“Донбаський синдром” ставить вимоги суспільству

Цей комплекс психічних розладів називають по-різному. У 1960-1970-х роках він з’явився не лише у медичному, а й в суспільному, політичному і, навіть, побутовому лексиконі, як “в’єтнамський синдром”, а в 1980-х роках він став відомий як “афганський синдром”. Нині частіше чути про нього, як про посттравматичний стресовий розлад.

Наші масмедіа (переважно комерціалізовані, а тому постійно задіяні у безкінечних перегонах за увагу читачів) далеко не завжди обережні у виборі тем. А тим паче не дуже переймаються моральними і причино-наслідковими аспектами фактів і подій, які вони виносять на шпальти чи в ефір.

“Її величність сенсація” є головною (і подекуди постійною) героїнею відповідних публікацій, що з’являються згідно моди. Моди на попит з боку громадян, не дуже обтяжених інтелектуально, а тому потребуючих якнайбільше емоційного струсу без напруження й без зайвого заглиблення у суть проблеми.

Це особливо стосується надто болісних тем, зокрема й актуальної теми ПТСРП —  посттравматичного стресового розладу психіки. У мирних умовах ці розлади з’являються як наслідок важкої фізичної травми, душевного потрясіння, насильства, загрози смерті, втрати близької людини, глибокого переживання несправедливості, розлучення.

Але тепер нас більше цікавить, як з приводу ПТСРП можна допомогти бійцям, котрі героїчно відбивають атаки ворога на південно-східному фронті нинішньої українсько-російської війни.

Бо нинішнім особливим чинником ПТСРП є та обставина, що війна відбувається з ініціативи російського агресора і окупанта, який надалі називає себе миротворцем, нахабно бреше на весь світ, формує і по-хамськи надсилає на нашу територію війська і “гуманітарні” конвої та вчиняє інші паскудства, які псують нерви не лише українцям, а й всім небайдужим людям на планеті.

“Донбаський синдром” — це принципово нове явище в галузі психіатрії. Всі попередні ПТСРП військового профілю виникали внаслідок психотравмуючих ситуацій в умовах, коли був фронт і був тил, а головне — було чітке й для всіх однозначне визнання того факту, що це війна.

Тоді для кожного бійця було зрозуміло: ось він ворог і тут не може бути сумнівів щодо патріотичного обов’язку, бо я і мої побратими впевнені, що ми захищаємо свободу і незалежність нашої Батьківщини. Тоді за нашими спинами — наші рідні й близькі, а вся наша країна в єдиному пориві допомагає нам і щоденно живе під гаслом “Все — для фронту, все — для перемоги!”.

Інша справа, коли бійці, повсякчас свідомо ризикуючи власним життям, беруть участь у справжнісінькій смертельній війні, в якій ворог не для всіх ще є ворогом, бо ще донедавно був “старшим братом”, причому, цей “брат” не визнає своєї участі у цій війні.

Цю війну також не визнають юридично в керівництві України, значна частина якої окупована цим самим ворогом-братом, натомість називають фронт війни зоною антитерористичної операції.

Ніби війна й ніби не війна. Гасло “Все — для фронту, все — для перемоги!” не стало засадою мобілізації нації й дороговказом на шляху до перемоги.

Ворог бомбує наших бійців з градів і важкої артилерії, вбиває і травмує героїв, знущається над полоненими, а наші бійці не можуть відповісти, бо у зоні ніби війни перебуває мирний люд, зокрема й на боці ворога, намагаючись якось жити.

Особливо мирно і комфортно жити вдається у столиці, де про війну дізнаються переважно по телевізору.

Ця ніби війна, яка упродовж понад півроку тримається, значною мірою, на ентузіазмі воїнів-добровольців та добровольців-волонтерів, зазначилась не лише фактом  ПТСРП військового, а й суспільно-психологічного профілю.

Бо ця  ніби війна вже сама по собі є реальною психотравмуючою ситуацією саме через небезпечну невизначеність, двозначність, конформічність, сумнівну компромісність цієї  ніби війни.

До неї, мабуть, ще якось можна умовно призвичаїтись у столиці, ближче до заспокійливих джерел інформації від кеівництва держави. А як можна призвичаїтись до цієї ніби війни перебуваючи під обстрілом професійних російських снайперів чи під смертельним “дощем” осколків від ворожого залпового вогню?

