Актуально!

 Чого мовчить Тимошенко?

 Нинішня ситуація в суспільстві нагадує старий анекдот про ювілей старого актора, котрий все життя грав в одному театрі. У день його 80-річчя він мав вийти у другому акті й наблизившись до головного героя, сказати: «Вітаю Вас, сер!».

Театр був переповнений і перший акт пройшов у очікуванні другого. Нарешті напруження публіки досягло апогею, коли на сцені мав з’явитися ювілянт. І він вийшов у лівреї камердинера, злегка похитуючись від хвилювання, став перед актором, котрий грав графа і… завмер.

Пауза дещо затягувалася і «граф» вже нервово м’яв серветку на столику поряд із кріслом. Суфлер у будці шепотів так, що за ним вже й перші ряди партеру «шепотіли» на весь театр: «Вітаю Вас, сер!».

А ювілянт стояв мовчки…

Вже не лише шановані особи в партері, а й в ложах першого ярусу «шепотіли» так, що вітер гуляв подихом зали, а старий актор мовчав.

Шипіння, навпіл із реготом частини глядачів, перейшло у голосне скандування загального хору: «Вітаю Вас, сер!». Але й це не змінило ситуації.

Аж врешті якийсь студент із гальорки не витримав: «Та привітайся вже із тим сером, хай йому грець!». Зала вдячно вибухнула радісними оплесками і спектакль поточився далі…

Звичайно, Юлія Володимирівна немає нічого спільного із згаданим престарілим актором, якого заціпило від хвилювання. А цей задовгий вступ я навів лише для того, щоб констатувати: не менше половини українського суспільства напружено чекає на слово і активний хід пані лідер, котрій ця частина ще хоче вірити.

Адже третина населення України голосувала на президентських виборах за Ю. Тимошенко, а значна частина «противсіхів» вже кусає лікті, останніми словами клянучи свого «нещодавнього «лідера-гаранта», який за допомогою цих наївних дурнів цілком свідомо і послідовно проклав дорогу «гаранту» нинішньому.

Нинішньому, котрий почав з того, що зґвалтував Конституцію, гарантом дотримання якої він мав би бути, і вже зробив перші кроки на шляху перетворення України в колонію Росії. А Юля мовчить.

Мовчить, хоча подальший розвиток нинішньої антиукраїнської «п’єси», написаної в Москві, вже відомий для значної частини публіки.

А тому народ вимагає втрутитися в процес ліквідації незалежної Української Держави і цілком демократичним шляхом стати на захист її суверенітету і територіальної цілісності.

Для цього необхідно здійснити три важливі кроки:

1. Створити загальноукраїнську національно-патріотичну організацію «Українська солідарність», як дієву мережу громадян на місцях, об’єднаних спільною метою і завантажених конкретними завданнями.

2. Утворити достатньо потужну систему інформаційного забезпечення (блок ЗМІ на базі патріотичних і непідкупних редакцій) для проведення роз’яснювальної і організаційно-пропагандистської роботи (згадаймо колишнє, але нині дуже актуальне гасло Майдана: «Ні – брехні!»).  

3. Опублікувати і організувати широке обговорення нового варіанта Конституції, яка насправді має бути Основним (ключовим) Законом Прямої Дії, в якій кожна стаття повинна вміщувати також і санкції за її невиконання.

Бо для того, щоб навести справедливий, чіткий і суворий порядок в державі, треба спочатку дати можливість громадянам цієї держави прийняти до своєї свідомості зрозумілий проект такого порядку.

Треба довести до мас проект Основного Закону викладений не в загальних фразах-деклараціях-обіцянках, а такий, що вміщує опис відповідної конструкції державного устрою і чіткий порядок його впровадження та дотримання.

Це має бути основоположний документ України, в якому не лише декларуються права громадян, а й чітко зазначено механізм гарантованого забезпечення цих прав. Тільки тоді це буде Конституція, яку можна шанувати.

Шок, який пережили не лише пересічні прихильники БЮТ, а передусім сама керівна верхівка і актив БЮТівської партії «Батьківщина», мав би привести їх до тями, спрямувати на критичне осмислення помилок і проведення рішучої і вимогливої реорганізації цієї політичної сили.

Як на мене, слід було б звернути увагу передусім на три принципові моменти реорганізації діяльності БЮТ-«Батьківщина»: на кадрову політику (особливо на  апаратну частину), на інформаційно-пропагандистський аспект та на організаційно-технологічне забезпечення руху до поставленої мети, спираючись на роботу (а отже й підтримку) широких мас.

Майданно-мітингова технологія організації мас, побудована на ефекті юрби, вже повністю вичерпала себе в Україні на минулому помаранчевому етапі, як єдина досі застосовувана метода для приведення до влади певної політичної сили.

