|
Але біда не лише в тому, що «активною формою» пасивного споглядання є «переживання» перед телевізором під час різноманітних шоу шустриків, квасильових, небогомсловських та їм подібних навішувачів локшини на вуха наївних громадян.
Біда в тому, що пасивне споглядання відбувається під рефрен про Велич Української Нації та її Духу. Рефрен, який часто повторюють самі споглядачі. Вважається, що проголошена Велич Національного Духу Українців має бути поза всякою критикою, бо критика шкодить Гідності Нації.
Український феномен
Давно дивує один винятково український феномен: з одного боку – багатовікове гаряче прагнення до щасливого життя у власній країні, власній вільній (суверенній, незалежній, справедливо організованій) державі; натомість з другого – очевидна історична нездатність це гаряче прагнення реалізувати практично.
Історія Гідності Нації не залишає сумнівів: міжусобиці княжої доби, надурювання, ґвалтування, покріпачення, гноблення, революція, ЧК, звірства, голодомори, колективізація, русифікація, Соловки, спаскудження, Колима, геноцид, Луб’янка, етноцид, Воркута, залізна завіса, КГБ, «розвинутий соціалізм», незалежність, пограбування громадян, кравчучки, руйнування господарства, кучмономіка, криміналізація, прихватизація, демократизація, корупція, дезінформація, деградація, деморалізація…
Образ Нації та її Велич. Нації, якої ще немає. Є лише статуя жінки, яка велично тримає калинову гілку над Майданом Незалежності в столиці. Демонструє Велич і Гідність Українців, котрі пишаються своєю багатющою історією і благодатною землею, дарами якої весело і нахабно спекулюють особи з особистими рахунками в іноземних банках.
Чи можна будувати майбутнє з розколотих цеглинок минулого? Нажаль, у нас дуже багато «фахівців» саме з минулого, а от справжніх фахівців з майбутнього вочевидь обмаль. Та й тих ніхто не слухає. Тому й просувається Україна шляхом будівництва диктатури азійського зразка.
До питання про Національну Велич можна ще повернутися.
Повернутися після того, як оберемо некорумповану патріотичну владу, посадимо за ґрати кримінальних злочинців од політики, звільнимо Україну від військових баз, побудуємо нормальні державні кордони, створимо військо і флот, спроможні нас захистити, нагодуємо пенсіонерів, перестанемо принижуватися перед Росією і віддавати їй наш повітряний та інформаційний простір, землю, надра, підприємства, комунікації та національні святині, а повернемо собі з Росії нашу частку золотого запасу, майно, вкрадені гроші й отримаємо від Росії вибачення і компенсацію за всі відомі жертви та втрати, що їх завдало Україні ворожа окупація і панування.
Але щоб обрати патріотичну владу, треба спочатку досягти такого рівня свідомості громадян України і такої великої маси їх справжнього патріотизму (тобто не віртуальної, а реальної готовності віддати життя за Батьківщину), щоб було з кого обирати…
Рік 2003-й увійшов в історію українсько-російських стосунків, як рік Тузли.
Саме того року, маючи на меті черговий раз «показати свої зуби» і змінити лінію міждержавного російсько-українського кордону за рахунок ліквідації українського острова Коса Тузла в Керченській протоці, російська сторона побудувала дамбу в напрямку України зі свого боку протоки.
У такий спосіб було зменшено ширину протоки в цьому місці, а відтак збільшено швидкість течії й спрямовано потужний потік води на розмивання українського острова. У своїх територіальних претензіях РФ перейшла від слів до діла.
Водночас, переходячи од слів до діла, керівництво Росії, її спецслужби особливо ретельно розпрацьовували своїх візаві в Україні. Ось як ці «діла» характеризує Богдан Сікора у своєму дослідженні «Російська економічна експансія в Україні», виданому на початку 2004 року:
«Необхідно також визнати, що співробітництво України з силовими структурами Росії, яке сприяє послабленню позицій національно-патріотичних сил України, не відповідає базовим національним інтересам України і завдає шкоди національній безпеці України та її політичному іміджеві у світі.
