Підстав для тривоги більшає

 Природно, хочеться щоб таких підстав було якомога менше, а з часом – прийшло у відповідність з нашими бажаннями миру, спокою душі і добробуту. Бо  якраз добро лежить у підмурівку цих важливих понять і наших бажань.

 Але ці емоційні бажання, що цілком припустимі для мирного часу, дуже погано вписуються в логіку війни, де зло є чинником визначальним. Отож в обставинах війни, як радить народна мудрість, – “добро повинно мати зброю”.

А конкретніше – зброю повинні мати всі доброчинці, котрі задля миру, спокою душі і добробуту готові стати стіною проти злочинців. Причому, готові стати не лише на лінії фронту, яку офіційні особи на Печерську (а за ними – мас-медіа) нині сором’язливо називають лінією розмежування.

Між іншим, оце поняття – лінія розмежування – у нинішній реальності є неточним за формою і небезпечним за змістом. Той, хто вживає це визначення,  вже проклав межу між нашою і “ненашою” Україною, як мінімум у підсвідомості, а дехто й у свідомості.

А деякі ЗМІ “розмежувалися” настільки, що організовують опитування на кшталт: “Чи не варто визнати легітимність ЛДНР, щоб встановити в Україні мир, спокій душі і добробут?” Вочевидь комусь вже подобається такий варіант і йдеться лише про гуртування прихильників. По суті, нам пропонують визнати, що лінія фронту, яку називають лінією розмежування, це насправді новий фрагмент державного кордону. 

Кордону з ким – запитаєте? Відповідь дають наші дуже патріотичні (так вони себе називають) державні й привладні медіа, які нинішнього, історично незмінного й відвертого ворога часто-густо називають не Росіянами і навіть не Росією, а “агресивним сусідом” або й просто “сусідом”. Отож і здогадуйтесь кого треба мати на увазі з наших сусідів – Грузинів, Турків, Болгар, Румунів, Угорців, Словаків, Поляків, Білорусів чи Росіян?

До речі, у Польщі подібні “сором’язливі” інформаційні кульбіти, що мають на меті приховати правду за двозначністю, презирливо називають “загортанням гострого у вату”.  Біда тому політикові чи засобові інформації, який вдався до такого ганебного прийому. Бо такий випадок буде темою тривалого “прання” на  сторінках і телеекранах, а наслідком буде повна дискредитація в очах громадян.

Проте, як бачимо з численних фактів, нашим очільникам і їх речникам подібна обструкція наразі не загрожує, бо їхні голоси з vox populi ніяк не перетинаються. Надалі роблять те, що вміють (а що вони вміють, ми всі добре знаємо – обіцяти і збагачуватись), лише тепер це називається реформуванням.

Воно й це ще не було б катастрофічним, якби не лінія фронту. Бо як на мене, ця лінія сьогодні пролягає не лише у так званій зоні розмежування, і не лише через душу, серце й свідомість кожного патріота України, а й через його оселю, місце роботи, через родичів, колег і знайомих, через фінансові й майнові можливості, харчування, виховання дітей, планування майбутнього тощо.

Покладіть руку на серце: чи з кожним з ваших знайомих ви можете поряд битися по один бік барикади чи лінії розмежування? Чи він не зрадить, чи не злякається? А ви – чи здатні чесно і відповідально йти до кінця в обставинах прямої загрози?

Не треба себе дурити – “гібридизація”, що її нам злочинно нав’язали кремлівські верховоди від імені 78% Росіян, вже встигла призвичаїти багатьох  Українців до усвідомлення нормальності цієї війни. Війна для багатьох стала одним з таких собі інформаційних незручностей життя.

Упродовж півтора року “десь там” на лінії  розмежування стріляють, “хтось там” потрапляє під “гради”, “когось там” вивозять пораненого, близько 2500 осіб вже загинули, у три рази більше – покалічені кулями й осколками...

Але все це статистика, яка поки що не має прямого відношення до десятків мільйонів громадян, у сім’ях яких ще ніхто не втратив на цій війні сина, брата, батька. Бо ці десятки мільйонів громадян вважають, що вони знаходяться далеко від лінії  розмежування, а отже надалі можуть жити в ситуації миру, спокою душі і добробуту. Як ніби ніц. Та ще й продовжують хапатися за соломинку Мінських домовленостей, які є звичайною мильною булькою.

Серед них немало й таких, котрі нині можуть собі дозволити  відпочинок в Єгипті або у Чорногорії. Адже війни немає. Щоправда, є якесь не до кінця зрозуміле АТО... Ще й лінія  розмежування.

