Гаряча тема

 Поляни, яже нині зовомоя Русь[1]

Полеміка – не моя сфера уподобань. Особливо, коли, як каже його святість Філарет, – “паства не готова”. Тому відхилив пропозицію редакції газети “Слово Просвіти” відгукнутись на ухвалу польського Сейму стосовно трагічних подій на Волині в 1940-х роках. 

Нині мушу повернутись до цієї теми у зв’язку з публікацією Мирослава Левицького “Варшавське безумство. Причини й наслідки” (Слово Просвіти, ч.ч. 30 і 31, 28 липня – 4 серпня 2016 р.).

Вимушений, бо зазначений автор, спритно вибудувавши однобічний виступ на власних емоціях і перевернувши догори ногами ряд фактів, залишив поза увагою, як саму трагедію, так і її причини й суттєві наслідки.*)

Інформаційний привід

Сейм Республіки Польської, своєю ухвалою [2], встановив 11 липня Днем Пам’яті Жертв Винищення [3] громадян Другої Республіки Польської. Цією ухвалою Сейм “віддає шану всім громадянам ІІ РП, звіряче замордованим українськими націоналістами”.

Сейм нагадує, що в липні 2016 року виповнюється 73 річниця апогею злочину, який здійснили щодо цивільних осіб підрозділи ОУН, УПА, дивізія “Галичина” та інші українські формування, що співпрацювали з німцями.

“Внаслідок проведеного в 1943-1945 роках винищення, було вбито понад сто тисяч громадян Другої РП, переважно селян. Їх точне число досі невідоме, а багато хто з них досі не дочекались гідного поховання і увічнення” – читаємо в ухвалі. При цьому наголошено, що серед замордованих, поряд з поляками, були також євреї, вірмени, чехи, представники інших національностей, а також українці, котрі стали на захист жертв.

“Сейм Республіки Польської висловлює повагу і вдячність українцям, котрі ризикуючи власним життям, рятували поляків і звертається до Президента про відзначення цих осіб державними нагородами.

Сейм також нагадує про гідну поведінку значної частини українського населення, яка відмовилась брати участь в нападах на поляків” – наголошується в ухвалі.

Сейм закликає “продовжувати справу поєднання і діалогу, розпочату політичними і духовними лідерами обох народів, підтримувати співпрацю істориків, зокрема поширення доступу до державних архівів, зміцнення співпраці влад Республіки Польської і України в найважливіших для майбутнього обох народів справах”.

Крім того, в ухвалі Сейм виражає “солідарність з Україною, яка бореться проти зовнішньої агресії за свою суверенність і територіальну цілісність”.[2]

Як вчитель польської мови, я процитував основні фрагменти ухвали польського Сейму, щоб читачі дізналися про суть справи увічнення жертв Винищення з першоджерела, а не з коментарів навколо цього.

Ухвалив Сейм про увічнення пам’яті своїх винищених громадян в 1940-х роках. Ухвалив не гірше і не краще ніж ухвалила Верховна Рада України про увічнення  пам’яті своїх винищених громадян в 1930-х роках.

В Україні називають Днем пам’яті жертв Голодомору і політичних репресій і відзначають у четверту суботу листопада, а в Польщі 11 липня встановлено Днем пам’яті жертв Волинської різанини. В обох країнах у свій святий день люди моляться за душі невинно убієнних і ставлять запалені свічки – біля могил, пам’ятних знаків,  на підвіконнях.

Але дехто з сучасних “патріотів”, захотів сприйняти це встановлення, як провокацію і як привід для оприлюднення власної жовчі й ненависті...

Факти догори ногами

Не буду мучити читачів цитуванням фрагментів з величезної статті М. Левицького, бо жодної приємності в цьому немає, але на деякі моменти необхідно звернути увагу. Тут і далі, позаяк М. Левицький (М.Л.) рясно користується взяттям у лапки, зазначатиму його вирази курсивом.

Публікація починається з обіцянки автора висвітлити читачам пікантні моменти справи, яка йому нагадує ростовське “кукурікання” Януковича. До чого тут згадка про новітнього Герострата? І що може бути пікантного у справі, яка стосується бузувірського вбивства понад ста тисяч людей?!