…У силових структурах України, особливо на високих керівних посадах, спостерігається численна присутність приїжджих із Росії осіб, які більшу частину свого життя проживали за межами України.
…У силових структурах України діє надзвичайно міцне проросійське лобі, членів якого цілком можуть використовувати у своїх етнополітичних цілях російські силові відомства та спецслужби Росії» (с. 222–223).
Документально і послідовно ведучи розповідь про розвиток російсько-українських стосунків по стадіях колонізації України од Гетьманщини і Запорозької Січі до наших днів, коли велика українська промисловість стала головним об’єктом російської економічної експансії, Богдан Сікора стверджує:
«За своєю суттю політичні режими Кучми та Путіна досить близькі в ідейному відношенні» (с. 267).
«А. Піонтковський, директор Центру стратегічних досліджень РФ, вважає, що в Росії дуже сильними є прихильники відновлення «величі» Росії, як євразійської держави у союзі з Китаєм. Елементом – і дуже істотним у цій стратегії – є поглинання України, як суверенної держави.
Антиамериканізм, антиукраїнство тут зливаються з прагненням реваншу на основі новітнього «націонал-соціалізму» російського типу. У цю конструкцію органічно входить ідея «аншлюсу» України» (с. 478).
На початку 2004 року Компартія України організовує активні виступи з нагоди ювілею смерті Леніна, закликаючи до відновлення колишніх «братніх» стосунків з Росією, а по суті, до створення новітнього Союзу, першим етапом якого має бути Єдиний економічний простір.
Ці та подібні заяви і практичні кроки зробили свою справу. Навесні 2004 року «Всеукраинское движение за Советский Союз» та ряд інших антиукраїнських організацій провели в Києві мітинги й демонстрації з виступами спрямованими на ліквідацію незалежної Української Держави.
Зацікавленість керівництва Росії у просуванні своїх ставлеників, «особливо на високих керівних посадах» в Україні, стала настільки відвертою, що викликала водночас сміх і смуток. Наприклад, наприкінці жовтня 2004 року, у розпал українських президентських виборів, до Києва приїхав президент В. Путін, щоб особисто рятувати остаточно скомпрометовану команду Л. Кучми в особі її кандидата на пост президента України В. Януковича, який тоді був прем’єр-міністром України.
На пресовій конференції В. Путін відкинув дипломатичні підходи до теми і чітко висловив своє бачення вибору:
«Україна впродовж останнього року домоглася 13,4 % економічного зростання… Урядові Януковича вдалося більше – вони спромоглися наповнити зростання доброю якістю, …скоротити непродуктивні витрати і, водночас, зосередити фінансові ресурси на вирішенні головних соціальних завдань, наприклад таких, як підвищення пенсій».
При цьому добре поінформований пан Путін не міг не знати, що про «вирішення головних соціальних питань» тоді можна було лише мріяти, так само, як і про фантастичні 13,4 % ВВП. Натомість фактом було підвищення цін і тарифів. А щоб особливо підтримати прихильників проросійсько-імперських прагнень в Україні, В. Путін бухнув відкритим текстом:
«Багато хто на пострадянському просторі переживає – і правильно робить – з приводу втрати Совєцького Союзу…». Тобто саме отак «правильно» робіть й надалі, бо це в інтересах і намірах Кремля.
Не випадково, що після цього візиту Президента Росії, в матеріалах деяких українських і російських ЗМІ з’явились ностальгічні інтенції на тему: «Якби референдум щодо незалежності України відбувся нині, – чи набрала б ідея незалежності потрібну більшість?».
