|
Навіщо нам (вам) військо?
Це питання має величезний спектр відтінків інтонації, в залежності од того, хто говорить і що має на думці: від вимогливого патріотичного баритону до саркастично-насмішкуватого, майже писклявого альту.
Впродовж 20 років в Україні виросло покоління чоловіків, абсолютна більшість яких не знає, що має робити на випадок військової агресії, не знає як і не вміє захистити власну Батьківщину.
Вони бачили зброю лише в кіно, не набули навичок володіння військовою технікою, озброєнням і оснащенням, не мають жодного уявлення про військову дисципліну, фізичну й психологічну підготовку, про тактику ведення бою, взаємодію у складі відділення, взводу, роти, батальйону.
Руйнування війська в Україні почалося невдовзі після набуття незалежності. Це вже зараз точаться дебати про доцільність ліквідації нашої ракетно-ядерної зброї в 1990-х роках.
Це вже зараз зрозуміло, що ліквідовуючи стратегічну ядерну зброю, зовсім не обов’язково було віддавати тактичні ракети з ядерними боєголовками. Але й зараз далеко не всі громадяни України усвідомлюють, що наша Батьківщина є практично беззахисною…
11 січня 2000 року Верховна Рада (шляхом повторного голосування!) ліквідувала найбоєздатніше і найпатріотичніше збройне формування – Національну Гвардію України, створену 4 листопада 1991 року, невдовзі після проголошення Акту про незалежність України.
На цей сумний факт відреагувала газета «Вечірній Київ»: «Жила-була Гвардія. Жила вона для того, щоб захищати і рятувати людей. За це люди її вбили». 27 тисяч вояків найсучаснішого вишколу, багато з яких пройшли Афганську війну й мали на озброєнні всі види військової техніки і спорядження, були знищені одним розчерком пера.
У лютому 2000 року, виступаючи на «круглому столі» за участю представників центрального апарату Міноборони, відомий вчений у галузі оборонної політики В. О. Гречанінов зазначив: «В нинішніх умовах немає сенсу говорити про боєздатність армії».
На той момент річні бюджетні асигнування на оборону України становили 400 млн. доларів США, тоді як аналогічний показник у Польщі перевищував український у 12,5 разів і становив 5000 млн. доларів США.
І це при тому, що на сторожі суверенності Польщі стояли також військові потуги вісімнадцяти інших країн-членів НАТО.
У країнах НАТО витрати на оборону в перерахунку на одного військовослужбовця тоді становили 50 тис. доларів США. Тобто весь бюджет Збройних Сил України міг би вистачити на утримання лише однієї дивізії НАТО.
На домір злого, тодішнє керівництво України на чолі з Л. Кучмою віддало Росії стратегічні бомбардувальники Ту-160 і Ту-95, кожен з яких має на озброєнні по 12 ракет з ядерними зарядами. Причому, літаки було віддано в рахунок погашення так званого «боргу за газ».
За даними опитування проведеного на початку 2000 року, 74 % офіцерів України вважали, що ніякого реформування війська не відбувається, а 87 % стверджували, що головною проблемою війська є його надзвичайно низька боєздатність.
Причому, 57 % опитаних були тоді впевнені, що ЗСУ не здатні захистити Україну. Через десять років лише 4 % громадаян України висловлюватимуть певність у здатності ЗСУ захистити свою країну від агресора.
Воно й зрозуміло. Бо як можна захистити Україну від вірогідного ворога, якщо в Україні не існує чіткої військової доктрини, а отже невідомо проти якого противника розробляти стратегію, тактику, структуру війська і практику його навчання, ідейно-психологічну та політико-патріотичну підготовку особового складу!?
Натомість од 2000 року набувала прискореного розвитку поліцейська галузь держави. Чисельність особового складу МВС України майже в півтора раза перевищувала аналогічний показник ЗСУ.
Причому, силовики МВС набули не лише кількісної, а й якісної монополії у суспільстві. Вимагання хабарів й застосування тортур стало нормою для людей у міліцейських погонах, а звіряче вбивство журналіста Ґогі Ґонгадзе та опублікування плівок майора Миколи Мельниченка виявило лише вершину цієї державної кримінальної структури.
Урядову точку зору висловив тоді колишній секретар РНБО В. Горбулін, який, виступаючи на міжнародному семінарі з проблем європейської інтеграції, заявив, що невизначеність політичної лінії керівництва України значною мірою обумовлена тим, що «сам народ не зробив для себе остаточного вибору».
Проте вибір народу невдовзі було продемонстровано під час всеукраїнської акції під гаслом «Україна – без Кучми!».
