Нотатки з подорожі

 Серед білих плям родоводу

Не дуже помітним явищем сьогодення (у кожному разі, в медіях ця тема не знайшла відповідного відбиття) є масова зацікавленість громадян власною генеалогією. Кажу: масова, бо з цього приводу в ЗАГС’ах Києва – черги, а в архівах не вистачає місць для роботи численних відвідувачів.

Тому дуже прошу пробачити мені особистісний аспект, бо хочу на реальному прикладі заохотити читачів до шляхетної праці над собою.

 Родинні таємниці

 Часто згадую чудову сентенцію славетного Бориса Олійника:

“...Скільки облич приручив, а свого не впрохати.

     Суть не по листю – по кореню мітку веде.

     Знай: не сховатись.

     Можна – від когось. Від себе ж – ніколи й ніде”.

Зацікавленість до суті, тобто до власних коренів і їх вивчення – одна з найблагородніших справ людського життя. Ця справа відкриває і збагачує нам історію, зокрема історію Нації через подробиці життя наших предків на особистому рівні.

Та й генетика тут має що сказати, адже можна цілком реально побачити майбутнє онука через призму біографій та характерів діда і прадіда.

Водночас, пошуки й вивчення матеріалів родоводу – це дуже копітка, інтимна, сердечна, нерідко болісна справа. Бо стосується життя рідних, близьких людей. А що скажете, коли раптом дізнаєтесь про існування своїх родичів за кордоном?

Бабуся Ольга померла, коли я ще вчився на четвертому курсі гірничого технікуму, але встигла залишити глибокий, сповнений вдячності, слід у моїй свідомості. Була моїм безкомпромісним вчителем.

Походила з міста Бяла у Краківському воєводстві, звідки батько Алєксандер привіз її до Києва і влаштував на посаду гувернантки-вчительки в родині свого приятеля. На той час Оля мала 23 роки і вільно володіла польською, німецькою, російською, французькою і латиною. У рідному місті, в родині Лешьньовских залишились два брати Максиміліан і Леопольд та дві сестри – Неллі і Стефанія.

1910 року вона вийшла заміж за Василя Горяного і народила мою маму Євгенію. Совєцька система виключала контакти з родичами за кордоном. А тому єдина поштова листівка, що дивом потрапила до Києва від брата Максиміліана з Лодзі у 1932 році, була ліквідована з остраху перед НКВД.

Страх перед НКВД з новою силою спалахнув у подружжя Василя і Ольги Горяних наприкінці 1945 року у Польщі, куди вони дісталися під час окупації і де впродовж 1942-1945 років пережили війну в родині брата Ольги. Страх за родини дітей, залишених в СССР, змусив їх повернутись до Києва. Приєднались до однієї з останніх колон громадян, що пішки через Польщу повертались з американської зони на теренах Німеччини.

На кордоні СССР всіх завантажили до товарних вагонів і перевезли у табір переміщених осіб у Мотовилівці. Спрацювала народна пошта і через три дні мама викупила своїх батьків у сержанта табору на КПП за пляшку “Московської”, дві банки “тушонки” і буханець хдіба...

 Шукаючи в Києві

 Ще задовго до набуття Україною незалежності, мене час від часу мучило питання: чи не можна віднайти хоча б якісь сліди дівочого життя бабці й подальшої долі її рідних? Відповіді не знаходив, навіть не знав з чого починати. Та й сумніви дошкуляли: навіщо? Відомо ж бо: часом буває небезпечним ворушити старе...

Аж тут дружина почала будувати своє генеалогічне дерево. На третій рік цієї роботи вона вже була добре обізнана в системі архівних пошуків у різних джерелах Києва, Житомира, Чернігова і Варшави, знайшла деякі кінці в інтернеті. Нині на її родинному дереві вже знайшлося близько 80 осіб, про багатьох з яких можна написати цікаві розповіді.

Досвід дружини примусив мене відкинути сумніви й приступити до пошуків. Оминаючи багато цікавих подробиць зі споминів матері й моїх власних, документальне обґрунтування справи на початку пошуків було мінімальне.

Тільки й того, що на випису з парафіяльної книги Києво-Либідської Володимирської церкви про народження моєї мами, її мати (Ольга Олександрівна) була зазначена лише як особа “католічєского вєроісповєдованія”. Жодного документа, де було б зазначено дівоче прізвище “особи”, дата і місце народження або національність, ми не мали.