А й справді, скільки відсотків Українців нині готові не лише підтримати ідею незалежності, а й боротися за її втілення? У кожному разі, не знайшлося в Україні Мойсея, який був би готовий жити з Богом і виводити народ через пустелю брехні до правдивих джерел. Не знайшов такого народ. Бо не шукав.
«Дружба» і «співробітництво»
Ще не вивітрилася з пам’яті українців сумнозвісна провокація «Тузла», як 23.03.2005 о годині 7:55 за київським часом російський десантний корабель «Николай Фильченков» ЧФ Росії самовільно перетнув державний кордон України в районі Феодосії, а рівно о 10:40, без жодного дозволу і попередження української сторони, висадив на український берег під горою Опук десант.
382-й окремий батальйон морської піхоти ЧФ РФ чисельністю 142 осіб з 28 одиницями бойової техніки не одразу погодився залишити суверенну територію України.
Ураїнських прикордонників, що прибули на місце цієї відвертої провокації, росіяни зістріли відверто нахабно і зухвало, не приховуючи своєї зверхності. Зрештою, їх командири зазначили, що поставлене завдання виконали і можуть відбути.
«Розвідка боєм» пройшла цілком вдало для росіян, бо президент В. Ющенко на це нахабство просто промовчав, а МЗС обмежилось формальною ноту про неприпустимість таких порушень. Але як можна не припускати, коли розміщення російської військової бази на території суверенної України, – є очевидним фактом окупації?
Над багатьма будинками Севастополя піднято російські прапори, російські військові патрулі нерідко затримують українських військовослужбовців для перевірки документів, були випадки, коли військова автоінспекція ЧФ РФ брала під свій контроль всі в’їзди і виїзди з міста, на місцевих мешканців працює телебачення ЧФ і радіостанція російської військової бази, газета ЧФ пропонується у кожному кіоску, російські номерні знаки автомобілів ЧФ починаються з цифри 90 (таким чином Росія вважає Севастополь своїм 90-тим суб’єктом теріторіально-державного устрою).
Під час президентських виборів 2004 року 88 % мешканців Севастополя й околиць проголосували за В. Януковича, бо напередодні було поширено інформацію, що в разі його обрання, він віддасть Севастополь Росії. Тоді ця інформація залишилась на рівні чутки, бо не дійшло до обрання обіцяльника. Але обрання президентом України не В. Януковича, а В. Ющенка, не зашкодило подальшій реалізації російського (антиукраїнського) окупаційного сценарію.
Бо вже у серпня 2005 року, підрозділи морської піхоти ЧФ РФ захоплюють українські маяки разом із навігаційним обладнанням, що забезпечують безпеку мореплавства в територіальних водах України уздовж західного та південного узбережжя Криму – від мису Тарханкут до мису Аюдаг.
А що на цей кримінальний злочин відповів офіційний Київ? Мовчить!
Через півроку після захоплення, бачучи, що нічого не змінюється, начальник маяка «Сарич» Ю. Лещенко у своєму листі до президента В. Ющенка повідомляє:
«Як громадянин незалежної держави, я у своєму помешканні також потерпаю від свавілля іноземних військовослужбовців. Із серпня минулого року вони окуповують маяк, встановили для мене пропускний режим, до мене не пускають моїх родичів і знайомих, вимагають, щоб я звертався за дозволом до окупантів.
Командир підрозділу морської піхоти Росії Орлов своє перебування на маяку почав із погрози позбавити життя мене та мого сусіда А. Салая.
Із січня цього року на паркані навколо мого й інших маяків вони встановили колючий дріт і свій прапор над територією моєї держави й моїм помешканням.
Наші неодноразові звернення до прокуратури Севастополя залишаються без уваги».
Через шість років, коли президентом став В. Янукович, він таки виконав свою обіцянку, підписавши у Харкові з президентом РФ міждержавну угоду, за якою Севастополь залишається російським на найближчі пів століття. Щоб надалі розвивати і посилювати російську присутність на території «суверенної» України.
