Рецензія на книгу “ПОЛЬЩА – НАРИС ІСТОРІЇ”

під редакцією Влодзімєжа Менджецького і Єжи Брацисевича
у перекладі з польської Івана Сварника.

Редактори польськомовного видання: доктор Дорота Мазек і Ромуальд Нєдзєлько, українськомовного – Катерина Сень.

Цей унікальний твір, обсягом 368 сторінок, видано у Варшаві накладом польського Інституту національної пам’яті (ІНП), а конкретно – Комісією з вивчення злочинів проти польського народу.

Видання є колективним твором одинадцяти авторитетних фахівців-істориків, а його зміст складається з передмови, вступу і десяти частин, згідно з усталеною історично-тематичною періодизацією.

Кожна частина виділена на її сторінках окремим кольором заставок і закінчується спеціальним розділом Про що слід розмовляти, в якому зазначені підсумкові пропозиції, що логічно випливають з розглянутих у відповідній частині питань й мають відношення до сьогодення.

Книга охоплює величезний пласт подій, починаючи од формування і розвитку Польської Держави у далекому ІХ столітті й аж до сучасності – 2012 року.

Як зазначає у Передмові Голова ІНП Лукаш Камінський, ідея твору виникла у Києві, в листопаді 2009 року, під час діалогу польських і українських істориків на тему спільної історії обох народів.

Тоді було вирішено, що необхідно під егідою ІНП, з думкою про українського читача, підготувати узагальнений виклад історії Польщі, доступний широкому колу користувачів в обох країнах.

Цю ідею підтримує у Вступі Влодзімєж Менджецький, бо як вважає, – “Складно знайти кращий приклад суперечок про минуле, що їх віддавна ведуть між собою поляки і українці”.

І тут-таки уточнює, що видання має на меті “Не виставляти рахунків один одному, а полегшити українському читачеві розуміння польської перспективи погляду на минуле Польщі, яке століттями було тісно сплетено з історією України.”

Бо дійсно – сплетено. Адже це великий українець Михайло Брайчевський в його славнозвісній праці Походження Русі підтверджує, що нашими спільними предками, котрі мешкали на теренах від басейну Вісли до басейну Дніпра з центром на Волині, були “...полянє, іже зовомая Русь”.

Зрештою, цей факт ілюструє вже перша мапа книги у частині “Польща – держава середньовічної Європи” (автор Марія Старнавська). На мапі бачимо нашу Русь поряд з першою польською державою Мєшка І наприкінці Х ст.

Причому, устрій ранньосередньовічної польської держави був цілком подібний до устрою княжої Київської Русі: держава була власністю правителя, дружина і урядовці фінансувалися з державної скарбниці та отримували маєтки за конкретні заслуги, а сини володаря – право управляти окремими територіями країни.

Розвиток господарства, суспільних відносин і загальної культури на основі християнського вчення, вже наприкінці ХІІІ ст. призвів до формування польських демократичних традицій на основі Магдебурського права. Мешканці сіл і міст обирали місцеву владу, на чолі якої ставили, відповідно, війтів і бургомістрів.

У містах працювали парафіяльні школи, швидко збільшувалась чисельність письменних осіб, котрих потребував розвиток правових відносин, судочинства, господарського обліку і фінансів.

Од кінця ХІV ст. бере початок існування Речі Посполитої, до якої входили території Польщі, Литви і руські (українські) землі. Союз трьох народів переміг Тевтонів у славнозвісній Грюнвальдській битві, викликав хвилю патріотичного піднесення, що виявилося у розвитку національних культур й інтелектуального життя суспільства.

Характерно, що польські володарі виявляли відкритість і толерантність по відношенню до русинів (українців) і православ’я. Так стверджує автор першої частини книги Марія Старнавська. І тут-таки ставить перед читачем запитання:  “Чи такий самий погляд присутній в українській історіографії?”