Ба більше – усні перекази моєї мами про її матір подекуди не збігались із тим, що сам чув від бабці Олі. Першим каменем спотикання було її родове прізвище: Лішнівска, Вішньовска, Лішньовска?

Почали з інтернет-пошуків в оцифрованих адресних книгах, що вміщували  імена і прізвища державних службовців деяких районів Польщі. Невдовзі раділи як діти – вважали, що знайшли братів Олі, але згодом інформація не підтвердилась. Стало зрозумілим, що на успіх можна розраховувати лише безпосередньо в Польщі.

Згадуючи рік смерті бабусі, ми з моїм братом зупинились на 1952-1953 й цим марно навантажили працівницю одного з ЗАГС’ів Києва, пані Оксану, котра добросовісно, але марно перерила кілька книжок в архіві.

Зрушити з мертвої точки допоміг доглядач Солом’янського кладовища, майже одразу знайшовши відповідний запис у Обліковій книзі 60-річної давнини. Це дало можливість отримати в ЗАГС’і Витяг з Державного реєстру цивільного стану громадян і відповідне Свідоцтво, що офіційно підтверджували факт і дату смерті у віці 75 років Ольги Олександрівни Горяної, польки за національністю.

Отже, склалась (і була підтверджена метриками) тяглість від бабусі через матір до мене. Проте надалі залишались у таємниці (тим паче – не мали документального підтвердження) родинне прізвище Олі, дата і місце її народження, а відтак була невідомою дорога до її родичів.

Довгими були пошуки в Центральному державному архіві громадських об’єднань України, де ми з дружиною намагались знайти запис про шлюб подружжя Горяних, сподіваючись відкрити прізвище дружини мого діда. Робота ускладнювалась кількістю храмів, які тоді діяли у Києві й відповідно великою кількістю парафіяльних книг обліку. Переглянули багато книг записів, проте потрібного не знайшли...

Отож, документи треба шукати за Бугом. До речі, нинішні мешканці західних областей України можуть шукати своїх предків у Archiwum Główne Akt Dawnych (Варшава), де, серед іншого, зосереджені метричні книга і книги записів громадянського стану та парафіяльні книги всіх віросповідань за період до 1939 року: http://agad.gov.pl/ , або для тих, хто щойно починає пошуки: www.agad.archiwa.gov.pl/genealogia/poradnik.html

 У клопотах шукачів суті

 Коли трапилась нагода виїхати до Польщі у видавничих справах, вирішили з дружиною знайти час для досліджень у рідному краї моєї бабусі. Легко вирішити, та не просто здійснити. Зваживши всі варіанти, запланували осісти у Кракові, звідки робити відскоки до потрібних установ у Катовицях і Бєльску-Бялій.

Забігаючи наперед, зауважу, що фінансовий аспект реалізації намірів у виконанні двох осіб упродовж 8 днів, виявився досить обтяжливим для кишені. Проїзд автобусом Київ-Краків і Краків-Київ – 2000 грн (враховуючи пільги для пенсіонерів); готель за 7 днів із сніданками – 1200 злотих (8500 грн); два виїзди автобусом Краків-Катовиці та Краків-Бєльску-Біала (і назад) плюс харчування і частково міський транспорт – 500 злотих (3600 грн).

Як не крути, але вся ця імпреза обійшлася нам у 14100 грн на дві особи. Щоправда, у євро – це цілком пристойно і недорого – 470, тобто 235 EUR на особу. Особливо, враховуючи, що середня заробітна плата у Польщі становить 1100 EUR. Щоправда в Австрії вона дорівнює 2900, у Великій Британії – 3300, у Данії – 4300 EUR, а от у Болгарії – лише 450, тобто майже вдесятеро менше ніж у Люксембургу (4350  EUR).

Як відомо, середня заробітна плата в Україні становить 4400 грн, тобто 147 EUR, або у 7,5 разів менша ніж у Польщі. Це є проста відповідь на запитання: Чому майже 80% молодих українців  хочуть виїхати на Захід?

І не лише хочуть, а й активно вчать іноземні мови (часом не дуже володіючи рідною).

У нашому випадку, проблеми мови не було по обидва боки кордону, а гроші ми витратили не на розваги, а на збагачення власних знань, використовуючи величезні можливості, що їх надають польські архіви, музеї та спілкування з дуже освіченими особами.

Попередня інформаційна розвідка в інтернеті та документи знайдені в Києві, спрямували нас до Archiwum Państwowe w Katowicach Oddział w Bielsku-Białej, що по вул. Пілсудського, 43. За тиждень до цього ми надіслали з Києва лист до керівника цієї державної установи, пана Павла Гудзіка, вказавши дату нашого прибуття, а отже наша поява була очікуваною.

