Вірші Кароля Войтили

(переклад Євгена Ґолибарда)

Папа Іван Павло ІІ серед українських журналістів на площі Св. Петра в Римі. Крайній справа – Євген Ґолибард.

Далекі узбережжя тиші…

Далекі узбережжя тиші
беруть початок  
    	 ледве ступиш за поріг.
Туди не перепурхнеш наче птах.
Ти мусиш стати   
і вдивлятися 
      щоразу глибше й глибше
аж станеш неспроможним 
               відхилити душу  
від дна.

Там поглядів
вже жодна зелень
                   не наситить,
не повернуться ув’язнені очі.
А ти вважав, тебе життя сховає
від Життя того,
яке перехилилося в глибини.

Із нурту цього – щоб ти знав – немає вороття.
Охоплений він таємничою красою 
  	                    в і ч н о с т і !
Тривати і тривати. Не переривати
відльотів тіням, а лише тривати
щораз ясніше і простіше.

Тим часом, все ще поступаєшся Комусь, 
хто вже надходить звідти,
дверцята хатки причиняє за собою – 
а йдучи лагідно притишує свій крок
цією тишею вражаючи найглибше.

Це друг…

Це друг. Постійно повертаєшся в думках
до того зимового ранку.
Вже стільки років вірив ти 
  і знав напевно,
але ніяк тобі із подиву не вийти.

Над лампою похилений, 
у снопі світла, що зав’язаний у висі,
свого обличчя не підносячи, бо нащо – 
  не знаєш ти, чи там, 
                    там вдалині побачений,
  чи тут ось, в глибині заплющених очей.

Там є. А тут нема нічого
       крім дрижання,
лише віднайдені із ницості слова –
ах, залишається тобі
        ще частка
       цього здивування,
що буде цілим змістом вічності.