Виховання чергою

 Не можу достеменно визначити, скільки я, починаючи од другого класу школи, упродовж 67 років простояв у чергах. Мабуть на рік життя набереться.

Добре пам’ятаю мої перші черги під патронатом бабусі Олі, коли мерз кілька годин на розі вул. Дмитрівської в очікуванні на відкриття кіоску, де продавали обрізки (так звані субпродукти) з ковбасної фабрики на розі вул. Павлівської.

Чергу за духмяним хлібом “Український”, що з’явився на початку 1950 року, треба було займати за півтори-дві години до відкриття крамниці на розі Чехівського провулку. Досі пам’ятаю муки вставання зі сну в зимове передрання і пронизливий холод, від якого тікав у найближче парадне. Але ненадовго, бо можна було втратити чергу.

Стійко закріпився у пам’яті спогад про черги за маслом, яке зрідка “викидали” у продаж на розі вул. Франка. Лютий мороз, черга від нинішньої вул. Б. Хмельницького до Володимирського собору, норма в одні руки — півкіло.

Час спливав, у життя входили нові покоління, змінювався світ, але надалі залишалися черги в Україні. Щоправда, змінювався характер черг. Для періоду так званого “розвинутого соціалізму” (тобто брежнєвізму) типовими були черги “за дефіцитом”. Під поняття дефіцит підпадало практично все. Зарплатню видавали, були гроші, але не було товарів.

З набуттям Україною незалежності й розвитком системи вільного ринку, з’явилось багато товарів, але дефіцитом стали гроші.

Проте не для всіх. Подібно до совєцьких порядків, коли для комуністичної номенклатури існували наповнені суцільним дефіцитом “закритиє распрєдєлітєлі”, де не було черг, новітня посткомуністична влада взяла до своїх руках грошедрукувальний верстат і безчергово-першочергово фінансувала свої банки, свої компанії, свої установи, фонди, інвесторів.

Для пересічних українців залишалися черги за грошима, як наслідок затримки виплати зарплати і пенсій, інфляції та збільшення безробіття.

Ви можете не повірити, але упродовж семи років працюючи у Верховній Раді України на посаді помічника народного депутата, практично щомісяця мав відстояти солідну чергу в день виплати заробітної плати.

Солідність черги визначалась не стільки тривалістю часу стояння (нерідко понад годину), а передусім — контингентом, що складався переважно з помічників депутатів. А це, як правило, народ освічений, працьовитий (чого не можна сказати про багатьох їх керівників) і досвідчений. Тому й розмови у такій черзі бували корисними.

Зрештою, це стосується кожної черги. Бо черга — це своєрідна модель суспільства, відображення його структури, актуальних проблем і інтересів.

Це тільки на перший погляд здається, що теми розмов у черзі виникають випадково. Тут ми бачимо відкриту форму справжньої народної демократії, незалежно від того, чи це черга до каси, чи до кабінету паспортистки.

І тому черга здатна з ентузіазмом підтримати далеко не кожну тематичну пропозицію. Особливо нині, під час війни, яка змінила пріоритети і прискорила розвиток патріотичної свідомості громадян. Щоразу більше українців сміливо піднімають голос проти відвертого ворога і окупанта, якого донедавна приймали за “старшого брата”.

Щоправда, й вороги незалежної України почали сміливіше виступати з відвертими антиукраїнськими філіпіками, як наприклад, деякі дозвонювачі на радіо у прямому ефірі.

Не скорочується черга шуфричів, богословських, єфремових, германів та інших проросійських хамелеонів, бажаючих “засвітитися” на телеекранах зі своєю незмінною хитрістю. Масовим тиражем, на всіх станціях метро у столиці розповсюджується (причому, безкоштовно!), майстерно відредагована у своїй антиукраїнській підступності, газета “Вєсті”.

У свою чергу, активізували антиукраїнську пропаганду російськомовні “біженці”, які у тролейбусах і на зупинках “віщають” про “звірства” українських сил АТО на Донбасі. Серед них й ті, котрі ще недавно радісно й переможно горлали “Донбас — Росія!” та лаяли “кієвскую власть бандеровцев”, а нині прибули під благодійну опіку цієї ненависної “власті” й не поспішають на східний фронт...

Довелось мені нещодавно вистояти дві з половиною години у черзі, щоб отримати відому форму №3. Це не був втрачений час. Всім, хто хоче без жодної офіційної соціології мати професійне уявлення про настрої у нашому суспільстві, рекомендую поштовхатися у черзі.