Виявляється, М.Л. вважає, що внаслідок окупації польської території арміями Німеччини і СССР у вересні 1939-го, польська держава вже не існувала: Президент та Уряд ІІ речі Посполитої самоприпинили свої повноваження через втечу до Румунії. Втратили чинність польські паспорти.

Кожна маніпуляція починається з підміни понять. Можна було б чесно сказати, що лідери Польщі вимушені були емігрувати до Лондона і звідти організували боротьбу проти гітлерівців, зокрема силами Армії Крайової, польського підпілля і підрозділів у складі військ Британії і США.

Бо еміграційний уряд Польщі офіційно створив на окупованих теренах  Польську Підпільну Державу, в якій навіть працювали нелегальні школи і університети, в одному з яких студіював майбутній Папа Іван Павло ІІ.

Але слово втекли краще відповідає задуму автора, котрий прив’язує його до втечі Януковича і на цій “підставі” робить висновок, дивовижний за своєю ганебністю: Як можна було вчинити геноцид проти громадян держави, котра вже 4 роки як не існувала? Отже, уся постановка питання про “гідне” вшанування пам’яті жертв є великим політичним спектаклем.

Чи може таке написати людина з чистою совістю?

Нехай читачі самі коментують ці “перли” логіки навиворіт, яку нині можна приміряти до окупації Криму і Донбасу, де агресор також вже не визнає українських паспортів. А щоб лексичні паралелі були виразнішими, наведу фрагмент офіційного (й нині актуального) повідомлення з газети “Правда”:

“Впродовж 15 днів війни з німцями панська Польща перестала існувати як держава, її уряд і верховне командування польського війська ганебно втекли за кордон... Згідно з розпорядженням Совєтського Уряду, війська Українського і Білоруського фронтів 17 вересня перейшли кордон колишньої польської держави...”[4] 

Пройшло 77 років, але досі дехто використовує брехливі формулювання сталінської доби.

Нагнітаючи атмосферу неприязні та спираючись на власні інсинуації, М.Л. вважає, що боротьба за увіковічнення пам’яті загиблих на Волині поляків, небагато спільного має з молитвою та з прагненням зберегти пам’ять, та з власних емоцій нав’язує українському читачеві переконання, що поляки із садистичною насолодою демонстрували епізод молитви президента Порошенка на колінах перед пам’ятником жертвам Волинської трагедії.

Як вдалося М.Л. зловити ефект  садистичної насолоди у польських журналістів, а потім ще й відчути інформаційний садизм, нехай залишиться на його совісті.

Відповідно, не лише польським, а й українським журналістам варто зрозуміти з ким мають справу й чого можна чекати від майстра злостиво-спекулятивних імпровізацій навколо трагедії обох народів. Бо від рук злочинців загинули також тисячі чесних українців, про яких із вдячністю шанобливо згадується в ухвалі Сейму.

Розкручуючи себе в писаному слові, М.Л. вибухає: Це все просто шокує. Це прямий натяк, що нібито треба просити дозволу у поляків, кого українці повинні вшановувати...

Можливо він сподівається, що читачі не звернуть уваги на слова натяк і нібито, які викликають сумнів у достовірності інформації від шокованого автора?

Приділивши майже половину газетної полоси внутрішньо-польським суперечкам напередодні прийняття ухвали, розвісивши ярлики депутатам польського Сейму, польським журналістам телебачення і радіо (які вбили людям у голови, що українці зробили геноцид), “шокований” М.Л. охарактеризував діяльність і висновки відповідальних працівників польського Інституту національної пам’яті як політичне безумство, день обговорення і прийняття ухвали в Сеймі назвав ганебним моментом, під час якого депутати, як він зазначив, не спромоглися врятувати репутацію Польщі, а саму ухвалу божевільним рішенням.

 Принагідно М.Л. повідомив, що нинішня польська правляча команда зіпсувала стосунки з ким тільки можна було, без жодних пояснень приплівши   Німеччину, з якою, як вважає М.Л., у Польщі помітно загострилися відносини, не забув повідомити читачів про примітивну, просто тваринну репліку про Порошенка в залі парламенту та зробив висновок про моральну убогість нинішньої політичної зміни в Польщі, бо, як зізнається М.Л., – я й гадки не мав, який примітив у Польщі прийшов нині до політики, тому що таких маразматичних “заносів” я вже давно не чув.

