Любов мені все пояснила,
Любов розкрила все – 
тому обожнюю любов,
де б не була.

Немов перетворився я в рівнину,
відкриту для тихесенького лину, 
у котрому немає вже нічого
від хвилі гамірної, 
що не спирається на стовбури веселки,
але багато є від заспокійливої хвилі,
котра в глибинах світло відкриває
і дихає на непосріблені листки
цією світлістю.

Отже, в цій тиші приховався я – 
листок, увільнений від вітру,
вже не піклуюся про жоден з падаючих днів,
коли упевнений, що всі вони спадуть.

Хтось довго похилявся наді мною.
Тінь не тяжіла на карнизах брів.
Неначе світло сповнене зелені,
Неначе зелень, але без відтінку, невимовна,
Оперта на краплинах крові.

Похилення приємне, зимне
           й водночас спекотне,
що осувається в мені
           і зостається наді мною,
хоча минає трохи віддалік – 
але тоді стає вже вірою і цілим.

Похилення є добрим, 
повне прохолоди 
й спеки водночас;
така вже мовчазна взаємність.

У цих обіймах 
замкнений – 
             якби легенький до обличчя дотик,
що після нього – здивування й тиша,

тиша без слова, 
      що не розуміє і не рівноважить –

у тиші цій 
підношу над собою
схиляння 
наді мною
      Бога.

Strona: [1] | [2] | [3] | [4] | [5] | [6]