Точка зору

Щоб виграти війну з Росією,

т р е б а м а т и 100% У к р а ї н и в г о л о в і !

Слово незалежність не існує само по собі й нічого не означає; так само, як словосполучення незалежність України.

Ці поняття набувають важливого значення лише тоді, коли дають відповідь на запитання: незалежність від кого?

 Звичайно, не кожен громадянин України, інфікований російським паразитом, обов’язково стає манкуртом. Та й той, хто таки став манкуртом, ніколи себе таким не визнає. Ще й має “логічне” пояснення своїм словам і вчинкам.

Не визнає, але робить свою антиукраїнську справу, часто-густо навіть не усвідомлюючи цього. Бо така вже є ментальність манкуртів — бездумно й гаряче захищати інтереси ворогів.

Не буду вдаватися до критики так званих конституційних пропозицій президента Порошенка. Й без мене вистачає цілком обґрунтованих заперечень до цього документа, який, в разі його впровадження, завдасть Україні великої шкоди.

Натомість хочу звернути увагу на поведінку так званих пересічних громадян України. 

Ранком вмикаю українське Радіо “Промінь”... і що чую? З’явився новий “формат” пісень: він співає куплет українською, потім вона — куплет російською. Про що співають? Про єдність України. Про єдність Західної україномовної і Восточной русскоязычной.  Святкують єдність у двомовності.

Хоча яка ж це в біса єдність, якщо частина громадян країни не визнають основ культури і традицій Титульної Нації?! Нації, що живе тут споконвіку і отримала назву від імені рідної землі — України.

І пісня ця — не про єдність, о про розділеність! Бо саме розділеність зміцнено і закріплено у цій пісні двомовністю, змістом і двоголоссям виконання.

Як бачимо, деякі “пересічні громадяни від культури” швидко вхопили перекручену хитрими політиками тезу про “регіональну мову” і задовольнили ринково-політичний попит з поширенням на всю Україну.

Інші “пересічні громадяни від реклами” заповнили інформаційні дошки й величезні панно двомовним текстом на тлі Прапора України: “Єдина країна. Единая страна”.

В ефірі побільшало радіопередач за участю русскоязычных экспертов, яких стали частіше запрошувати до мікрофона пересічні громадяни від радіо... 

Святкують єдність у двомовності.

Мода на русскоязычность в українському культурному та інформаційному просторі підкріплюється сумнівною солідарністю і співчуттям до бідних русскоязычных втікачів з Донбасу, тобто з проросійських анклавів, створених сепаратистами на фундаменті русскоязычности.  

Причому,  українське радіо, телебачення і преса, з недоброї голови, одноголосно називають захоплені проросійськими сепаратистами території двох східних областей України не інакше, як “ДНР і ЛНР”. Тобто фактично повторюють визначення російської пропаганди, інформаційно надаючи статус легітимності цим антиукраїнським утворенням. 

Не зважаючи на загальну скруту, русскоязычных втікачів цілими сім’ями прийнято, влаштовано і оточено піклуванням на Київщині, Кіровоградщині, Полтавщині, в інших куточках України, зокрема у “бандерівських” Львівській, Івано=Франківській, Волинській областях.

Але деякі з прибульців вже зазначились невдячністю, вимагають для себе привілеїв, поводять себе задирно й не збираються достосовуватись до українських традицій спілкування, зокрема й мови.

Серед біженців прийнятих на Чернігівщині виявились молоді русскоязычные хлопці, які не хочуть служити в Українському війську. Зрозуміло, що це викликало обурення гостинних селян.

Вважаю, що кокетування нинішньої постєвромайданної влади перед русскоязычными до добра не доведе.

У нещодавно запропонованій Конституції громадянського суспільства (“Слово Просвіти” №19, 15-21.05.2014) питання мови чітко викладено з патріотичних позицій, в інтересах справжньої (а не штучної) єдності всіх громадян України:

«Стаття 10.  Мова — це ключовий, найпереконливіший і найдосконаліший засіб ідентифікації людини у світовій, вітчизняній і місцевій спільноті, важливий елемент суверенності особи, Нації, країни і головний чинник її культури.

Водночас мова є практичним засобом єднання одноплемінників і всіх причетних до неї патріотів суспільства.

Основою культури та патріотичної солідарності громадян Української Республіки є мова Титульної Нації – українська мова, що є державною мовою міжнаціонального спілкування на всій території України.