Прикро сприймати цей екзальтований спіч від особи, яка подає себе, як члена НСПУ... Не має сенсу далі слідкувати за тим, як шокований М.Л. порпався у брудній білизні внутрішньої політики Польщі.

Я особисто знайомий з президентом Анджеєм Дудою і знаю, що в державі за Бугом відбуваються серйозні, часом радикальні зміни, спрямовані на зміцнення країни перед реальністю можливої агресії Росії. Польща врахувала сумний досвід України.

Радикальні зміни подобаються не всім і негатив може знайти у кожній країні кожен, особливо той, хто не хоче зважати на перспективу, чітко бачить скалку в оці сусіда й не помічає колоди у власному.

Не випадково, М.Л. так багато слів присвятив особистим враженням від прийняття ухвали Сейму, але не дав жодного пояснення причинам цього факту, а надто – Волинській трагедії.

Перед винищенням

Згадана ухвала Сейму починається з такої констатації:

“Землі давніх східних воєводств Речі Посполитої пройшли особливо тяжкі випробування під час ІІ Світової війни. На цих теренах стикалися два найбільші тоталітаризми ХХ століття: ІІІ Рейх німецький і комуністичний Совєцький Союз.

Діяльність німецьких і совєцьких окупантів створювала сприятливі умови для збудження ненависті на етнічному і релігійному тлі, а спроби представників Польської Підпільної Держави досягти порозуміння з українськими організаціями не дали результатів”.[2]

Чому не вдалося порозумітися? Якщо коротко, основною причиною був так званий “український національно-визвольний рух”, який набрав на східних землях Польщі такого розгону, що його лідери вже бачили перед собою те, що в таких випадках бачать всі сепаратисти. Зокрема, використовуючи такий самий “аргумент” про “українські етнічні землі”.

Польські історики ніколи не переписували історії, бо це вважається ганебним. Тому в нещодавньому виданні “Польща. Нарис історії” на стор. 242 бачимо мапу розподілу населення Польщі за етнічною ознакою станом на початок 1939 року. Чітко вказано, що у складі населення на теренах чотирьох південно-східних воєводств РП мешкало багато польських громадян українського походження: від 40% на Львівщині до 73% на Волині. [5]

Тодішній польський уряд, занепокоєний етнічним дисонансом, намагався закріпити свою вагу в цих воєводствах шляхом “осадництва” (виділення земель для поляків-переселенців з західних воєводств) та збільшення частки поляків у місцевих органах влади. Ці кроки викликали невдоволення українців, які в своїх переконаннях спирались, передусім, на тезу про свої етнічно-земельні права, а не на усвідомлення факту польського громадянства.

Антипольські настрої і відповідні переконання на українських етнічних землях Польщі дбайливо вирощували спочатку лідери УВО, а потім – ОУН. В основу діяльності цих організацій було покладено терор – спочатку проти представників польської влади, окремих польських дідичів і колоністів.

Антипольські саботажні акції та вбивства набрали поширення од 1932 року, коли провідником ОУН став Степан Бандера, котрий за вбивство міністра Броніслава Пєрацького отримав смертний вирок, замінений на довічне ув’язнення. Наведу цитату із всесвітньо відомого дослідження Віктора Поліщука, який, після аналізу численних фактів, підсумовує:

“Націоналісти типу Зенона Коссака, Андрія Л. (такими також були Степан Бандера, Ярослав Стецько, Микола Лебедь) готові були перестріляти всіх – не тільки чужих, але й своїх. Це вони й їм подібні пішли самі й послали подібних собі в ролі емісарів на Волинь у 1941-1942 роках...