…Спокійно діяв до 2009 року договір про поставки російського газу в Україну щорічним обсягом 30 млрд. кубометрів по ціні 50 дол. США за 1000 кубометрів. Влітку 2005-го прем’єр-міністр Ю. Тимошенко на переговорах у Москві відкидає пропозицію керівництва РФ про підвищення ціни до 160 дол. США, посилаючись на діючий договір.
Тоді В. Ющенко звільняє Ю. Тимошенко з посади глави Уряду, призначає прем’єр-міністром Ю. Єханурова, який у ніч на 4 січня 2006 року погоджується на ціну 230 дол. США.
В. Ющенко назвав цю зраду національних інтересів України «великою перемогою української політики». І зрозуміло чому, бо в цю ціну було включено витрати і прибутки посередницької фірми «РосУкрЕнерго», створеної за його активної участі з осідком у Швейцарії. Отже газ продовжував надходити по тій самій трубі з Росії, але розрахунки за нього здійснюввалися через Швейцарію (ніби).
10 січня 2006 року прем’єр Ю. Єхануров заявив з парламентської трибуни: «Скільки разів продаватиметься газ до наших кордонів і за якою ціною, – не наша справа. Нас має цікавити лише те, що ціна на газ для українського населення підвищуватись не буде».
Ю. Тимошенко назвала цю угоду «ганебною, яку можна було підписати лише з великого перепою» і вимагала розібратися, хто стоїть за цим хитрим посередником, який нічого не робить, а лише отримує гроші з наших кишень.
Відповідно, В. Ющенко «переводить стрілки» на «Юлю», але через півтора місяці раптом заявляє, що так, «треба розібратися»…
А вже 20 лютого міністр палива і енергетики Іван Плачков повідомляє на прес-конференції, що його відомством підготовлено пропозиції про підвищення тарифів на електроенергію та природний газ для населення: за одну кіловатгодину – на 28,2 % дорожче, за 1000 кубів газу – понад удвічі (з 180 грн. до 394 грн.)!
Намагаючись все-таки захистити інтереси громадян, Верховна Рада приймає закон про встановлення мораторію на підвищення цін і тарифів, але «народний» президент В. Ющенко накладає на нього вето.
У чому причина цієї абсурдності, більше схожої на неадекватність поведінки В. Ющенка (звичайно, якщо в цьому випадку виключити можливість грандіозної корупційної змови)? Поступово у справі стосовно «РосУкрЕнерго» спливають факти і зв’язки, які неможливо приховати.
Правда вилазить шилом із мішка під час суду над Ю. Тимошенко у липні-серпні 2011 року, причому, коли їй висунуто виссані з пальця звинувачення у підписанні чергової угоди у 2009 році (під час чергового маніпулювання газовою проблемою з боку Москви) на шкоду інтересам України.
«Що стосується заяв, які пов'язані з начебто участю президента у цих газових, вибачте, вонючих схемах, то я хочу сказати одне. Ніколи ні я, ні моя родина, не мали жодного відношення до того, що називається газовими справами» – заявив президент В. Ющенко за тиждень до підписання газових контрактів під час паливної кризи 2009 року.
Навряд чи він міг передбачити, що через п’ять років потому таємниці його кабінету будуть озвучені під час судового засідання, коли під час допиту, Олег Дубина заявив, що ще 31-го грудня 2005 року в української делегації була можливість підписати у Москві контракти за ціною на газ у 235 доларів за тисячу кубометрів і ставки на транзит – 1.8 доларів:
– На один год я бы подписал такой контракт. Учитывая, что была политическая составляющая в стране, когда, извините, премьер-министр говорил одно, президент – другое, я бы эти условия подписал».
Подальший допит О. Дубини був майже сенсаційним. Його свідчення мають увійти у хрестоматію з питань корупції на рівні вищих керівних осіб держави.