Тут матимете перед собою повний асортимент емоцій: від божевільного обурення у напрямку невизначеного адресата, до лагідного зауваження з посиланням на необхідність власної відповідальності за долю Батьківщини.

Черга може дати багатий матеріал для дослідників-психологів, а подекуди й психіатрів. Є тут місце й для педагогів бажаючих перевірити свій авторитет на тих, хто давно вже не є учнями.

Черга зближує незнайомих і здатна винести безкомпромісний вердикт на питання “Хто є хто?” Як у кожній суспільній групі, у черзі також виявляється лідер, якого визнають і якому подекуди підпорядковуються. Черга виховує і формує практичні навички самоорганізації і взаємної толеранції.

Про нахабу кажуть: “Цей завжди хоче пролізти без черги!” Про порядну людину довелось почути: “Він перший пішов до військомату і став у чергу на запис добровольців!”...

Поряд з індивідуальним, існує національний вимір розвитку черги. Він тісно пов’язаний зі здатністю суспільства до позитивної трансформації на підставі патріотичної свідомості, з врахуваням кращих зразків світового досвіду чергування.

Українці зайняли чергу до ЄС і НАТО одними з останніх, надто пізно усвідомивши небезпеку злочинних намірів Росії, її керівництва і її народу. Бо й нині багато хто наївно вірить у примітивну казочку про “старшого брата”, який насправді не має жодного відношення до будь-якого братерства.

Після розпаду СССР, першими у європейській черзі чітко визначили себе громадяни Польщі й Чехії. Їх історична пам’ять зберегла факти агресії і дикунського бузувірства росіян. За поляками і чехами успішно вистояли у черзі й були прийняті у систему європейської безпеки країни Балтії, ще пізніше — Румунія і Болгарія, слідом йдуть Грузія і Молдова.

Натомість українці схаменулися (і то ще не всі!) лише після того, як втратили Крим й військова агресія Росії набрала небезпечної ескалації. Проте навіть в умовах цієї очевидної небезпеки, все ще чуємо з уст політиків знайому з 1990-х років мантру: “Захід нам допоможе!”  І так упродовж двадцяти трьох років.

А чого це країни благополучного Заходу повинні допомагати Україні, яка завжди розумна тільки заднім числом? Чому українці, у кращому випадку, починають боротися з наслідками постфактум, а не з причинами до того, коли лише формуються очевидні негативні тенденції й назрівають майбутні трагедії?

Рівень бойової готовності збройних сил кожної країни залежить від того, наскільки суспільство усвідомлює можливість (і реальність!) нападу на цю країну. Нація повинна завжди чекати на черговий підступний крок агресора. Особливо, якщо це агресор із понад 360-річним стажем.

Росія давно має чіткий план геополітичного панування у сучасному світі, а тому не поспішала з реалізацією черговості щодо України. Спочатку треба було підготувати зовнішній контур агресії: Нагірний Карабах, Придністров’я, Чеченія, Абхазія, Південна Осетія, Грузія та натренувати відповідних фахівців з агресії.

Отож в Україні відповідні російські фахівці починали з одиночних пострілів снайперів і вбивства протестувальників на Майдані, потім настала черга на автоматні й кулеметні черги у виконанні “зелених чоловічків” у Криму, далі — черга на використання мінометів і гранатометів сепаратистами на Донбасі, за ними — черги з автоматичних гармат і ракетних установок залпового вогню, аж надійшла черга на використання російських багатоступіньчатих ракет універсального застосування (зокрема й для ураження будь-яких цілей, як от малазійського пасажирського літака на висоті понад 10 км).

На жаль, далеко не всі можновладці на Печерських пагорбах у Києві адекватно реагують на черги залпового вогню в Донбасі, а відтак не дуже реально  оцінюють перспективу подальшого розвитку війни і все ще живуть ілюзіями про можливість домовлятися з бандитами.

Натомість відповідні російські фахівці (себто оснащені сучасною зброєю агресори, окупанти та їх найманці й зрадники) не визнають і не хочуть розуміти мови правди, мови співчуття і милосердя. Вони визнають лише мову черг: автоматних, кулеметних, артилерійських.