Це вони стероризували спокійних селян Волині й Полісся. Це вони підбурили часто неграмотну молодь Західної України до мордування поляків в ім’я України”. [7]

Теза про “українські етнічні землі” і про необхідність їх “очищення від польськіх панів” отримала навесні 1943 року логічну підтримку з боку Москви. Після завершення 2 лютого 1943 року Сталінградської битви, фронт рушив на захід і питання статусу східних польських земель, окупованих спочатку совєтами, а потім гітлерівцями, стало на порядку денному.

Совєцька дипломатія готувала на осінь Тегеранську конференцію, на якій Сталін мав перед лідерами Британії і США виступати з позиції переможця і висунути вимогу про правове визнання територій, захоплених Красною армією в 1939 році.

Задля цього треба було на цих територіях створити обстановку терору, хаосу і безвідповідальності. Цю задачу було покладено на так звані “партизанські” загони, які фактично діяли під егідою НКВД – зокрема загони Ковпака, Сабурова, Наумова, Мельника, Федорова, Бегми, Медвєдєва та ін.

«Жодна каральна операція гітлерівців не переривалася партизанами, бо було вигідно, щоби відбувалось якнайбільше звірств з боку німців», – каже представник Українського інституту національної пам'яті в Чернігівській області Сергій Бутко.

«Совєцькі партизани, як і німці, наводили жах на цілі райони, спалювали села і міста, проводили каральні походи. Таким чином, населення знаходилося між молотом і ковадлом.

Особливо жорстоко відносилися партизани до польського населення,  оскільки поляки взагалі вважалися антирадянщиками. Партизани вбивали поляків цілими сім'ями, спалювали їхні будинки тільки за підозрою в підтримці польського підпілля. Багато поляків у паніці покидали свої будинки і втекли в міста. Свої «постачальницькі операції» совєцькі партизани проводили переважно серед польських селян».[6]

Антипольські інтереси керівництва СССР і керівництва ОУН-УПА збіглися у часі й просторі.

Різанина

Цього одного слова у підзаголовку вистачить для визначення людиноненависницької акції, яка за масштабами заздалегідь організованого злочину, мабуть, не має аналогів в історії. На цю тему написано сотні статей і десятки книг, у розпорядженні істориків є величезна кількість документальних матеріалів: фотографій, свідчень, записів і звітів. Але наведу лише короткий фрагмент, який максимально стисло і стримано представив польський Інститут національної пам’яті:

“Навесні 1943 року УПА розпочала дії, що мали на меті усунення польського населення з Волині та інших південно-східних воєводств РП: Львівського, Тернопільського й Станіславівського, що призвело до винищення поляків з понад 4 тисяч місцевостей на цьому терені.

Протягом майже півтора року вбито, часом з великою жорстокістю, понад 100 тисяч дітей, жінок і чоловіків. УПА вбивала також українців, які допомагали полякам, а часом тих, хто відмовлявся чинити вбивства. Масові злочини, що мали ознаки геноциду, призвели до цілковитого винищення багатьох локальних спільнот, а від польських сіл і хуторів часто не залишилося жодного матеріального сліду...

Трагічними символами цього розділу Другої світової війни залишаться зокрема Янова Долина (де вбито близько 600 поляків), Порицьк (220 польських жертв), Острівки й Воля Островецька (1100 жертв), Гута Пеняцька (де від рук українців загинуло близько 1000 поляків), а також серед інших Павлокома на Прикарпатті, де під час відплатної акції АК проти українців, за різними оцінками загинуло від 150 до 300 осіб”.[5]

Не можна сказати, що в ОУН-УПА всі схвалювали людовбивство. Зокрема, проти виступив Тарас Бульба-Боровець, що командував військовим формуванням “Поліська Січ” і, на відміну від ОУН(б) – бандерівців, представляв партійне відгалуження ОУН(м) – мельниківців.

На початку квітня 1943 року (тобто коли підрозділи УПА бандерівців під керівництвом Миколи Лебедя розпочали масове винищення поляків), Т. Бульба-Боровець отримує письмову пропозицію об’єднання сил бандерівців і мельниківців, в якій М. Лебедь вимагає стати під команду Бандери:

“1. ...підпорядкувати всю військову дію УПА політичній лінії Проводу ОУН-Бандери. ...

 8. Очистити всю повстанську територію від польського населення, яке всюди шкодить українській справі”.