– Як так сталося, що зірвалося це підписання 31-го грудня 2008-го року? –спитали в Дубини.
– Когда было объявлено, что нас такая цена не устраивает, то, опять же..., – свідок трохи задумався, а потім випалив – я не видел этих документов, но я могу утверждать очень чётко, что мне было сказано со стороны Миллера: «Ты сейчас говоришь о 235-ти. А у меня есть письмо RosUkrEnergo о том, что они готовы купить весь объём по 285. Со слов Ющенко. То есть это их ставка».
Тобто голова російського «Газпрому», посилаючись на лист «РосУкрЕнерго» та на слова В. Ющенка, називаючи «ЇХ» ціну на газ у 285 дол. США (на 21,3% дорожчою за ту, яку вже було попередньо узгоджено), тим самим стверджує, що В. Ющенко має пряму причетність до «РосУкрЕнерго» і зацікавлено впливає на підвищення міждержавної ціни в приватних інтересах цієї посередницької компанії всупереч економічним інтересам Українського Народу.
– Скажіть, будь ласка: а Ви взагалі знайомі з засновниками та керівниками компанії RosUkrEnergo? Як Ви зустрічалися з ними, вели якісь діалоги? – запитала Ю. Тимошенко.
– Да, я знаком. И встречался я с ним только в администрации президента.
– А де саме в адміністрації?
– Три раза в кабинете у Виктора Андреевича. Два раза в кабинете Балоги.
Коли Юлія Тимошенко почала дізнаватися, які саме стосунки були між Віктором Ющенком та компанією RosUkrEnergo, прокурори неодноразово намагалися зупинити допит, стверджуючи, що це немає значення в рамках справи. Тим не менш, питання були поставлені.
– Скажіть, будь ласка: Віктор Андрійович Ющенко підтримував компанію RosUkrEnergo?– запитала Ю. Тимошенко.
– Ну, наверное, да. Больше да, чем нет.
Відповідь Дубини вочевидь занепокоїла суддю Р. Кірєєва і тут він особисто втрутився у допит, намагаючись врятувати версію непричетності В. Ющенко до сумнозвісної компанії та пов’язаних із нею скандальних оборудок:
– …скажіть, Вам ця обставина відома особисто чи зі слів третіх осіб?
– Те, що він підтримував? Я ж сказав «так». Більше так, чим ні. Так?
– Звідки Ви про це знаєте?
– Я зустрічався з представниками RosUkrEnergo в кабінеті Віктора Андрійовича.
Цікаво, що факт такої зустрічі в кабінеті голови держави не здивував ні суддю, ні прокурорів. На повторне запитання, звідки йому може бути відомий факт підтримки RosUkrEnergo з боку екс-президента, Дубина заявив, що це його «особисте враження». Втім Ю. Тимошенко продовжила бити в ту саму точку.
– Скажіть, будь ласка: Ющенко Віктор Андрійович відкликав Вас 31-го грудня, щоб не дати вам підписати ці контракти?
– Так, він відкликав, щоб я не підписував ці контракти, – відповів Дубина, поставивши точку в дискусії.
Що цікаво: в обвинувальному висновку, пред’явленому Юлії Тимошенко, цей «нюанс» не знайшов відображення. Згідно з висновками слідчих Генеральної прокуратури, Дубина сам вирішив покинути переговори у Москві, оскільки вважав цю ціну занадто високою. Ця теза повторюється в обвинувальному висновку кілька разів і при цьому жодним чином не згадується ані роль Віктора Ющенка, ані роль представників RosUkrEnergo.
Звичайно, це суперечить фактам і офіційним свідченням учасника подій О. Дубини. Бо саме В. Ющенко відкликав О. Дубину, який хотів підписати прийнятну ціну газу у 235 доларів, і саме В. Ющенко просував на ринок своє дітище – RosUkrEnergo з ціною у 285 дол. США.
