Од «гібридного» суспільства в умовах панування «політології» до громадянського
Днями почув у радіо висловлювання студента: «Вчуся в університеті на політолога». Подумалося: «Нещасний хлопець; він вважає, що ця, з дозволу сказати, “наука” може бути спеціальністю».
Просвітницька місія нашої газети вимагає від автора пояснити читачам кілька важливих понять, без розуміння яких буде дуже важко вирішити нинішні й майбутні проблеми існування і розвитку України.
Так, ми живемо в умовах, коли подальше панування очевидної брехні, облуди і хитрощів поступово втрачає перспективу. Втрачає, але все ще тримається, чіпляючись за старе, поступово і адекватно прилаштовуючись до нових умов, у яких почався черговий цикл “боротьби з корупцією”.
Нині, як і у попередні 24 роки так званої “незалежності” (тобто існування в умовах не лише реальної залежності від примх москалів, а передусім – від власного боягузтва, лінощів, байдужості та невизначеності значної частини громадян), наше суспільство продовжує тупцювати на місці.
Невизначеність, що завдяки владній монополії надалі панує у свідомості громадян, дає можливість чиновникам від імені народу “варити” власний “борщ” на власній “кухні”. За підтримки “політологів”.
За їх підтримки, цікаві розмови про громадянське суспільство пройшли модною хвилею наприкінці 2013 року, делікатно перейшовши у 2014-му в пустопорожні “політологічні” розмови про плани і можливості ненависного Путіна, замість того, щоб мобілізувати наші власні.
Далі – відомо: добровольці і волонтери пішли на фронт, не чекаючи поки влада з її “політологами” очухається від першого переляку.
Доречно нагадати, що жоден з пишномовних і солодкоголосих “політологів” не попередив про війну, яку Росія невідворотно мала розпочати проти України.
Не попередив ані за кілька місяців, а тим паче – за кілька літ, упродовж яких РФ цю війну готувала. Гріш – ціна такій “науці”, апологети якої ще й через рік продовжували публічно виголошувати, що війна була для них повною несподіванкою!
Вони не захотіли взяти до уваги попередження, яке було опубліковане ще на початку 2007 року (газета “Українське Слово”, №12, 21=27 березня 2007 року) про майбутню російсько-українську війну, що мала розпочатись на хвилі проросійського сепаратизму ближче до 2015 року на Півдні та Сході України.
Це попередження не взяли до уваги “політологи”, не взяли до уваги “пересічні” громадяни, а поготів – можновладці з багатіями, які мають великі гроші, а тому їм, за великим рахунком, взагалі байдуже, що буде з Україною.
Не взяли до уваги, бо в умовах панування очевидної брехні, облуди і хитрощів, притаманних для процесу нарощування кримінально-олігархічного капіталу, правда не завжди користується попитом суспільства.
Не користується зокрема й тому, що правдиве відображення нинішньої (а тим паче – майбутньої) суспільно-політичної ситуації з наукових позицій (відповідно – й розуміння цієї ситуації у контексті потреб та інтересів суспільства) потребує певних інтелектуальних і моральних зусиль всіх громадян.
У цьому нам не зарадять нинішні “співаки-політологи”, які ніколи не брали й нині не беруть на себе жодної відповідальності за свої слова і за так звані “прогнози”, які успішно конкурують з гаданнями на кавовій гущі.
Адже політика, як сукупність практичних дій керівництва держави та її апарату, завжди є певним алгебраїчним результатом взаємодії влади і громади.
А це потребує від фахівців (і “фахівців”), причетних до вивчення і виконання політичних функцій, грамотно розуміти мапу політичних подій, мати політичний “компас”, а головне – чітко уявляти мету й добре знати дорогу до мети. А над усе – зробити для себе важливий принциповий вибір – на кого ти працюєш? Чи ти працюєш лише на владу, чи на всю громаду?