Автори книги не нав’язують читачеві своїх переконань, лише подають відомості, що не можуть викликати сумнівів, підтверджені документально, зазначені в достовірних джерелах. Це стосується всіх частин книги, а особливо тих, в яких зображено розвиток суспільних та культурних відносин і взаємодія поляків з українцями.

Зокрема досконало, багатогранно і цікаво представлено період розквіту Речі Посполитої, що розпочався на переломі  ХІV-ХV століть і тривав до середини  ХVІІ ст.

Це був період вдосконалення шляхетської демократії і виходу на суспільну арену подій видатних вчених, майстрів мистецтва і культури, державних і військових діячів.

Проте зліт на вершину тогочасної досконалості федеративної держави польського, литовського і руського (українського) народів, невдовзі змінився кризою й подальшим поділом між трьома імперськими сусідами, в чому головну роль зіграла Росія.

І тому Пйотр Кролль (автор частини під назвою Річ Посполита Обох Народів) пропонує замислитись над питанням: “Чому польська держава не передбачила, що її конфлікт з українськими козаками політично використає Московська держава?”

За цим запитанням прозоро проглядає інше: “А чому українська сторона в особі Богдана Хмельницького не захотіла побачити очевидної небезпеки з боку Москви?” Проте саме цього важливого запитання Пйотр Кролль делікатно не ставить. Це питання повинні ставити собі ми.

До речі, така делікатність авторів книги є дуже характерною рисою і ознакою своєрідного стилю виваженості тексту. Завдяки такому підходу до розмови, яку автори ведуть з читачем, читач у багатьох випадках має можливість самостійно вийти на власні висновки.

Великим успіхом авторів, редакторів і видавців цієї особливої книги, якій безсумнівно визначено щасливе майбутнє, є вдало обрана стилістика твору в тексті й художньому оформленні.

Глибині розуміння складного розмаїття історичних подій, викладених в основній розповіді, сприяють інформаційні вікна-іконки присвячені окремим видатним особам, явищам, місцям і подіям символічного значення.

Важливу роль у розумінні фактів історичного розвитку відіграють вдало підібрані й слушно розміщені численні ілюстрації, які здебільшого не повторюють текст, а лише його доповнюють і розкривають аспекти оповіді. А це надає твору своєрідного полівізуального формату і об’ємної, системної цілісності, що зміцнює аргументованість і переконливість тверджень та ідеї твору.

Незвично і цікаво подано п’яту частину книги – Модернізація польських земель за умов відсутності власної держави (автор Томаш Кізвальтер), в якій тема модернізації, незважаючи на її складність і багатогранність, розглядається просто, переконливо, популярно й водночас з чітких наукових позицій.

Автор не тільки веде історичну розповідь про динамічне ХІХ ст., а й наводить маловідомі (але дуже важливі для сучасного українського читача) відомості про правові аспекти суспільного життя і тогочасну політичну культуру, про держав-загарбників і польські повстання, про германізацію і зросійщення, реформування і автономію, економіку і аграрний сектор тощо.

Цей матеріал стосується подій у Польщі, що відбулись півтора-два століття тому (причому, коли польської держави юридично не існувало, а її землі були розшматовані між трьома потугами: Росією, Прусією і Австрією), проте складається таке враження, що його зміст цілком перегукується з сьогоденням в Україні.

Наприкінці цієї частини, у розділі Про що слід розмовляти, серед багатьох запитань автор раптом ставить й таке: “Як проходила подорож залізницею з Варшави до Києва і з Львова до Кракова?” Питання стосується ХІХ ст., але як же воно актуальне нині, через 150 років, коли немає прямого залізничного сполучення між Києвом і Краковом...

Актуальність книги ПОЛЬЩА – НАРИС ІСТОРІЇ надзвичайна і дивовижна – настільки вона суголосна нинішнім проблемам України.

Наприклад, нині в Україні гостро стоїть питання про необхідність українізації. Відповідь знаходимо у шостій частині книги – Сироти Речі Посполитої, автор якої Мацей Яновський стверджує, що поляки упродовж двох століть переживали складний процес полонізації, формування польської національної спільноти.