Але хіба наше судочинство враховує факти, що суперечать сценарію, заздалегідь написаному згідно вказівки з Банкової? Нинішні «жерці» української Феміди мають певні важливі підстави, щоб вважати В. Ющенка «святою коровою». Він має стояти поза всяких сумнівів у його причетності до корупції чи дій на шкоду України, навіть якщо факти свідчать про протилежне, і навіть якщо слова В. Ющенка частенько не відповідають його ділам.
На зрізі сьогодення
Як сказано, – «ніхто не здатен переповісти всього». Тому не будемо заглиблюватись у подробиці подій, що почали відбуватися після того, як за результатами «всенародного волевиявлення» посаду Президента України обійняв В. Янукович.
Обійняв внаслідок внеску «противсіхів» (серед яких не бракувало відомих діячів науки, культури і освіти), що дружно відгукнулися на заклик В. Ющенка, який заявив про те, що Тимошенко і Янукович – два сапога пара.
Можна нагадати лише про те, як «донецькі» в парламенті зґвалтували Конституцію і створили коаліці. ПР-КПУ-НП на основі ПР, яка практично монополізувала всі гілки влади в Україні та виконавчі структури, скрізь розставила свої кадри донецького походження, почала обмежувати демократію, поступово нарощуючи тиск на всіх, хто не погоджувався з методами підступу та диктату в політиці, економіці, культурі, освіті, ЗМІ, а головне – у правоохоронних та силових структурах.
Зрештою, тиск став єдиним методом державного управління, зокрема із застосуванням так званого Податкового кодексу, за яким настала черга Пенсійної реформи (підвищення пенсійного стажу і пенсійного віку) та інших «реформ». Впродовж лише одного року, після сформування Уряду на чолі з М. Азаровим, темпи інфляції, зростання цін і тарифів побили всі рекорди за останнє десятиріччя.
Народ швидко відчув «сильну руку проффесіоналів», які обіцяли покращити життя вже сьогодні, особливо після відверто знущального заклику М. Азарова не базікати, а братися за лопати на своїх городах.
А щоб ні в кого не було жодних сумнівів щодо намірів і можливостей «сильної руки», було сфабриковано кілька кримінальних справ проти лідера опозиції Ю. Тимошенко. Вже на попередньому слідстві виявилось, що висунуті звинувачення не тримаються купи і Генпрокуратура вимушена була закрити дві справи за браком переконливих доказів.
Натомість «згори» наполягали. Тоді справу щодо так званого «перевищення службових повноважень під час підписання газових угод в 2009 році» винесли на розгляд Печерського суду. Слухання цієї справи більше нагадувало спектакль абсурду, в якому мало що залишилось не лише від справжнього правосуддя, а й від здорового глузду.
Маленьке приміщення, яке навряд чи можна назвати залою засідань, висока температура повітря, задуха, тенденційність судді, який неприховано підтримував сторону звинувачення та ігнорував багато важливих обставин заявлених стороною захисту, невміння (або небажання) суду вести розгляд справи по-діловому, без емоцій – нагнітали атмосферу ненависті, в якій учасники процесу часом вже не вибирали слів…
Справа «не клеїлась». Тим паче, що звинувачувана екс-прем’єр пред’являла документи і свідчення, з яких випливало, що висунуті проти неї звинувачення були безпідставними, а отже носили політичний характер.
Нарешті, під час розгляду справи у п’ятницю 5 серпня 2011 року, суду вдалося «розкрутити» обурення підсудної до такого емоційного рівня, щоб створити враження необхідності взяття Ю. Тимошенко під варту.
Близько 200 бійців спецпідрозділів «Беркут» та «Грифон», заздалегідь розміщених у подвір’ях і на вулиці Хрещатик, незважаючи на втручання народних депутатів і прихильників Ю. Тимошенко, забезпечили її арешт та вивезення в автозаку до Лук’янівського СІЗО, де її вміщено до тієї самої камери, де їй вже довелось відсижуватись з подачі Л. Кучми.