Нещодавно було анонсовано прохання донецьких сепаратистів-терористів до Росії, щоб надати у їх розпорядження фосфорні бомби. Враховуючи, що ескалація російської агресії відбувається згідно із нарощуванням “черговості бєспрєдєлу”, можна у подальшому очікувати використання агресором напалму, вакуумних бомб, отруйних речовин.

Ніхто не збирається нікого лякати. Це справа фактів, а не емоцій. Сирійці вже “познайомились” з бойовими отруйними речовинами російського виробництва, а про російські вакуумні бомби могли б дещо розповісти афганські моджахеди.

Нинішня безпечність українського суспільства, значна частина якого не бачить реальної небезпеки для себе та продовжує відноситись до війни й жити так, неначе війни немає, створює небезпеку терористичних актів і сприятливих умов для російських диверсантів.

Десантно-дверсійний різновид війни вже стоїть на черзі наступних кроків  російської агресії, позаяк своє перше завдання команда Путіна вже виконала:

а) набула необхідної підтримки абсолютної більшості громадян Росії на загарбання України (88 %);

б)  достатньо переконливо дала зрозуміти країнам вільного світу, що для них буде краще, якщо не поспішатимуть втручатися у війну на боці України, зокрема у сфері надання допомоги;

в) заблокувала нормальний розвиток нашої Вітчизни і продовжує активно знищувати нашу промисловість, інфраструктуру, фінанси та інші галузі життя держави.

Не лише громадянам розвинених країн, а й багатьом нашим громадянам невтямки, на які звірства здатна Росія. Нормальні люди просто не можуть собі уявити і повірити, що російська брехня може бути настільки брехливою, а злочинна російська жорстокість може бути настільки жорстокою. Через те й не вірять, що саме терористи-сепаратисти обстрілюють житлові квартали Донецька і Луганська з установок залпового вогню, а російська артилерія — нашу територію.

Світ здивований, обурений, шокований, розгублений, але адекватних висновків з агресії Росії та її окупаційної геополітики не зробив. Все ще попереду. Російське слово бєспрєдєл (бєсовскій прєдєл — тобто відсутність будь-яких моральних меж) не має ментального відповідника в українській мові.

Натомість в російській воно означає використання будь-яких можливостей в словах, уявленнях і діях, спрямованих на досягнення поставленої мети “любой ценой”, не зупиняючись перед будь-якими злочинами. А мета кремлівських верховод проста і чітко визначена — загарбати Україну й відновити імперію.

Очевидні факти подій, що нам дано спостерігати упродовж останніх п’ятнадцяти років у стосунках з Росією, а надто од лютого нинішнього року, достатньо переконливо свідчать про те, що російсько-українська війна буде затяжною, виснажливою, триватиме довго й охопить всю територію нашої Батьківщини. Цього не треба лякатися, а до цього треба серйозно готуватися.

Нині часто наводиться позитивний приклад організації збройних сил Швейцарії, де основу війська на 90 % складають формування територіальної самооборони. Цей досвід, у свою чергу, дещо запозичила Польща. А хто не дає українцям перейняти зазначений досвід у свою чергу?

Досвід бойової організації кращих армій світу характеризується професійністю на рівні сержантів. Бо війну виграють не генерали, водячи пальцями по оперативних мапах, а сержанти й рядові бійці ногами по землі.

Натомість Україна, в якій чисельність генералів і полковників майже дорівнює чисельності цих категорій в усіх арміях ЄС разом узятих, не має достатньо фахового сержантського складу. Отож і стаємо у смертельну чергу набування бойового досвіду під зливами куль, мін, снарядів і ракет ворога.

Складається враження, що стояння у чергах останніми — це наша національна риса, яка вочевидь не сприймається як недолік. Чекаємо, аж поки хтось попереду нас стане у чергу, а тоді вже й ми...

Зараз для України є шанс стати першою у започаткованій нами черзі країн, які розглядають можливість розірвання дипломатичних стосунків з РФ або переведення їх на рівень обмежених контактів. Черговим раціональним кроком міжнародного співтовариства мало б бути створення антиросійської коаліції та утворення навколо РФ зони ізоляції від цивілізованого світу.

Це був би дієвий засіб для зупинки агресора, який поки що не бачить перешкод для здійснення своїх злочинних намірів. Був би, але те що бачимо нині, не дає підстав для оптимізму. Бо далеко не всі піддаються вихованню чергою...

Євген ҐОЛИБАРД