Вичерпала, бо була призначена для застосування у певних екстремальних умовах. Додам: не лише вичерпала, а й скомпрометувала себе платіжним принципом організації мітингувальників. Коли почали платити за вихід на майдан, тоді патріотичну любов до Батьківщини було підмінено сплаченою любов’ю до політичної сили.

Внаслідок такого розбещення мас, лише збільшилась зневіра цих мас у можливість наведення порядку і відновлення справедливості в нашій державі.

Так, за справедливість треба боротись, але не шляхом купування борців. Тому альтернатива проста: або спиратися на патріотичне усвідомлення і відповідну організацію мас, або на гроші. Але в другому випадку треба забути про патріотизм, як про потужну об’єднуючу силу.

Якщо ж спиратися на маси, тоді треба ці маси організувати не для одноразового виходу на майдан, а для щоденної, постійної, копіткої роботи за місцем проживання, тобто на всій території України.

І тут я хочу нагадати читачам, котрі щойно з другого півріччя стали передплатниками нашої «Свободи», про виведену мною формулу суспільства:

√9 + 9 + 92 + 7 = 100 %

Тобто у суспільстві лише 3%  громадян розумні й водночас моральні, котрі ніколи не зраджують своїй совісті; 9% – розумні, а водночас, м’яко кажучи, не дуже моральні – значна частина політиків, кримінал, криміналізований бізнес та значна частина силовиків, що їх обслуговують; 81 % – ті що «не беруть дурного в голову», «хай вони казяться, а у мене свої проблеми», «менше знаєш – краще спиш» – не дуже розумні й не дуже моральні (телевізор, пиво, футбол); 7 % – престарілі, інваліди, діти – ті, хто не може жити без сторонньої допомоги.

Майстерність справжнього (розумного й водночас морального) лідера полягає в умінні сконцентрувати у своєму кадровому апараті оцих √9 = 3%, тобто людей самовідданих, мислячих, відповідальних, сумлінних, котрі спочатку піклуються про Батьківщину, а потім вже про себе. Діяльність польської «Солідарності» – добрий тому приклад.

Хоча, звичайно, нам всім добре відомий інший приклад, коли колишній червоний директорат, а нині олігархат, обирає собі за лідера чоловіка, котрий добре собі усвідомлює, що він сам по собі нічого не вартий, а тому погоджується грати лідера. І всі задоволені, бо в разі чого на лідера можна скинути всю відповідальність за наслідки.

На жаль, дотеперішня кадрова робота в рядах БЮТ-«Батьківщина» демонструє якщо не її провал, то серйозні недоліки. Потужний розбудований апарат у центрі значною мірою працює сам на себе, давно відірвався від мас, які не завантажені жодною роботою і залишені як вболівальники на стадіоні.

Отож маси лише кричать «давай-давай!», на кухнях обговорюють одяг пані лідера і легко переходять під інші прапори за першої сприятливої нагоди.

А тим часом фінансово і посадово забезпечений БЮТівський апарат давно замкнувся сам на себе, грається у звіти і примітивні аналітичні огляди «під лідера», демонструє «кипучу діяльність» і за совковим принципом «ходить на роботу», замість того, щоб активно ініціювати творчу діяльність так званих пересічних громадян.

Адже фактом є, що прилідерний апарат, добре влаштувавшись у столиці, давно не видає продуктивних ідей, блокує будь-які слушні пропозиції «знизу», демонструючи свою відданість і виконавську дисципліну, яка сама по собі нікому не потрібна.

Кадрову політику слід будувати на заохоченні носіїв нових ідей та конструктивно-технологічному впровадженні цих ідей силами самих носіїв. Не можна в абсолютно нестабільній ситуації в суспільстві створювати острівці стабільності для навкололідерної бюрократії. Бо кожна бюрократія здатна законсервувати той стан речей, який вважає комфортним для себе.

Для позитивної динаміки подій має бути максимально динамічною кадрова політика. Людей треба набирати під розробку і реалізацію конкретних проектів, ставлячи чітко сформульовані завдання з їх виконанням у стислі терміни, причому, з практичним кінцевим результатом.

Для створення загальноукраїнської масової організації «Українська солідарність» слід поставити мету (умовно кажучи: «Рятуймо Україну!»), розробити відповідні організаційні документи, створити Координаційну раду з дієвих осіб, розбудувати всеукраїнську мережу первинних осередків і груп, організувати просвітницьку роботу, навчити громадян практичних навичок боротьби за свої конституційні права.

Але тут одразу виникає проблема Конституції, а головне – відношення громадян до цього найважливішого документа держави.

Критично оцінюючи дотеперішні варіанти Конституції України (включно із діючою), слід нам звернути увагу на певну «дрібничку» – на принципове значення форми дієслів у цьому дуже офіційному  документі.