Цей процес пройшов непростий шлях – від багатомовної, багаторелігійної і багатоетнічної сарматської культури до польської ідентичності громадян різного етнічного походження, поєднаних в націю на основі їх патріотичної лояльності: “Ще Польща не пропала, доки ми живемо”.

І тому розміщення польського Білого Орла на грудях російського двоголового хижака на межі ХІХ-ХХ століть було символічним провидінням на майбутнє.

Увільнення Польщі від Росії в 1918 році було закріплене перемогою над червоною російсько-більшовицькою ордою у славнозвісній Варшавській битві 1920 року. До речі, у цій битві героїчно відзначились також українські стрільці під командуванням Марка Безручка та Павла Шандрука.

Ця частина книги є переконливим і дієвим навчальним посібником для українців нинішніх. На запитання винесене в один із підзаголовків – Ким є поляки?, хочеться відповісти запитанням: А ким є українці?

Тим паче, що далі  автор розкриває тему Націоналізм і демократизація суспільства, яка була особливо актуальною в Польщі сто років тому. І про це дійсно варто нині розмовляти в Україні.

Слід розмовляти про величезний польський досвід історичної боротьби за те, щоб стати визнаним авторитетом у Європі й світовому співтоваристві. Тому цей підручник польської історії дуже потрібний сьогодні для осмислення історії української.

Нинішні українські реформатори можуть починати осмислювати прямо з частини ІІ Річ Посполита (автор Влодзімєж Менджецький), в якій польсько-українські паралелі напрошуються самі собою: відбудова польської держави, культура, господарство, суспільство, Польща на міжнародній арені тощо. І все це майже сто років тому.

Для багатьох українських читачів буде повчальним інформаційний вріз Польсько-український союз і Київський похід 1920 р., суттю якого була спільна боротьба під керівництвом Симона Петлюри і Юзефа Пілсудського з метою витіснення московсько-більшовицьких військ з України.

Похід був вдалий, радісно пройшов парад у звільненому Києві, польське військо відбуло на Захід, натомість українці не втримали завойованої свободи, коли біда прийшла зі Сходу...

Важке завдання мав Марек Ґалензовський, котрий підготував частину Польща під час Другої світової війни. А це про агресію Німеччини і СССР проти Польщі восени 1939-го, про репресії НКВД і життя на польських землях під совєтською окупацією, про німецьку окупаційну політику в Польщі й винищення євреїв, польську підпільну державу і Армію Крайову, Катинське масове вбивство за рішенням Сталіна, про Варшавське повстання і втрату незалежності під тиском Москви.

І все це відбувалось в умовах постійної боротьби поляків проти поневолювачів, боротьби за свою свободу і незалежність.

Також цікавою і пізнавальною для громадян України є підготовлена Єжи Ейслером частина Народна Польща, що охоплює період од 1944 р. (початок совєтської окупації й московської політико-ідеологічної навали), далі – комуністичний “соціалізм” за московським зразком і його доведення до повного абсурду, патріотична хвиля “Солідарності”, воєнний стан і відновлення незалежності (1998 р.). Це непроста розповідь про тривалу боротьбу поляків проти московської злочинної  комуни.

У десятій частині книги – Польща в 1986-2012 роках (автор Антоні Дудек) для українського читача надано чудову можливість зробити власні незалежні порівняння всіх аспектів сучасних проблем і їх вирішення в Польщі й Україні.

Бо йдеться про події, що відбувались перед очима нинішнього покоління, котре зростало і входило у самостійне життя разом із відновленням незалежності двох держав-сусідів, двох народів-братів.

Почали практично водночас, проте Польща, навіть маючи гірші ніж Україна стартові умови, вирвалась далеко вперед. Чому? Відповідь пропонує ця книга.

Тут нема за що вчепитись навіть затятим опонентам. Натомість є чому повчитись від поляків, котрі не приховують власних недоліків на складному шляху успішного розвитку.