Оце “розмежування” має  заспокоювати. Адже вся та сумна статистика – вона за лінією, на лінії та у зв’язку з лінією. А не в зв’язку з нами. Бо ми – поза лінією.  Наша межа – поки що – не наша.

На жаль, багато хто досі вважає, що Росіяни не перейдуть межу. Хочу вас запевнити, що для Росіян не існує межі, яку вони не можуть перейти. Відоме російське слово бєспрєдєл перекладається як безмежжя зла.

Росіяни послідовно й невпинно завжди йшли й надалі йтимуть дорогою пересування межі – межі на мапі, на землі, межі посилення обстрілів, наступу, підступу, збільшення брехні, знущань і тортур. Бо  бєспрєдєл – це історично підтверджений еталон їх діяльності на цьому світі.

Безмежжя зла – це їх поклик крові, за яким вони йдуть упродовж тисячі років і не треба піддаватися ілюзіям, що тут можна очікувати дива перетворення злочинців на доброчинців.  Чи може ви вважаєте, що вони зупиняться перед застосуванням атомної, хімічної і бактеріологічної зброї?

Отже, щодо Росіян – все зрозуміло. Війна буде тривалою і ніякі межі її не обмежать. Можете нагадати собі обіцянку одного з кандидатів на Президента, який, розраховуючи на нашу наївність, обіцяв у травні 2014 року закінчити війну впродовж двох тижнів.  Розрахунок був вірний...

Тому нам треба відверто, з раціональних позицій оцінити ситуацію і зосередитись на наших проблемах, на засобах і методах їх розв’язання.

 Ситуація непроста. Передусім тому, що вище керівництво України, як бачимо, досі не має чіткої позиції в багатьох напрямках внутрішньої і зовнішньої політики. Упродовж 24 років незалежності влада зробила 5% від необхідного обсягу позитивної трансформації країни, та й то під тиском пересічних громадян на Майданах.

Натомість 95% енергійних старань можновладців вивели Україну в перші ряди за кількістю мільйонерів на одиницю ВВП і за рівнем корупції. Тому агресія Росії була для них несподіванкою, яка паралізувала здатність до осмислених вчинків.

Варто нагадати, що саме патріотичні добровольці на фронті й патріотичні волонтери в тилу захистили Україну і зберегли відносну стабільність складних обставин у дуже нестабільному 2014 році, коли не лише незалежність, а й існування нашої держави, “висіло на волоску”.

Саме самовідданість патріотів, котрі (нерідко всупереч гальмуванню з боку владних структур) взяли на себе ініціативу формування добровольчих батальйонів і організацію їх бойової роботи на фронті, дала можливість не лише виграти час і зупинити агресора, а й вивела з переляку й “летаргічного сну” самовпевнених “ораторів” і пихатих носіїв генеральських зірок.

А чим ці носії потім “розрахувались” з добровольцями? Відомо: “котлом” в Іловайську, “організованим виходом із Дебальцевого”, блокуванням постачання зброї, спорядження і життєво необхідних продуктів для фронту, корупцією на лінії розмежування і гальмуванням розслідування власних злочинів. Може хтось відповів і поніс відповідальність за ці “розрахунки”? Питання риторичне.

Безпорадність, нерішучість і некомпетентність вищих і нижчих державних службовців – це лише зовнішні прояви діяльності нинішніх “реформаторів”, котрі імітують бурхливу діяльність у тупцюванні на місці. Проблема раціональної організації вітчизняного господарства на фундаменті вітчизняних матеріальних, енергетичних і трудових ресурсів, як і раніше, залишається для них неможливою для розв’язання.

До початку червня 2014 року, коли вже йшла війна, деякі українські підприємства продовжували постачати в Росію вироби військового призначення.  У липні 2015-го українські підприємства розміщені на неокупованій території продовжують через лінію розмежування постачати продукцію на окуповану територію. На радість окупантам.  Тим паче, що у цьому довжелезному каравані фур і вагонів легше сховати контрабанду, з якою всі наші “органи” потім “борються” з непереконливим ефектом.

Дійшло до того, що деякі фірми з Донбасу перереєструвались у Києві, добре собі влаштувалися, а зароблені тут гроші переводили в готівку і відправляли сепаратистам.

Численні факти і відвертий саботаж у сфері розслідування резонансних подій, в яких присутні очевидні ознаки зради, викликають обґрунтовані сумніви громадян України, зокрема в рядах бійців на лінії розмежування.

Причому, що характерно: розслідування ведуться як мокре горить, а всі очевидні злочинці, як правило, заздалегідь отримують офіційне попередження “про можливу підозру”, спокійно “линяють” за кордон, або й виявляються невинними за браком доказів.