На що  Бульба-Боровець звертається до бандерівців відкритим листом, де є таке:

“Чи правдивий революціонер-державник може підпорядкуватися проводові партії, яка починає будову держави від вирізування національних меншин та безглуздого спалення їх осель? Україна має грізніших ворогів, ніж поляки”.[7]

Але цей голос здорового глузду не було сприйнято. Перемовини, що їх вели польські представники з ОУН(б) для припинення нападів на польські села, були зірвані, тому що невідомі вбили чотирьох членів польської делегації, а далі...

Ось що засвідчує неупереджене видання Науково-методичного центру вищої освіти Міносвіти України: “Після цього кривава різанина спалахнула з подвоєною силою. Лише 11-12 липня 1943 року було спалено 60 польських населених пунктів і вбито більшість жителів”. [8]

Погляд у майбутнє

Доктор Кай Штруве з Інституту історії Галле-Віттенберзького університету імені Мартіна Лютера є одним із найкомпетентніших західних істориків у питаннях, пов’язаних із подіями в Західній Україні у часи Другої світової війни, зокрема щодо діяльності ОУН та її співпраці з Третім Рейхом.

В нещодавньому інтерв’ю для українського ZAXID.NET він зазначив:

“Вже наприкінці 1930-х років в ОУН перемогла ідея про те, що потрібно створювати національну державу, яка б була максимально етнічно гомогенною. І таким чином було фактично легітимізовано насильство для досягнення цієї мети. Передовсім це насильство було спрямоване проти поляків,

Культ Бандери в ОУН був частиною популярних в 1930-1940 роках культів фюрерів, які були притаманні не лише Німеччині чи іншим фашистським та авторитарним державам, але й Радянському Союзу з тодішнім культом Сталіна та Леніна.

Тому я вважаю не надто вдалою ідеєю, коли нині в Україні успішно завершилася війна з останніми залишками культу вождя, тобто з останніми пам’ятниками Леніна, а натомість на зміну одному культу вождя прийшов інший – культ Бандери”.   

Кожен, хто нині береться писати про польсько-українські стосунки (чи то колишні, чи теперішні), не має права на плітки, власні припущення, сумнівні здогадки і емоції, а навіть оперуючи достовірними фактами, повинен вміти бачити різницю між дріб’язковим, минаючим і тим, з чим доведеться мати справу нашим дітям і внукам.

Осідлати Балто-Чорноморський перешийок європейського континенту – це давня, а нині – головна мета Росії, передусім, її керівництва. Як вважають у Кремлі, досягнення цієї мети є не лише можливим, а й спасенним для імперії.

Упродовж століть це питання муляє москалям, починаючи від походів Івана IV. Петро І починав захоплення перешийку од Балтії на півночі та альянсу з німцями, а нинішній П. почав на півдні од українського Криму й нині входить в альянс з Туреччиною.

Божою волею, цей перешийок, цей надзвичайно важливий геополітичний центр Європи надано у монопольне володіння двом братерським народам, що вийшли з одного полянського кореня – українцям і полякам.[1]

Для Росії ці два народи, а особливо в історичні періоди їх єднання, завжди були кісткою в горлі й стояли на перешкоді зловісним планам Кремля.

Річ Посполита Обох Народів (од початку XV до другої половини XVII століття) досі являє собою чудовий взірець конфедерації, в якій влада короля була обмежена, панував парламентаризм і толерантне ставлення до релігійних уподобань, на теренах України-Руси набули розвитку культура, освіта, промисловість і агротехніка, міста мали самоврядування на основі магдебурзького права.

Яскравим свідченням можливостей того часу є біографія Петра Могили, котрий закінчив Львівську братську школу, навчався в університетах Польщі і Франції, був блискучим офіцером польського війська, побудував систему східнохристиянської теології, на основі культурно-освітніх стандартів Заходу організував Києво=Могилянський колегіум, Лаврську школу інші заклади.

Вже будучи метрополитом Київським і Галицьким, умовив короля Владислава IV видати “Статті для заспокоєння руського народу”, що юридично узаконювали рівні права вірних всіх конфесій, сприяли відкриттю національних шкіл і друкарень в Україні.

