Передбачення Євгена Ґолибарда

Цього автора я знаю відтоді, коли вперше перекладав його польські вірші.

Він був відомий з часів славної газети “Вечірній Київ”, яка сміливими публікаціями дошкуляла тим, котрі не хотіли щоб про них знали правду. Виведені на чисту воду, майстри прихватизації частенько подавали до суду на газету і на авторів гострих матеріалів.

Також і моєму герою двічі довелось відповідати “за образу честі і гідності” тих, хто не мав ні честі, ні гідності, але вже нахапав багато грошей.

Вперше це трапилось 1994 року, коли він написав про корупційні зв’язки між злодійським банком і прокуратурою, яка шість разів(!) брала цей банк під свій “дах”, рятуючи подільників від судових виконавців. Другий раз – коли журналіст на прикладі відомого підприємства стратегічного значення, опублікував факти злочинного руйнування української авіабудівної промисловості на догоду Москві.

Довелось журналісту, без відриву від щоденних обов’язків у газеті, набувати неоціненний практичний досвід в умовах вітчизняного “судочинства” у сумнозвісному Шевченківському суді.

Упродовж кількох років його тягали по судах різних інстанцій, а він  розповідав на сторінках газети про хід судових засідань. Пам’ятаю, ейфорію в читацькому середовищі викликала його нотатка “Ціна гідності впала у 10 000 разів!”.

Це коли на вимогу директора заводу (“від імені ображеного трудового колективу”)  журналіст Євген Ґолибард мав заплатити 5 млн. грн, але суд вищої інстанції остаточно оцінив “гідність” директора у 500 грн.

Було – забулося. Газетні публікації – як солома. Навіть якщо гарячі, спалахують коротким яскравим вогнем і тут таки у попелі розносяться в нікуди вітром часу і нових подій. Пам’ять людська нетривка і непевна. А шкода.

Отож узявся журналіст писати літопис. Зазначав кожен фрагмент публікацією у часі й просторі, що певною мірою рятувало від небезпеки майбутніх позовів з боку “ображених”, а головне – цілком вписувалося в течію загальної розповіді про нас. Сучасний літопис самовидця. Без претензій. Лише події, факти, особи.

Його перша літописна книжка “По-сусідськи. Польський вектор” (2004 р.) вийшла у жанрі репортажу. Документальна розповідь про події 1989-2004 рр., про роль і наслідки використання національної ідеї в Україні та Польщі.  Про те, як Польща здійснювала реформи, виходила на рівень сталого розвитку, поступово входила до структур об’єднаної Європи, як зміцнювала своє військо і набувала міжнародний авторитет.

І все це – у формі пропозицій для використання позитивного польського досвіду в Україні. Ось заголовок одного з фрагментів: “Польща – в НАТО! Що ми на то?” Це про польське військо, яке Є. Ґолибард мав можливість вивчати зсередини, в штабах і на полігонах, водночас знаючи, що тоді відбувалося в українському війську...

На обкладинку автор виніс доволі різкий підзаголовок: Суспільно-економічні порівняння на тлі української нерішучості, непевності й невизначеності. Невдоволені й ображені були, але до суду не дійшло, як не дійшло тоді до належного розуміння важливих висновків дослідження, проведеного автором у Польщі впродовж динамічного п’ятнадцятиріччя.

На жаль, це 430-сторінкове видання привернуло увагу лише 2014 року, через десять років після виходу в світ. Достеменно відомо, що книга була дуже об’ємно використана при написанні двох дисертацій. Хоча, як на мене, на цій книзі не науковців треба готувати, а навчати молодь і вчителів.

Наступна літописна книга Є. Ґолибарда “Кучмізм і кучмономіка. Документальна розповідь про афери корумпованої влади” (2005). Унікальне видання – суцільна фактографія перших п’ятнадцяти років “незалежної” України. Сотні дійових осіб, їх слів, діянь і, подекуди, злодіянь.

Невдовзі з’явились інші книжки журналіста, який вважає себе передусім економістом-аналітиком, а також перекладачем, вчителем польської мови, викладачем СТМ (Система технологічного мислення) і СЩС (Система щоденного самооздоровлення). Викладає у Київському університеті Третього Віку та в Польщі. Загалом вже набралося півтора десятка авторських і сім перекладених ним книжок.