Не можуть призвичаїтись до ніби війни побратими, батьки, рідні й близькі героїв Небесної Сотні, півроку чекаючи на вимір справедливості й покарання вбивць-беркутівців...

Медіа представляють ПТСРП читачам і слухачам, як такі собі аномальні відхилення у психіці окремих осіб. Зрештою, й сучасна медицина вважає, що у більшості людей після психотравмуючих подій  ПТСРП не розвивається.

Характерні симптоми ПТСРП проявляють себе як дуже болісні душевні переживання про події, які травмували психіку та які знову і знову виринають з пам’яті й повторюються з нав’язливістю злісного впливу іззовні, як заїжджена грамофонна платівка.

Так дійсно, у більшості людей цей хворобливий комплекс з часом проходить і далі не розвивається. Холоднокровна статистика стверджує, що “в’єтнамський синдром”, як форма психічних розладів у американських військових, котрі пережили В’єтнамську війну, за різними класифікаціями і показниками психозів виявився у 4-7% військовослужбовців.

Тобто тоді психічні розлади були характерними для кожного двадцять п’ятого або чотирнадцятого військового. Причому, через рік після повернення до мирного життя цей показник зменшився у чотири рази, натомість збільшилась кількість самогубств серед колишніх учасників війни.

Так, психічні розлади розвиваються у явної меншості, коли йдеться про війну, а не про ніби війну.  За даними чернігівського волонтерського об’єднання психіатрів, котрі нині надають практичну псіхіатричну допомогу нашим воїнам, що повернулись з південно-східного фронту, на ПТСРП страждає кожен четвертий український учасник війни.

І тут доречно згадати про фактор мирного часу. Не хочу зловживати увагою читачів до особи автора цієї публікації, але дещо знаю про предмет нашої розмови з власного досвіду.

Повернувшись до Києва після понад трьох років строкової служби, мучився немилосердно тривалий час, і тільки складна ситуація в родині утримала мене від повернення до військової частини, де на мене чекали.

Мучився, бо все пізнається у порівнянні. У війську було все чітко. Чіткий розпорядок дня, чіткі й зрозумілі командири, наперед відомі, розплановані, опрацьовані й одтреновані ситуації, своєчасне регламентоване харчування, одяг, тренування, стрільби, полігони, техніка, чистота, можливість вдосконалюватись індивідуально тощо.

Ну й дружний колектив побратимів, в якому всі були як рідні, не зважаючи на багатонаціональність полку. У війську ти повсякчас почував себе потрібним, важливим, гідним, здібним, шанованим.

А що я отримав на “гражданкє”? Суцільні проблеми породжені совєцьким номенклатурним чиновництвом. На роботу не приймають, бо давай прописку, а прописку не дають, бо давай довідку з місця роботи і т.д і т.п. І так на кожному кроці. Принизливі черги під кабінетами і відверта зневага з боку кожного клерка, до якого звертаєшся відповідно до його службових обов’язків.

Бюрократія, її безглуздя і абсурдність в очевидних ситуаціях мене доводила до божевілля, так само як недовіра, підозра, страх, що був присутній і відчутний у спілкуванні між людьми. Хворів упродовж місяців кілька, аж поки не почав готуватися до вступу в інститут.

Все це було ще за часів СССР. Відтоді багато що змінилось кардинально, принципово, не до порівняння. Але залишилась величезна прірва між свідомістю патріотів на фронті й переконаннями хитрих пристосуванців на посадах, котрі не лише слова війна, а й навіть слова тил не хочуть усвідомити.

Отож з цією безвідповідальною бюрократією стикаються реальні герої наших днів. Герої, котрі справедливо вважають, що віддаючи життя за Батьківщину на справжній війні, вони виконують свій патріотичний обов’язок, а тому мають право вимагати аналогічного патріотичного, відповідального служіння від посадовців, котрі працюють в тилу.

Але багато хто з посадовців працюють так, неначе це якась гра у ніби війну.

Отож, нерідко у бійців виникає запитання: “За що воювали й воюєм?”

Здавалося б, вже очевидно не лише для українців, а й для всього світу: наше керівництво, зокрема військове, упродовж понад півроку відзначилось тим, що постійно приймає чергові рішення із запізненням на кілька місяців.

Тут бачимо не лише нерішучість, а й саботаж. Адже лише недавно почато розміщення військових замовлень на підприємствах ВПК, досі чуємо заклики активістів про необхідність зняти з консервації і відправити на фронт готову військову техніку, аж тільки тепер закрито пункти пропуску через українсько-російський кордон та взялися його облаштовувати.