Чи ви, шановні читачі, хоча б раз упродовж 23 років чули від когось з можновладців та їх коментаторів про мету нашої загальносуспільної роботи? Чи може щось чули про те, яким конкретно шляхом будемо йти до цієї мети?
Жоден токар не візьметься виготовляти деталь, допоки не матиме креслення майбутньої деталі й технологічної карти її виготовлення. Так само й виконроб-будівельник не візьметься копати котлован під будинок, якщо не має проекту всієї майбутньої споруди, її опорядження і підведення комунікацій.
А наші “фахівці” у владі й при владі ось вже скоро 24 роки “розбудовують” Україну не маючи ані жодного проекту майбутньої будови, ані технології будівництва. Відповідно, й результат: нинішня “будівля” Держави Україна дихає на ладан, а головне – вона досі не має оптимістичної, конструктивно і технологічно визначеної перспективи.
Щоправда, для себе наші керманичі (у центрі й на місцях) часу не втрачали і, у каламуті створеного ними самими безладу й безправ’я, розбудували й побудували собі маєтки й доходи з перспективою. І не лише собі, а й до правнуків включно.
Побудували, бо вміють використовувати державу для себе, а не себе для держави. А ми – “пересічні” громадяни – нічого від них здебільшого не вимагаючи, наївно чекали від них для нас.
Тому не будемо нервувати, а спокійно розглянемо ситуацію з системних позицій, враховуючи потреби суспільства.
Найперше маємо визначити основні параметри суспільства: мету (ціль наших устремлінь), врахувати інтереси (розмаїтість, якщо не сказати – небезпечну суперечливість розуміння можливостей досягнення мети), здібності (тобто не лише морально-психологічну, а передовсім фахову, інтелектуальну готовність суспільства та його очільників здійснити позитивні перетворення в Україні), конструктивну схему країни (зокрема й модель державного управління) і, звичайно, технологічний маршрут руху українського суспільства (Української Нації) до чітко сформульованої мети.
З мети й почнемо.
Допоможе нам у цьому Функціональна модель управління Україною, розроблена три роки тому ініціативною творчою групою Олександра Гнєдаша за участі автора. Модель у формі ієрархічного графа визначає дії (функції, обов’язки), що їх повинні виконувати відповідні органи, установи, структури, працівники, всі громадяни і кожен з нас.
А всі разом – працюємо на головну функцію всього нашого українського суспільства: Створювати та вдосконалювати умови для гідного життя громадян України шляхом максимально ефективного і морального використання людського, природного та господарчого потенціалу країни.
На першому рівні структуризації (тобто для того, щоб була виконана головна функція) необхідно виконати п’ять груп підфункцій, які коротко сформульовано так: захищати Україну і її громадян, виховувати досконалих громадян, удосконалювати національне господарство, розвивати соціальну сферу суспільства, ефективно управляти країною.
Щоб були виконані щойно зазначені функції, треба для кожної з них виконати по п’ять підфункцій на другому рівні структуризації, загалом – 25, а на третьому – 125.
На четвертому рівні структуризації модель представляє нам 625 функцій (це вже головні функції міністерств, департаментів, комітетів); на п’ятому рівні – 3125 функцій відділів, організацій, місцевих керівників; на шостому – 15625 основних функцій відповідальних виконавців, громадських лідерів і активістів, всіх нас. Причому, тут немає шкідливих функцій, а лише корисні.
А звідси й мета діяльності – Гідне й безпечне життя громадян України на основі використання всіх ресурсів громадянського суспільства – має досягатися завдяки виконанню зазначених функцій.
Відповідно, технологічний маршрут до цієї мети має передбачати чітко означені етапи (кроки) і контрольні точки конкретних результатів (досягнень, показників, значень контрольних параметрів) у часі й просторі на шляху до мети.
За цими точками ми перевірятимемо (причому не раз на чотири роки, а у щоденній і тижневій поточній роботі) якість виконання функцій (обов’язків) і даватимемо оцінку діяльності обраних нами керівників, посадовців, громадських діячів та їх апарату, виходячи з інтересів суспільства і динаміки його розвитку.