Тут треба зазначити, що не зважаючи на дві Світові війни і на 46-літній період панування комуністично-совєцької ідеології та відповідної організації життя суспільства, у Польщі збережено майже всі історичні, архівні й ділові документи, деякі з яких сягають глибини ІХ-ХІ століть.

Ми шукали інформацію у будь-яких документах з ХІХ століття, де може бути прізвище мого прадіда Алєксандера і його дітей. Нам поклали на стіл кілька Адресних книг, з яких ми дізнались багато цікавого про розвиток міста Бяла, але не знайшли родичів.

У місцевій Курії, звернутись до якої (намалювавши план, щоб потрапити) нам порадили в Архіві, отець Даріуш старанно намагався нам допомогти. Згадував місцеву ситуацію і події в середині позаминулого століття, аж врешті визначив, що записи, які нас цікавлять, можуть бути у старих книгах парафії Opatrzności Bożej (Божого Провидіння).

Не коротку й нелегку дорогу до вказаної адреси ми долали пішки, усвідомлюючи, що ходимо слідами наших давніх прямих предків.

 Для спокою душі

 У парафіяльній канцелярії симпатична пані Дорота вислухала нас, записала все що стосувалось наших пошуків і попросила зателефонувати наступного дня по обіді. А поки що порадила пошукати відповіді на наші питання серед документів в Архіві Краківської Архідієцезіальної Курії та в Історичному відділі Бібліотеки Ягеллонського Університету. 

Оформлення перепусток і впровадження нас до реєстру читачів   відбулось швидко, позаяк у Бібліотеці Університету знаходиться десять найменувань моїх книжок. Значно більше часу знадобилось для вибору в каталозі потрібних Адресних книг, виданих на рубежі ХІХ-ХХ століть.

На жаль, серед десятків тисяч прізвищ міщан, підприємців, державних службовців, власників і орендарів не було зазначено наших предків.

Наступного дня нас привітали радісними усмішками в Курії, де ми опинились серед професійних дослідників давніх писаних джерел. Дехто з них мав рукавички і обережно перегортав сторінки фоліантів, що лежали нп спеціальних пюпітрах.

Нам принесли величезну теку, в якій вміщено п’ять парафіяльних книг міста Бяла із записами упродовж ХІХ століття і дозволили фотографувати необхідні документи про народження і хрещення.

Цікава це була робота і наука для нас – вивчати історію через призму фактів, що відбувались півтора століття тому на теренах, які тоді перебували під владою Австро-Угорської Імперії. Дати, імена, прізвища, місця осіб у суспільній ієрархії, різні почерки, мови: латина, німецька, польська. 

Запис про народження у червні 1882-го і хрещення у січні 1883 року Ольги Емілії Лєшьньовскої, засвідчені присутністю її батька Алєксандера та матері, а також свідків, священика і його помічника-писаря, ми знайшли наступного дня, коли переглядали метричні книги за 1810-1889 роки.

А невдовзі знайшли й подібний запис щодо Максиміліана, брата Ольги. Цю велику радість ми переживаємо досі, сподіваючись віднайти інших членів великої родини Лєшьньовских та їх нащадків...

Вільний вихід громадян України у великий світ – це не сам безвіз, що відкриває ворота на кордоні. Бо справжнє відчуття свободи і радості усвідомлюють ті, хто знає, що на них чекають по той бік кордону.

Це зовсім не означає, що є можливість “рвонути” з України. Серйозні рішення визрівають у голові й серці, у їх поєднанні з Духом. Маємо багато роботи на рідній землі, з якої вийшли й до якої свого часу повернемось. Європейський шлях розвитку – це не заяложені мантри політиканів, а наша праця над самовдосконаленням себе й розбудовою Вітчизни.

“У кожного – своя доля і світ світ широкий”.

Світ широкий – це поняття не лише географічне. Передусім, це духовне усвідомлення великої родинної спільноти, яка виходить за межі матеріального.

“Суть не по листю – по кореню мітку веде”.

На сторінках спільної українсько-польської історії вписано дуже багато свідчень про єдині корені наших предків.

Євген ҐОЛИБАРД.

Світлини автора.

Вуличний театр у Кракові.	В гостях у славетного душпастиря Едварда Станека, теолога, автора понад 100 книжок
Краків. Вавель з південної вежі фортеці