Наприкінці 2000 року навколо Л. Кучми, за його безпосередньою участю, сформувалися кілька кланово-корпоративних груп, серед яких на першому місці був альянс В. Пінчука–А. Деркача, що відображав євразійський вектор інтересів самого Л. Кучми (концерн «Інтерпайп», компанія «Ера», партія «Трудова Україна», банки, фірми тощо).
Другу групу, до якої входили Губський, Лях, Згурський, Зінченко і Бродський, очолювали В. Медведчук і Г. Суркіс (партія СДПУ(о), телеканал «Інтер», газета «Киевские Ведомости», корпорації, банки тощо).
Третя група, на відміну від перших двох фінансово-корпоративних, сформувалась на основі кадрово-апаратного ресурсу: тодішній голова Адміністрації президента В. Литвин, міністр внутрішніх справ Ю. Кравченко, голова ДПА М. Азаров. Формально не пов’язані з великими корпораціями, вони мали найвищі в державі розпорядчі повноваження.
Членам цієї групи вдалося провести своїх людей на всі рівні й ключові пости в державі, а їх діяльність можна було б вивчати через канали руху тіньових грошей.
Дещо відокремлено від цих інтересів проходила в уряді Віктора Ющенка діяльність Юлії Тимошенко – віце-прем’єр-міністра з питань паливно-енергетичного комплексу (грудень 1999 – січень 2001). На той час ситуація в українській електроенергетиці була катастрофічною: посередники (обленерго) протягом багатьох років оплачували електростанціям менше половини отриманого струму.
Перед Ю. Тимошенко було поставлено завдання навести порядок у цій сфері й вона домагається виведення галузі з колапсу, ініціювавши безпрецедентні кроки з декриміналізації ПЕКу. Завдяки цьому 2000 року Уряд виплатив населенню додатково 18 млрд. гривень на погашення заборгованостей (зокрема 9 млрд. грн були отримані за рахунок вилучення коштів з тіньової сфери, заборони бартеру та запровадження конкурентних принципів на енергоринку).
19 січня 2001 р. Ю. Тимошенко згідно Указу Президента Л. Кучми відправлена у відставку, а вже 9 лютого 2001 року вона виступає ініціатором створення Форуму національного порятунку (ФНП) – громадського об'єднання, яке ставить перед собою мету усунути від влади злочинний режим Кучми.
13 лютого 2001 р. вона заарештована за санкцією Генеральної прокуратури України по звинуваченню у розкраданні мільярда доларів, призначеного для оплати російського газу.
Після 42 діб перебування Ю. Тимошенко у слідчому ізоляторі Лук’янівської в’язниці, Печерський районний суд Києва визнав безпідставність висунутих звинувачень проти Ю.Тимошенко і скасував санкцію на її арешт.
Тим часом, за лаштунками сцени політичного театру, визрівала принципово інша політична сила – представлена нещодавнім «червоним директоратом» – донецький фінансово-промисловий клан, згуртований спільністю мети «взяти Україну».
Показовою в цьому плані є біографія і послужний список В. Ф. Януковича, який, за активної особистої підтримки дуже впливових осіб Росії й України (зокрема й Л. Кучми), зробив феноменальну кар’єру.
Впродовж десяти років (1987–1997) В. Янукович тринадцять разів (швидше ніж щороку!) послідовно піднімався (чи його піднімали?) по сходинках відповідальних посад: від директора автобази до голови Донецької обласної державної адміністрації.
У листопаді 2002 року, з подачі Л. Кучми, В. Януковича призначають головою Уряду України, а в 2004-му його висувають кандидатом на посаду Президента від донецького клану (Партії регіонів). На підтримку унікального кандидата виступає лідер Росії В. Путін і Російська Православна Церква на чолі з її главою.
Під час виборів команда «донецьких» застосовує силові методи, «каруселі», вкидання пачок бюлетенів, підтасовки протоколів виборчих комісій тощо.
Помаранчева революція, яка виникла на хвилі обурення з приводу безпрецедентної фальсифікації президентських виборів і підняла на ноги всі прогресивні сили України, стала унікальним явищем на майже заспаних теренах колишнього СССР.
Проте ця революція не виконала своїх суспільно-економічних і організаційно-реформаторських завдань національного рівня, а тому лише на короткий час загальмувала розвиток московського сценарію ліквідації незалежної України. У «післяпомаранчевий» період громадяни знову чекали, що скажуть чергові «вожді». Отож вони й казали.
Найкраще (й артистичніше) казав В. Ющенко. Без перебільшення можна стверджувати, що він був майстром художнього слова в політиці.
Ще йдучи на вибори до посади президента, він попобіцяв зробити «Десять кроків назустріч людям» – так називалась його програма, в якій чи не найбільш потужною декларацією була впевнена обіцянка покінчити з безробіттям за рахунок створення 5 000 000 робочих місць.