Здавалося б, ганебна ситуація в Іловайську, відверта антиукраїнська робота комуністів і регіоналів, підозріла (якщо не сказати злочинна) “нерішучість” служителів Феміди та ризиковна гра в демократію там, де треба виявити чіткість закону, вимогливість й обов’язковість виконання наказу, мали б спонукати відповідних керівників до рішень і дій, яких вимагає війна.

Але немало посадовців надалі грають у ніби війну, на якій не ніби, а насправді гинуть  найкращі українці.

Саме факти прірви між справжньою і ніби війною викликають обурення українських бійців. Це обурення є реальним чинником ПТСРП, причому не лише бійців, а й всіх патріотичних громадян.  

Тому, коли кажуть про можливість Третього Майдану силами бійців з українсько-російського фронту, така перспектива вже не видається цілком  фантастичною.

“Донбаський синдром” ставить перед всім українським суспільством дві чіткі вимоги: перестати кокетувати з агресором, а головне — перевести всі сфери життя і діяльності громадян України на воєнний стан.

Для цього зовсім не обов’язково його оголошувати. Бо війна й так продовжується. Й буде продовжуватись, позаяк агресор не збирається цю війну припиняти.

Про це свідчить чергове посилення доведеної до абсурду брехливої антиукраїнської пропаганди, нагромадження і концентрація російських військ біля наших південних рубежів (чи не для того, щоб напасти з півночі?) та бєзпрєдєльне нахабство російських представників у міжнародних організаціях і медіях на Заході, де виявилося немало друзєй Росії.

Євген ҐОЛИБАРД

На підверстку до матеріалу

Пам’ятка українського патріота на фронті
та в тилу

Вважаю, що цю пам’ятку корисно взяти на психологічне озброєння всім, на фронті й в тилу. Зокрема й тим, хто має пряме чи посереднє відношення до посттравматичного стресового розладу психіки.

Тільки не поспішайте з критикою. Краще спокійно, без поспіху, прочитайте три рази.

Проходь спокійно через галас і поспіх, знайди час на милі серцю спомини і пам’ятай, який спокій можна знайти у тиші.

Наскільки це можливо, не принижуючись, будь у добрих стосунках з усіма. Висловлюй свою правду ясно і спокійно, вислуховуй інших, навіть тупих і несвідомих — вони також мають що розповісти.

Уникай галасунів і причепливих, бо вони пригнічують дух і завдають зайвих клопотів.

Не порівнюй себе з іншими. Порівнюючи себе з іншими, можеш стати пихатим або самопринизливим чи байдужим, бо завжди знайдеш гірших або кращих ніж сам. Порівнюй себе сьогоднішнього з собою вчорашнім і завтрашнім на шляху вдосконалення.

Нехай твої досягнення, так само як і плани, будуть для тебе джерелом радості. Виконуй свою роботу з добрим серцем, хоч би яка вона була скромна і невизначна — лише її нині маєш на змінних дорогах долі.

Будь обережний у фінансових справах (і не тільки), бо на світі повно шахраїв. Тільки щоб це тобі не завадило шанувати справжні цінності й чесноти.

Багато людей прагне піднятися до високих ідеалів, життя скрізь сповнене героїзму. Будь собою, зокрема не удавай почуттів, не підходь до любові з цинізмом, позаяк серед байдужості й розчарувань вона є вічною як трава.

Приймай спокійно все, що тобі дарують роки, із вдячністю відрікаючись від справ молодості. Розвивай силу духа, щоб могла тебе захистити у несподіваному нещасті.

Не дратуй себе образами власної уяви. Багато тривог народжується внаслідок звичайної втоми і самотності. Дотримуйся здорової дисципліни і будь для себе лагідний.

Ти — дитя Всесвіту, не меншою мірою ніж дерева і зірки. Маєш право бути тут. І чи ти це розумієш, чи ні, але Всесвіт без сумніву йде добрим шляхом.

Отож живи у згоді з Богом, щоб ти не робив і які б не були твої прагнення.

У гармидері й замішанні життя зберігай спокій зі своєю душею. При всій оманливості, втомлюваності й нездійснених мріях, цей світ є насправді прекрасний. Будь уважний. Прямуй до щастя.

 Макс Ерхманн. “Дезидерата” (1927 р.)

Переклад Євгена Ґолибарда.