Отут ми порушуємо важливу проблему різнопланових і різноакцентованих інтересів людей в різноманітних класах, шарах і групах суспільства. Понад 360 років бездержавного існування Української Нації в умовах постійного асиміляторського і руйнівного тиску з боку Російської імперії в її різновидах, за незмінно панівної злочинної суті, зробили свою справу.
Лише відтепер, після Революції Гідності, значна частина громадян України починає “вишиванково” виходити на дорогу особистого усвідомлення важливості національної самобутності й національно-демократичного розвитку.
На цьому напрямку нам доведеться пройти непростий відрізок шляху, щоб перейти від нинішньої кланово-олігархічної системи організації життя до солідарно-партнерської, яка має стати фундаментом громадянського суспільства.
Ох і непростий цей перехід! Адже не тільки на рівні Держави, а навіть на рівні села або одного багатоквартирного будинку нашим громадянам далеко не завжди вдається домовитись з простих і очевидних питань.
Бо ми живемо у “гібридній” країні, де спостерігаємо величезну прірву між багатими злодіями і чесними бідняками, а водночас фактичне (“гібридне”) співіснування між ними, попри очевидну суперечність інтересів.
Ахметов, Фірташ, Коломойський та їм подібні – досить переконливі фігури “гібридного” суспільства. Так само, як колишні вчителі, медики, інженери, котрі ледве зводять кінці своїх жалюгідних пенсійних фінансів. А село?! Шкода слів...
Прикро, але факт: нав’язана нам Росією “гібридна” війна дуже схожа на “гібридну” структуру нашого суспільства, в якому уживаються трагедії людей на війні з холоднокровною байдужістю й навіть зловтішною радістю хитрунів-ворогів, серед яких немало власників українських паспортів.
Звичною стає й “гібридна” реакція суспільства та мас-медій: похорони й співчуття не заважають роздмухувати ажіотаж розважальних шоу.
Боягузтво, лінощі, байдужість, невизначеність й небажання брати відповідальність на себе – це визначальна риса значної частини громадян України на всіх рівнях суспільної ієрархії.
Нікуди не дінемося, всім нам треба буде навчитися солідарного вирішення спільних (суспільних!) проблем з власної ініціативи, не чекаючи на ласку начальства чи санкцію прокурора. Вимагати, вимагати, передусім від себе і там, де живемо. Так, як це роблять американці, британці, німці, брати-поляки.
Однією з важливіших вимог громадян до влади має бути затвердження Проекту Будівництва Завтрашньої України згідно із означеною метою і параметрами кінцевого результату. А першочерговий обов’язок центральної і місцевої влади – поставити громадян до роботи, зокрема до будівництва і до участі в організації життя громадянського суспільства.
Документальною основою і точкою відліку такої організації може бути нещодавно опубліковане друге видання Конституції Громадянського Суспільства – Проект за громадською ініціативою.
У цьому виданні, з думкою про позитивну перспективу, прописані поняття, норми і механізми позитивної солідарної взаємодії влади і громади, зокрема й політичний ідеал Української Нації, числові параметри якого розкривають суть нашої мети. Ознайомитись з Конституцією Громадянського Суспільства можна на сайті http://www.plukr.org/books.html .
Новації, що закладені у це видання, вочевидь, сподобаються не всім. Але без новацій сьогодні ми не побудуємо гідного і безпечного життя завтра.
У кожному разі, ми вже сьогодні повинні залишити в минулому “гібридне” життя та його “політологічних” коментаторів-конформістів.
Дороговказом суспільної діяльності кожного громадянина має бути відоме, а нині записане у Конституція Громадянського Суспільства, гасло: «Не питай про те, що Україна зробила для тебе, а спитай себе, що ти зробив для України».
Євген ҐОЛИБАРД
|