І це не виняток. У XVII столітті більшість освічених людей в Україні володіла, як правило, крім рідної мови, також польською, латинською, церковнослов’янською. ...Натомість на території Московської держави українців розглядали як іноземців, мова котрих була для москалів такою ж незрозумілою, як, скажімо, польська.[8, стор.123-125]

Що сталось потім, – відомо з короткої, але дуже вагомої репліки Тараса Шевченка: “Польща впала і нас завалила”. Впала, не без допомоги...

Добросовісний Віктор Поліщук, закінчуючи свою зусібіч документально обґрунтовану розповідь про діяльність ОУН-УПА, підсумовує, що “годі сподіватися на каяття” тих, хто нині “оточують себе німбом слави  і вбираються у шати героїв, бо герої не каються”. А ось “налагодити добросусідські відносини між українцями і поляками – треба. Хтось мусить покаятись за ОУН-УПА. Хтось, кого каяття прийме польський народ”.[7]

Президент П. Порошенко упродовж 10 хвилин зробив велику справу – віддав шану жертвам Волинської трагедії. Безперечно, це був акт каяття, бо лідер України хоче бачити добру перспективу українсько-польських взаємин.

Добру перспективу будували також колишні президенти Л. Кучма і В. Ющенко, разом з польськими президентами беручи участь в заходах  вшанування жертв трагедії.

Тому й той, хто береться писати про Польщу і українсько-польські стосунки, повинен пам’ятати мудре прислів’я: “Не плюй у криницю!”

Бо відомі історичні гасла “За нашу і вашу свободу!” та “Без незалежної України не буде незалежної Польщі!” набувають щоразу більшої актуальності нині, коли Росія нагромаджує свої війська навколо наших кордонів.

Використані джерела:

1. Михайло Брайчевський. Походження Русі. – К., Наукова Думка. 1968.

2. Uchwała Sejmu Rzeczypospolitej Polskiej w sprawie oddania hołdu ofiarom ludobójstwa dokonanego przez nacjonalistów ukraińskich na obywatelach II Rzeczypospolitej Polskiej w latach 1943–1945. Monitor Polski, 2016, Nr 0, poz. 726. (http://isap.sejm.gov.pl/SearchServlet).

3. В оригіналі – ludobójstwo. Тритомне академічне видання “Польсько-український словник” (– К. 1958), першим українським відповідником цього слова пропонує: винищування населення, потім геноцид, потім бойня.

4. Наказ Народного комісара оборони СССР від 7.11.1939, №199, Москва, (газета “Правда”, 7 листопада 1939 р.).

5. Польща. Нарис історії. Інститут національної пам’яті. Варшава, 2015.

6. Радянські партизани...uk.wikipedia.org/wiki/  Радянський_партизанський

_рух_на_території_України_у_часи_Другої_світової_війни.

7. Віктор Поліщук. Гірка правда. Злочинність ОУН-УПА (сповідь українця). – К. Вид-во “Золоті ворота”, 2011.

8. Петровський В. В., Радченко Л. О., Семененко В. І. Історія України. Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі. – Х.: ВД “Школа”, 2007.

Євген ҐОЛИБАРД

3 серпня 2016 р.

*) На жаль, редакція газети “Слово Просвіти” не ризикнула надрукувати цей матеріал, позаяк впевнена, що правда і справедливість знаходиться на українському боці. Зрештою, цю ситуацію, з відповідною антипольською оцінкою подій на Волині, підтвердила публікація “Звернення у зв’язку з порушенням парламентом Республіки Польща домовленостей щодо спільної оцінки польсько-українського протистояння у 1943-1945 роках” (“Слово Просвіти”, ч. 35, 1-7 вересня 2016 р.)

Поміркованішою, порівняно із зазначеним Зверненням, стала Постанова Верховної Ради України від 8 вересня 2016 р.

Проте проблема залишається: абсолютна більшість громадян України не має правдивого уявлення не лише про факти Волинської різанини, а й про історію стосунків обох народів-братів. Українці, значною мірою, досі не усвідомлюють величезних можливостей використання польського досвіду будівництва незалежної, суверенної, самодостатньої держави.