10.1. Всі органи державної влади, зокрема й передусім Міністерство культури і національної спадщини, Міністерство науки та освіти, відповідні посадові особи, а також організації, установи та засоби масової інформації повинні забезпечувати і гарантувати поширення, використання, всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України.

Застосування української мови є обов’язковою умовою діловодства,  оформлення всіх офіційних документів і всіх публічних виступів громадян Української Республіки.

Обов’язковою умовою праці на державній службі є належне володіння державною мовою, тобто досконале, практичне, всебічне, повсякденне використання української мови».

Отже, “українська мова є практичним засобом єднання одноплемінників і всіх причетних до неї патріотів суспільства, є державною мовою міжнаціонального спілкування на всій території України”.

Отож давайте не будемо лукавити. Свідомий громадянин України не може бути патріотом, якщо залишається  русскоязычным, якщо досі, на третьому десятку років незалежної України, не зробив для себе патріотичного вибору, не став патріотом українського суспільства, причетним до української мови.

Бо відомо: мова — це не тільки звуки...

Про те, що мова є найдосконалішим засобом ідентифікації людини, також відомо з давних-давен. Але нині цей засіб ідентифікації набуває особливого значення. У кожний момент спілкування з ким-небудь, ми хочемо бути певними, що ця людина — наша, що вона віддана Україні, не продасть, не зрадить.

Якщо людина розмовляє російською, не можу їй повірити до кінця, на 100%. Бо як можу повірити, якщо ця людина не є стовідсотковим патріотом!? Бо який же ти стовідсотковий патріот, якщо розмовляєш зі мною мовою ворога, мовою ворожої держави?! Причому, держави, яка воює проти мене за допомогою російськомовної брехні на всіх каналах її мовлення!

А що нині відбувається у середовищі українських пересічних громадян з подачі євроорієнтованих можновладців? А відбувається “мирне” впровадження у свідомість українців інтересів ворожої держави шляхом призвичаєння до “русского міра” в його підступному філологічно безпечному варіанті.

Шуфрічи, медведчуки та інші різні чечетови з симоненками радіють! Аякже: те, чого не вдалося у мовному питанні зробити команді Януковича, одним помахом руки зроблено так званими євроінтеграторами.

Бачимо (і чуємо!), що російську мову в Україні, як курс гривні до долара, нині пущено у вільний обіг і вона практично стала другою державною. Відповідно оговтались комуністи і регіонали, котрі відтепер безперешкодно виступають в українському парламенті по-російськи.

І ніхто їм не заперечує. Отож і в Кремлі задоволені...

Задоволені, бо добре знають про те, що не всі українські громадяни задають собі важливе питання: незалежність України — це від кого? Задоволені, бо знають, що багато хто з русскоязычных не хоче мати незалежності від Росії.

Оце наша біда. Навіть якщо людина усвідомлює необхідність енергетичної, військової, економічної, інформаційної незалежності від Росії, нерідко не усвідомлює небезпеки мовної, русскоязычной залежності.

Звичайно, не кожен громадянин України, інфікований російським паразитом, обов’язково стає манкуртом на 100%. Але й 50-відсотковий манкурт не викликає довіри під час війни, розв’язаної і підтриманої русскоязычными.

Загальновідома толерантність, терпимість, відкритість і хлібосольність українців до представників інших національностей нікуди не дінуться й надалі  залишаться складовими елементами ментальності й традицій.

Проте не будьмо наївними і пам’ятаймо, що йде війна, і є ментальність манкуртів — гаряче захищати інтереси ворогів.

Ця війна щойно розпочалася. Вона розвивається як затяжна, виснажлива й вірогідно буде тривати впродовж кількох років. Триватиме й життя: женитимуться й виходитимуть заміж, народжуватимуть дітей... От тільки чому навчатимуть своїх дітей громадяни незалежної України?

Для багатьох нинішніх батьків українських дітей було мало історичних 260 років охохляндення Московією і Петербургом, було мало 70 років оболванювання комуністичною казочкою на російський манер, а потім ще й двадцяти трьох років непростого життя в умовах незалежної України, коли Росія щоразу вигадує проти нас чергові паскудства.

Для таких було мало, бо й самі досі залишились русскоязычными, й дітей народили і виховали українцями лише на 50%...

Отож знайте і пам’ятайте: щоб один раз і назавжди виграти війну з Росією й побудувати щасливе життя, треба кожному громадянинові мати 100% України в голові й в серці!

Євген ҐОЛИБАРД,

Заслужений діяч культури Республіки Польської.