І ось у березні 2015-го він “вистрілює дуплетом книжок” по нашому невігластву й байдужості.

Виходить “Злочинна рука Росії в Україні (1994-початок 2015 р.р.)” – смілива книжка про антиукраїнську діяльність історичного ворога в суперечливий період становлення Української Держави, на переході до громадянського суспільства.

Водночас з’являється накладом його “Конституція громадянського суспільства” (друге уточнене видання ) – правовий фундамент побудови такого суспільства на основі функціональної моделі, з врахуванням інтересів і потреб громадян.

410-сторінкова “Злочинна рука...” має підзаголовок “Фрагменти сучасного літопису. Факти, особи, коментарі”. Упродовж понад двадцяти років фактів набралося багатенько. До того ще автор робить короткий екскурс у минуле, надаючи читачам можливість самостійно оцінити агресивність східного сусіда, починаючи од підписання Б. Хмельницьким Березневих статей (1654 р.) і до нашого часу.

У книзі вражає авторська передбачуваність подій.

Ще у червні 1995-го він ставить питання: “Скільки ще Севастополів Україна віддасть Росії?” Зволікання з відповіддю на це питання ремигнулося через 19 років втратою Криму.

У квітні 1998-го Є. Ґолибард задається питанням: “Чого насправді хоче друг московський?” і наводить тривожні факти, які на той час не викликають занепокоєння влади, а тим паче – пересічних громадян (тут варто процитувати досить довгий, але важливий фрагмент зі стор. 65 книги“Злочинна рука...”):

“У Криму, який є невід’ємною частиною України, створені й відкрито діють за підтримки органів і провідних функціонерів влади Росії десятки організацій і осередків, спрямованих на ліквідацію незалежності, порушення суверенітету і територіальної цілісності України.

Російське прислів’я: «Коготок увяз – всєй птічкє пропасть» якнайкраще відповідає моделі розкручування штучно створеної «кримської проблеми». Адже всім відомо, що абсолютно на рівному місці, без будь-яких особливих причин, рядовій області України (з неглибокого «мудрствування» тодішнього можновладця України Л. Кравчука), було раптом надано статус Автономної Республіки.

А далі знову за російським прислів’ям: «Назвался груздьом – полєзай в кузовок», тобто у кошик. Якщо назвали «Республіка», то, відповідно, має бути парламент, а отже – і Конституція, а далі ... референдум і ... «нєпотопляємий атомний авіаносєц – полуостров Крим всєгда будет бастіоном Росії на Чорном море», – як сказано на одному із зібрань легально діючого в Україні проросійського «Союза совєцкіх офіцеров».

Зрештою, ця теза (і тема з варіаціями) досить часто з різних трибун повторюється як у Криму, так і в Росії. Ось одна з цих варіацій, прямо зі стенограми парламентських слухань в Москві 03.03.1998.

Сергій Сокуров, повноважний представник конфедерації російських спільнот Західної України (також громадянин України, виступає російською, переклад мій. — Є. Ґ.):

«Чи треба підписувати договір із сусідньою державою? Безперечно треба, якщо на її теренах панує спокій. Чи так відбувається в Україні? Майже 10 років на території України продовжується агресія галиційської ментальності і пасіонарної енергії зза Збруча на терени Східної України. Ця енергія вже виливається також в Росію.

...Україна, котра є за своєю суттю федеративною, повторюю – федеративною за суттю своєю, а ще точніше – це російськоукраїнська держава, – вона себе зараз на історичній арені хоче засвідчити як унітарна.

Таким чином, держава (Україна), що в ній зараз відбувається ця агресія... повинна бути піддана нашому старанному обмірковуванню, як нам себе далі з нею поводити...»

Невірогідно, але факт: все це говорить громадянин України! Можна було б зрозуміти, якщо б ці слова було сказано десь у дуже секретному російському відомстві, устами якогось значущого функціонера російської розвідки, під час обговорення чергової антиукраїнської підривної акції.