БЮТ-«Батьківщина» відреагувала на цей випад влади біло-сердечними наметами на Хрещатику та безстроковим мітингом.
Арешт Ю. Тимошенко був резонансним фактом у ланцюгу заходів тиску «донецької» влади на демократичні свободи в Україні, але не він став знаковою подією першої декади серпня 2011 року.
Бо моментом істини став унікальний за своїм відвертим ігноруванням правди, лист представників української інтелігенції до президента В. Януковича. Серед іншого автори листа зазначають:
«Коли ми бачимо реальні конкретні кроки з подолання корупції, які Ви робите, ми свідомо і впевнено підтримуємо Вас на цьому шляху», – йдеться у цьому посланні.
«Кожен з нас, хто тут підписався, міг би навести реальні приклади того, як звернення до Президента давало однозначно позитивний результат. Саме завдяки Вашому втручанню вдалося зберегти Інститут українознавства. Саме Ви втрутилися в ситуацію, коли ми звернулися з тривогою про те, що масово вирубуються реліктові ліси поблизу Львова... І подібних прикладів можна було б навести чимало. Ви завжди стоїте на позиціях захисту загальнолюдських вартостей і держави», – пишуть автори, плутаючи «вартості» з «цінностями».
Це ж який переляк треба мати, як плюнути собі в душу і розтоптати власну гідність, щоб твердити:
«Люди вже починають вірити в те, що Ваше змагання за правову державу матиме успіх. (…) І ми певні, на Вашому боці більшість українців, які хочуть, щоб у країні був порядок. (…) Йдіть відважно обраною Вами дорогою – реформуйте Україну, не допустіть згортання реформ, ламайте корупцію і ведіть державу до демократичного урядування. З вами – народ» – йдеться у посланні.
Відкритий лист до Президента України підписали: Віталій Коротич, Борис Патон, Сергій Квіт, Віра Нанівська, Петро Кононенко, Лесь Танюк, Володимир Цибулько, Леонід Губерський, Олександр Злотник, Віктор Гуцал, Олег Микитенко, Ганна Сазоненко, та інші.
Згадалося з часів дитинства, коли у школі вимагали вивчити: «То ж Сталін питає: Чи кріпко ми дієм? / То ж Сталін питає: Чи все у нас є? / Ой, Сталіне рідний! В роботі радієм! / Прийми наше серце в імення своє!».
Як бачимо, багато хто з відомих осіб досі йде по пустелі, не зробивши висновків й несучи на собі, у власній свідомості ланцюги рабського самоприниження. Вони зробили власний вибір. Бог їм суддя…
Водночас інше, сповнене тривоги патріотичне звернення виголосили провідні письменники, поети, науковці, дипломати, музиканти та громадські діячі. Протестуючи проти арешту Ю. Тимошенко, вони зазначили, що цим фактом влада почала репресії «над усіма, хто проти сповзання країни до стану феодально-кримінальної олігархії та проти нищення української національної ідентичності».
Це чесне звернення підтримали: Юрій Андрухович, Володимир Базилевський, Ніна Бічуя, Богдан Горинь, Сергій Грабовський, Лариса Денисенко, Анатолій Дімаров, Іван Дзюба, Сергій Жадан, Ірена Карпа, Микола Княжицький, Ігор Лосєв, Левко Лук’яненко, Юрій Мушкетик, Ірен Роздобудько, Дмитро Павличко, Мирослав Попович, Михайло Ратушний, Микола Рябчук, Володимир Сергійчук, Михайло Слабошпицький, Валерій Шевчук, Василь Шкляр, Юрій Щербак, Олег Чорногуз.
Вони також зробили свій вибір. Не пішли проти власної совісті, стали пліч-о-пліч з усіма чесними громадянами-патріотами.
Євген ҐОЛИБАРД
|