Бо в будь-якому законодавчому акті (а в Конституції – особливо!) саме за дієсловами має стояти певна, чітко визначена дія, тобто конкретика виконання обов’язків не лише пересічними громадянами, а й тими громадянами, котрі мають статус службових та посадових осіб, а отже репрезентують собою відповідальність державних чи недержавних інституцій.

У нині діючій Конституції зразка 1996 року цієї конкретики виконання обов’язків і відповідальності немає зовсім!!! Натомість використано формулювання, що повторюють комуністичні агітки сталінських часів: «Кожен має право…, Ніхто не може бути…, Не допускається…, Держава створює умови…, Охорона здоров’я забезпечується…, Держава сприяє розвиткові…, Держава забезпечує умови…, Народне волевиявлення здійснюється…» і т.д. і т.п.

Це не Конституція, а хвалебна пісня про те, що у нас все чудово і прекрасно.

Нинішня Конституція (яку всі називають Законом прямої дії!) не вміщує жодного формулювання, в якому було б чітко вказано про те, хто (наприклад, яка державна інституція чи посадова особа) і що (які конкретні дії, заходи) в Україні повинні (зобов’язані!) здійснювати в інтересах громадян.

А поготів – у жодній зі статей нашої нинішньої Конституції немає й натяку на те, до якої відповідальності (і яким чином практично) має бути притягнута особа, котра НЕ виконує конституційних вимог відповідної статті.

Якщо в Основному Законі країни (який вважається Законом прямої дії, але не вміщує в собі якостей і можливостей для такої дії) НЕ передбачено відповідальності конкретних осіб, тоді хто цей закон буде виконувати?

Тоді це Закон про Бездіяльність і Безвідповідальність, або, в кращому разі – протокол про наміри…

Тому в новій Конституції України (справжньому Законі прямої дії) кожна стаття повинна бути юридичною нормою, яка главенствує над всіма іншими існуючими в державі законодавчими нормами, що стосуються предмету цієї статті. Будь-яке твердження законодавства не може вважатися дійсним, якщо воно суперечить Конституції.

Причому, кожна стаття Конституції повинна мати одну чітку (загальну для всіх статей Основного Закону) структуру з трьох частин:

1) Конституційна норма (норми).

2) Міра відповідальності конкретної особи (інституції) за виконання цієї статті, тобто санкції, що застосовуються в разі недотримання зазначеної норми.

3) Інституція (посадова особа), котра реалізує визначені у цій статті санкції за порушення статті.

Таким чином, кожна стаття Конституції України має бути закріплена за відповідною державною установою (тобто за найвищою посадовою особою цієї установи), яка повинна забезпечити безумовне виконання цієї статті й нести відповідальність в разі порушення норм цієї статті.

Відповідальність за безумовне виконання встановлених відповідною статтею вимог покладається на організацію (посадову особу), яка є вищою у службовій ієрархії для даної галузі.

Конкретний приклад – ст.50 нині діючої (тобто, практично ніяк не діючої) Конституції проголошує:

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація нікім не може бути засекречена.»

Написано так, щоб задовольнити дурнів. Бо як можна реалізувати це право на безпечне довкілля практично? Як отримати відшкодування завданої шкоди? І що робити, коли всупереч цій нормі інформацію буде засекречено? Питання риторичні, бо нинішня ст. 50 це зовсім не юридична норма, а безвідповідальна декларація.

А от що, наприклад, декларує ст. 56:

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»

Ну й що з того? А як практично реалізувати це право кожного?

Як казав у подібних випадках Ходжа Насреддін, – «Скільки не кажи: халва, халва, у роті солодше не стане».

І ось такою практичною «відповідальністю» влади перед громадянами просякнуті майже всі статті нинішньої Конституції України.

А в разі, коли конкретний державний чиновник порушує Конституцію і завдає шкоди громадянам, а громадяни звертаються до порушника з вимогою виправити це порушення і відновити справедливість, тоді починається наступний етап цієї знущальної гри, бо чиновник лише поблажливо посміхається: «Звертайтесь до суду!».

При цьому знає, що в суді прийде відповідати не він, а замість нього – юрисконсульт цієї державної установи, який захищатиме свого начальника «всємі правдамі і нєправдамі» й судова тяганина триватиме роками…

Тому й ст. 55 Конституції сприймається як насмішка, як відверте глузування:

«Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.»

Тут знову бачимо декларацію, яка по суті захищає державних чиновників від тих, кому вони як держслужбовці (або як обрані громадянами на відповідні посади) повинні служити.

А ще деякі статті конституції закінчуються ще й такими зразками бюрократичного лукавства: «врегульовуються окремим законом», «умови здійснення цього права визначаються законом» тощо. Тобто не цією Конституцією, а десь там в іншому документі.