Очільник ГПУ виголосив полум’яний спіч про те, що сума коштів вкрадених Януковичем і його подільниками становить близько 100 мільярдів доларів США. А потім пан Шокін сказав шо? Шо вдалося знайти сліди цих грошей на суму 100 мільйонів доларів. Тобто у 1000 разів менше, або 0,1%! “Блискуча” робота ставленика Президента.

Під час Революції Гідності, а особливо од початку російської агресії, ще коли тільки-но з’явилися перші “зелені чоловічки” у Криму, брехлива пропаганда москалів із дивовижною послідовністю і впевненістю поставила український Правий Сектор у центр своїх безпрецедентних інсинуацій та звинувачень.

Саме Правий Сектор в очах москалів уособлював ненависних “бандеровцев” і “кієвскую хунту, захватівшую власть”. Саме Правим Сектором найбільше лякали російські телеканали мешканців Донбасу.

Воно й зрозуміло, адже саме лідери і сотні Правого Сектора мали найвищий авторитет на Майдані. Бо було за що. Зокрема й за те, що їх ініціатива і рішучість явно контрастувала з сумнівними пасами можновладців. А я тоді подумав: не може бути, щоб влада на київських пагорбах не “віддячила” тим, кого влада у Москві називає “правосєкамі”.

Тим паче, що в умовах суцільної корумпованості України це дуже легко зробити. І спровокувати. І спровокували у наскрізь корумпованому Закарпатті.

І одразу не те стало важливим, що упродовж багатьох років місцева мафія у Мукачевому (за підтримки з Києва) використовувала для контрабанди не лише автомобільні шляхи, залізницю і стежки у горах, а й спеціально викопаний тунель під кордоном. Найважливішою інформацією від самого Президента (і далі по щаблях вниз) стало повідомлення про “злочин” Правого Сектора.

Зрозуміло, що дії озброєних бійців на владно-бандитській території не мали (й не могли мати) однозначно позитивного характеру. Адже проти кого вони стали на прю, з ким взялися боротися?  З мафією державних службовців!

Примітивні, майже хлопчачі вимоги бійців до мафіозних мільйонерів (тобто до повноважних представників держави) на кшталт допомогти добровольцям викликали гомеричний сміх у пана нардепа. Бо він знає під чиїм потужним “дахом” перебуває і його реальна недоторканність є надійнішою ніж депутатська.

Тепер не менш потужна слідча команда (і не одна) правозахисників із Києва намагається розібратися, “хто перший почав”. Винного оголошено заздалегідь – Правий Сектор.

Майже ніхто не акцентує увагу на тому (а саме це є головним!), що Правий Сектор зачепив велетенський корупційно-митний фурункул, про який було відомо упродовж багатьох років, але приховувалось на найвищому рівні.

Відтепер, коли гній від цієї виразки розбризкано навіть за кордон, столична влада поспіхом будує “зону справедливості” на фундаменті засудження не лише Правого Сектора, а фактично всіх добровольчих формувань.

Я б тут не поспішав з подібними засудженнями, бо все ще попереду в цій війні, яка логічно має перейти з “гібридної” форми у “нововидну”. Цілком можливо, що цей перехід відбуватиметься в умовах чергового переляку,  неготовності й неспроможності владної верхівки України (як ми це вже бачили не раз) взяти на себе відповідальність.

А отже знову на передньому краї стануть добровольчі батальйони, які не чекатимуть дозволу на захист власної Батьківщини. Бо й на Закарпатті не чекали дозволу на викриття й розрубування державно-корупційного вузла.

І взагалі, на нинішньому полі антиукраїнської війни, яка у “поміркованій” формі, але вже фактично триває на всій території нашої Батьківщини, пора усвідомити, що так званих фронтальних війн (із застосуванням ліній оборони і ліній розмежування) між державами вже давно не буває.

Сучасна війна – це тотальна війна. Війна на всій території. На фронті та в тилу. А у випадку, коли агресором є “бєспрєдєльна” Росія – можна бути певним, що цього нам не уникнути. Чому?  Тому що:

1. Росія довго готувалася до цієї війні й продовжує робити ставку на перемогу, в якій керівництво Росії не сумнівається.

2. Також не сумнівається ніхто з незалежних політологів у Росії, що Україна – це  інструмент збереження і зміцнення влади теперішньої групи Путіна і його оточення. Отже, Москві потрібна не лише перемога на Донбасі, а й вся Україна.

3. На теренах України перебуває значна чисельність осіб з проросійськими переконаннями, серед яких є немало дієвих агентів Москви.