Книга закінчується докладним історичним календарем, пропонує величезний масив документів, зосереджений на 50 інтернет-адресах провідних установ історії й культури в Польщі й наводить іменний покажчик, що охоплює близько 500 осіб, серед яких український читач знайде багато знайомих.

Унікальність книги полягає передусім у тому, що авторам вдалося розв’язати кілька проблем водночас:

– визначити і вмістити в малому обсязі твору найважливіші історичні події, що відбулись впродовж одинадцяти століть у Центральній Європі,

– викласти їх зміст та значення з позицій сьогодення,

– зберегти чітку документальну аргументованість фактів у популярній формі викладу,

– а головне – зберегти об’єктивність наукового підходу, аналізу, оцінок і висновків запропонованих читачеві.

Попри очевидний успіх видання, мушу вказати на його два недоліки: дрібний (несуттєвий) і важливий (хоча й суперечливий). Дрібний можна було б проминути, адже йдеться про деякі ментальні помилки перекладу.

Наприклад, замість “на протязі (віків)” по-українськи має бути “упродовж” або “впродовж” (йдеться ж бо про відрізок часу, а не про протяг вітру через відкриті двері й вікно водночас).

Неправильним є також вживання терміну “русифікація”.

Замість “русифікація” треба писати “зросійщення” або “омосковщення” чи “омоскальщення” – від давно усталеного – москаль, мешканець Московщини. Бо русифікація (від слова руси, тобто українці, а звідси й українізація) – є обов’язковим елементом національного відродження в Україні.

Щоправда, в Україні також нерідко припускаються цієї плутанини.

А от важливою помилкою є відсутність у книзі деяких відомих в Україні осіб, що залишили свій слід в історії обох народів, зокрема таких, як Степан Бандера, контроверсійність постаті якого не викликає сумнівів.

Також не маю сумніву, що автори обговорювали це питання й вирішили, як часом можна почути у подібних випадках, “зам’яти для ясності”, тобто уникнути.

Але знаючи суть проблеми з обох сторін, вважаю, було б краще згадати без винесення вироку і зайвих подробиць. Адже історія – це факти, а не тільки ті виняткові особи, яких без сумніву можна внести до всіх національних пантеонів.

З цього приводу варто згадати фрагмент відомого листа Єжи Ґєдройця до Єжи Стемповского:

“Польсько-українські стосунки од понад п’ятдесятиліття мають вдосталь сумних, часто кривавих сторінок. Особливо, якщо йдеться про період війни. Це речі маловідомі, контроверсійні і забарвлені емоціями. (…) 

Тим не менше, якщо насправді серйозно думаємо про нормалізацію польсько-українських відносин, яка сьогодні, більш ніж коли-небудь, є історичною необхідністю обох народів, то саме зараз найкращий час, щоб ці справи дослідити з усією неупередженістю. Треба нарешті покінчити з цією атмосферою, яка отруює Східну Європу...”

Тим не менше, редакційно-авторський колектив спромігся майстерно поєднати академічне трактування історії з її побутовим, ужитковим тлумаченням. А тому книга читається, як мовиться, “на одному подиху”, захоплено і пізнавально.

Не зважаючи на розмаїття індивідуальностей, всі автори окремих частин книги змогли уникнути категоричності тверджень і однозначних коментарів, а коли виникає необхідність суджень, історики висловлюються у стилі виваженої поміркованості, залишаючи читачеві широке поле для висновків.

Тому  ПОЛЬЩА – НАРИС ІСТОРІЇ має значну інформаційно-фактографічну і біографічну цінність не лише для істориків, а передусім для пересічного українського читача, почасти заплутаного в тенетах антипольських міфів, породжених російською історіографією та советською комуністичною пропагандою.

Цей польський твір написано, перекладено на українську і видано у Польщі з відвертим почуттям братерської любові до українців.

Зрештою, не лише український читач може побачити історію України через призму історії Польщі.

Бо в цій книзі немає двох різних правд. Правда є одна на всіх: поляків, українців, євреїв, німців, всіх людей доброї волі.

Євген ҐОЛИБАРД