Отакий у нас нині Основний Закон. Отож й інші закони наші законодавці формують відповідно. Ну, із законодавцями – ясно. А що ж на те громадяни?

А от я й хочу вас запитати, шановні громадяни, читачі «Свободи», – хто з вас читав Конституцію України (я вже не кажу – користувався нею практично для захисту своїх прав)? Хто з вас поважає і шанує цю Конституцію? Причому, державні чиновники – вони також громадяни України…

Повторюю: для наведення порядку в державі має бути по-перше, проект, схема, запис цього порядку;  по-друге, кожне твердження цього проекту повинно передбачати конкретні дії, які гарантовано забезпечують виконання цього твердження.

А передусім – має бути усвідомлене і відповідальне ставлення громадян держави до цього основоположного документу в організації життя суспільства.

Тоді в ст. 50 мав би бути такий абзац:

«За дотримання вимог цієї статті повинен особисто відповідати (морально і матеріально) конкретний куратор (адміністратор, керівник, чиновник, службовець) у віданні якого знаходиться об’єкт, де відбувся факт порушення здорового довкілля або права громадян на вільний доступ до інформації.

Такий керівник повинен бути покараний (на підставі скарги громадян) в адміністративному порядку його начальником, із вирахуванням матеріального відшкодування на користь потерпілого (потерпілих) за рахунок того, хто відповідає за об’єкт на якому сталося порушення.

В разі незгоди з таким рішенням, куратор об’єкту може звернутися до міністра навколишнього середовища зі скаргою на свого начальника, але лише після відшкодування потерпілим громадянам 50% зазначеної шкоди, завданої довкіллю.

Рішення міністра є остаточним і не підлягає оскарженню працівниками його відомства.»

Тобто замість того, щоб покладати на громадянина сумнівний обов’язок судитися з об’єднаними корпоративною солідарністю чиновниками (як це встановлено і відбувається нині), слід змусити самих чиновників розбиратися між собою: хто, що, де, коли, як і скільки нашкодив і має відповідати.

Тим паче, що не пересічні громадяни і не суддя, а саме ці чиновники є фахівцями з вирішення проблем, за які вони отримують заробітну платню і службово повинні відповідати.

Бо нині, якщо нашкодив пересічний громадянин, тут вже вся чиновницька рать вміє нападати, вимагати і стягувати. Тоді як чиновники фактично застраховані від жодного стягнення і лише використовують свої посади для самозбагачення через корупцію і хабарі при повній безвідповідальності перед громадянами за свою ділянку роботи.

Саме оцей архаїзм, який нам залишився від тоталітарно-комуністичної системи – поділ громадян на так званих пересічних (які мають лише обов’язки) і чиновників (які мають привілеї) – має бути ліквідований у першу чергу для створення в Україні громадянського суспільства.

Отже тільки тоді, коли кожна стаття Конституції буде закріплена за відповідним міністерством, відомством, державною установою, департаментом, управлінням, відділом тощо (а отже й за конкретною службовою особою згідно з її посадовими обов’язками), коли в цій статті будуть вказані санкції за її невиконання, лише тоді Конституція стане Основним Законом прямої дії.

І тоді не пошкодовані громадяни бігатимуть по судах для відновлення справедливості, а відповідні чиновники вияснятимуть стосунки між собою з приводу їх службових упущень. А громадянам залишиться право подавати скарги до начальника, якому підзвітний відповідний куратор та, в разі необхідності, оскаржувати в суді остаточне рішення, скажімо, міністра.

Пересічним громадянам нині вже не потрібно, щоб «покращення життя вже сьогодні» їм зробили чиновники. Громадяни самі покращать собі життя, якщо їм не брехатимуть і не заважатимуть, якщо в державі буде справжній демократичний порядок. А для цього потрібен зрозумілий проект такого порядку – нова Конституція.

Тому Юля повинна припинити мовчати, взятися до справи, виконати функції не регіонального, а загальнонаціонального лідера, винести порушені тут проблеми на громадське обговорення і цим об’єднати Український Народ.

Об’єднати для щоденної копіткої роботи, а не для одного майданного виплеску емоцій.

Тоді й інформаційно-просвітницька діяльність БЮТ-«Батьківщина» матиме більший успіх.

А щодо кадрової роботи, треба використовувати методи перевірені часом: людей підбирати виходячи з того, що вони вже зробили для України, а не для себе, частіше проводити ротацію кадрів, зокрема надсилати титулованих розумників із центру для двох-трьохмісячної щоденної продуктивної роботи в глибинці, серед отих пересічних, що всім піде лише на користь.

Чого мовчить Юлія Володимирівна – не знаю. Можливо, стоїть перед вибором. Але знаю, що її мовчання небезпечно затягнулося.

Євген Ґолибард