Це говорить чоловік, котрий після цього спокійно сідає в поїзд і повертається додому в Україну(!), щоб проти цієї самої Української держави «працювати», все більше перетворюючи її на «російськоукраїнську», борючись проти «агресії галиційської ментальності» (тобто проти відновлення української мови і всієї національної культури) у східних, великою мірою зрусифікованих областях України.” (кінець цитати).

У 1999-му автор фіксує факти: “Шулери з Москви і Києва грають на одну руку”, “Державотворення прохідного двору”, “На шляху відновлення імперії” і обурюється: “На кого працює СБУ?”, а у 2000-му, на підставі фактів викладених ним у вісімнадцяти фрагментах, журналіст робить висновок:  “П’ята колона і влада діють синхронно”; у 2001-му: “Москва ніколи не визнає нашої незалежності”; у 2002-му: “Русскій мір не обіцяє миру”(!) – чим не завчасне попередження війни?

Од червня 2003-го попередження набувають більшої конкретики: “Російський генерал загрожує нам “конфліктними ситуаціями”, “Російська повзуча агресія” (2005), “Плювали вони на наш суверенітет” (2006).

Чітко проглядається тенденція нарощуваної експансії Росії, якій сприяє пасивна, малоросійська поведінка керівників України.

Зазначу, що автор не має нічого спільного з астрологією чи так званою політологією. Він аналізує факти з позицій системного мислення, без емоцій і не піддається на спокуси політичної кон’юнктури.

Зокрема в опублікованому в березні 2007 року аналітичному матеріалі “Куди коливається маятник” Є. Ґолибард чітко вказав (цитую зі стор. 222):

“Проте не контрастно-суперечливі заяви політиків, а факт розколу українського народу на національно-патріотичний електорат – з одного боку, і промосковський колабораційний контингент – з другого, набуде небезпечного загострення після 2010 року і виявиться в громадянському протистоянні не так з приводу президентських виборів, як з приводу термінів подальшого перебування російського (по суті – окупаційного) війська на території суверенної України.

Активізують свою діяльність проросійські сепаратисти на Сході і Півдні України. На порядку денному постане збереження національної держави в її унітарній формі, в якій Українці справді мають почуватися Титульною Нацією.

З огляду на тривале стискання пружини невирішених проблем у відносинах з Росією (в тому числі вперте ігнорування керівництвом України власних можливостей енергозабезпечення і неготовність українського війська протистояти агресорові), цілком можливо, що пружина може вистрілити близько 2015 року гострим (можливо, ініційованим іззовні) громадянським конфліктом, з його перетворенням у міждержавний.

У всякому разі, тенденція втручання Росії в українські справи набуде нового небезпечного посилення і загальмує розвиток України. Причому, це відбудеться за активної участі деяких зацікавлених громадян України –  комуністів, всіляких прогресивних і непрогресивних соціалістів та їх прибічників, які не лише мріють про відновлення імперіалістичного СССР, а й багато що роблять у цьому напрямку за підтримки кремлівських верховод” (кінець цитати).

На цей текст не звернули уваги. А школа, бо ”близько 2015 року” – це 2014 рік. Точніше не скажеш за сім років перед тим.

На жаль, попередження лишилось непоміченим, так само, як і наступні висновки автора з очевидних фактів нашої новітньої історії, зокрема у вже тоді гостро поставлених запитаннях: “Що робити з Донбасом?” (2011 р.), “Навіщо нам (вам) військо?” (2012 р.).

Політологів і філософів у нас – хоч греблю гати. А толку? Сліпі, глухі, ще й хитрі – не побачили війни, яка роками насувалася на нас невпинно й послідовно.

Сьогодні вже зрозуміло, що саме брак своєчасної адекватної відповіді суспільства на поставлені запитання, немало сприяв подальшому розвитку подій, що змінили не лише структуру і зміст України, а й мислення багатьох громадян.

Маю надію, що літописні спостереження і думки Є. Ґолибарда про фактографію подій упродовж 1994–поч.2015 р.р. також будуть особливо цікавими для читачів книги. Тому цілком погоджуюсь з автором “Злочинної руки...”, котрий стверджує: “Щоб виграти війну з Росією, треба мати 100% України в голові!“

Сергій ЦУШКО