4. Технологія управління, зокрема кадрова політика у всіх ешелонах влади в Україні не дає підстав для оптимістичних висновків на майбутнє.

5. Наприкінці червня 2015 року, два високопосадовця Росії, слідом за їх  Президентом зазначили, що РФ готується до глобальної війни у 2020 році. Відповідно, до цього терміну має бути “закінчено” з Україною.

6. Абсолютна більшість Росіян відверто схвалюють агресивну політику кремлівських верховод і впевнені в тому, що “приєднання” України до складу РФ допоможе розв’язати багато внутрішніх і зовнішніх проблем імперії.

Як зазначив у інтерв’ю для “Української Правди”, відомий російський опозиціонер Костянтин Боровий, – “Воювати (Українцям – Є. Ґ.) доведеться, бо немає жодних бідних ошуканих Росіян. Є ворог, котрий – як у нацистській Німеччині – має 100-відсоткову підтримку населення. Спроба когось переконати, перевиховати, робити ставку на якісь опозиційні тенденції – безглуздя. Це – стан ворогів. Нічого позитивного очікувати від цього стану ворогів не можна”.

На жаль, центральна влада в Україні й привладні медіа надалі ігнорують такі попередження і продовжують концентрувати увагу суспільства на ненависному Путіні, а не на Росіянах, щодо яких у Києві надалі дотримуються сталінських пропагандистських оцінок так званого “братерства”.

Тому, замість картати бійців українських добровольчих батальйонів та нагнітати навколо них підозрілість і недовіру, слід до них прислухатись. Необхідно, нарешті, скинути з очей рожеві окуляри, провести реальну оцінку всіх вітчизняних ресурсів і припинити сумнівну “гру в АТО”, в якій брехня стала нормою.

Нещодавно, професійно і щиро відповідаючи на запитання ведучого телеканалу 24, народний депутат Семен Семенченко чітко охарактеризував нинішню ситуацію і висловив необхідність створення в Україні Резервного Війська чисельністю 200 тисяч осіб, можливо за швейцарським зразком.

Ідея створення громадянського (народного) війська цілком раціональна і надзвичайно актуальна. Цю ідею у травні й серпні 2014 року висловлено на сторінках “Слова Просвіти” у публікаціях “Громадяни України, йдемо у партизани!” і “Готуватися до тотальної, народної війни”. 

Чи цей vox populi хтось почув у владних кабінетах? Питання риторичне.

Абсурд ситуації полягає в тому, що криміналітет має зброю. Він активізує діяльність і переходить у сферу тероризму. Статистика бандитських нападів і пограбувань небезпечно зростає...

Проте народ не чекає. Мені відомі конкретні випадки добровільного об’єднання громадян в межах окремих поселень з метою самооборони. Причому, вони оснащені сучасним стрілецьким озброєнням, засобами зв’язку, з розподілом чергувань, тренувань і готовністю бути піднятими по тривозі.

Вони повністю автономні й підготовлені на випадок надзвичайної ситуації. Я розмовляв з їх активістами, котрі з радістю запевняли мене, що від моменту об’єднання зусиль почуваються певно, спокійно і з веселим гумором заздалегідь уявляють собі наслідки спроб нападу на їх територію.

Але це лише зразок поодиноких випадків. Це виняток із сумного правила суцільної неготовності законослухняних громадян України до оборони власної домівки. Чим відбиватиметься сільський дядько від ворожого парашутиста – макогоном?

А ви подумайте, чи захоче Путін кинути на Україну десант москалів, якщо знатиме, що у нас мало не в кожному дворі живуть озброєні люди?!

Революція Гідності ще не закінчена. Чим зможете захистити гідність своїх жінок і свою власну, коли до вашої оселі увірветься п’яний москаль з автоматом!? Не будьмо наївними, бо це не фантастика.

У цій важливій справі є тільки одна біда – власна влада, яка боїться своїх громадян. З огляду на факти, я не вірю, що в разі широкомасштабного нападу москалів, всі наші керівники залишаться на місцях і не повтікають. Хіба що вже є якісь інші таємні домовленості, на додачу до Мінських... 

А нам тікати соромно, та й не з руки – треба захищати Батьківщину на кожному квадратному метрі нашого життя, не оглядаючись на переляканих поводирів. От тільки чим захищати?

“Добро повинно мати зброю”. А конкретніше – зброю повинні мати всі доброчинці, котрі задля миру, спокою душі і добробуту готові стати стіною проти злочинців.

Причому, готові стати не лише на лінії фронту, яку офіційні особи на Печерську (а за ними – мас-медіа) нині сором’язливо називають лінією розмежування.

Євген ҐОЛИБАРД