Жодного з десяти обіцяних кроків не було зроблено. Натомість вже у травні-червні 2005 року, одна за одною, за змовою відповідних трейдерів і під прикриттям президента-пасічника, проведено три афери, спрямовані проти «помаранчевого» Уряду на чолі з Ю. Тимошенко: бензинову, м’ясну і борошняну.
Тим не менше, вперше за весь період незалежності, Уряду вдається розрахуватися з громадянами по давніх боргах з виплати зарплат і пенсій, підвищити заробітну плату кільком категоріям працівників.
Президент України В. Ющенко, виступаючи 24 серпня 2005 року з нагоди Дня Незалежності, характеризує Уряд на чолі з прем’єр-міністром Ю. Тимошенко «найкращим Урядом за всю новітню історію України».
Рівно через два тижні В. Ющенко знімає її з посади без пояснення причини, яка стає відомою дещо пізніше – незгода Ю. Тимошенко з діяльністю «РосУкрЕнерго», абсолютно непотрібної посередницької компанії з перепродажу російського природного газу на территорії України. Керівник компанії – близький приятель В. Ющенка – Д. Фірташ.
Невдовзі В. Ющенко підписує з В. Януковичем меморандум, який журналісти майже одразу назвали «пактом Молотова–Ріббентропа»… Призначення В. Януковича прем’єр-міністром України було цілком логічним політичним кроком В. Ющенка.
Так само логічним кроком В. Януковича було захоплення ним в особисте користування державної заповідної території «Міжигір’я» і проведення афери з продажу прикерченської ділянки українського шельфу площею 16 тис. квадратних кілометрів (що дорівнює половині Чернігівської області) для компанії «Венко», яку «представляли» три дівчини з київського гуртожитку по вул. Виборзькій.
Загалом, період з вересня 2005 по грудень 2007 років є характерним щодо різноманітних афер. Зокрема великого резонансу тоді набула афера групи компаній «Эліта-центр», внаслідок якої постраждали понад 1500 сімей, котрі вклали гроші у будівництво житлового комплексу в столиці України.
Як звичайно, – їх «кинули» і, як звичайно, – винних не було. Численні мітинги протесту, петиції і пікети обурених вкладників перед столичною держадміністрацією, звернення до керівництва і вищих посадових осіб держави, розгляд справи в судах різних інстанцій тривали майже шість років.
Лише у травні 2011 року перша група сімей (31) отримала ключі від довгоочікуваних квартир, а для задоволення потреб інших постраждалих від цього злочину (близько 1200 сімей), як заявив голова КМДА О. Попов, необхідно виділити 1 млрд. грн. впродовж 3 років.
Навіщо нам (вам) військо? Відповідь на це питання стосується не лише (а може навіть – передусім) не сфори оборонної діяльності, а у першу чергу – виховної.
Країна, в якій 100 % чоловіків проходять вишкіл в умовах чіткої дисципліни і відповідальності, суттєво відрізняється (відрізняється своїм суспільством, його поведінкою, діяльністю, шанобливим ставленням до закону і до співгромадян) від країни, де значна частина чоловіків піклується лише про те, де і як «урвать» для себе і уникнути відповідальності.
Приклад вишколу і відповідальності чоловіків Швейцарії міг би бути цілком слушним для наслідування чоловіками України.
Рука Москви
Незалежність – це не абстрактне поняття і вона не існує сама по собі, а завжди означає бути вільним від когось чи від чогось.
Упродовж багатьох століть Українська Нація перебувала під постійним тиском царського самодержавства Російської імперії, а потім під «патронатом» тоталітарної більшовицько-комуністичної держави, яка знищила працьовитих українських хліборобів, «подарувала» нам Голодомор, разом із фашистами розпочала Другу Світову війну, селян перетворила на кріпаків, а борців за незалежність України досі вважає ворогами.
Кращі сини й дочки України боролися за звільнення від обіймів «старшого брата». Багато славних особистостей нашого народу віддали своє життя за право бути вільними у власній країні.
Як ми всі раділи, коли нарешті здійснилася вікопомна мрія наших пращурів! Ми були щасливі й радісні, бо саме нашому поколінню Бог приніс цю велику благодать – Незалежність!
Наша радість подвоїлась і потроїлась, коли на всеукраїнському референдумі у грудні 1991 року понад 90% громадян висловились за життя у самостійній Україні, бо як сказав наш славний Пророк, «у своїй хаті – своя правда, і сила, і воля».
Проте, як нас вчить Святе Письмо на прикладі Богом обраного народу, не можна одразу побудувати щасливе життя серед покоління нещодавніх рабів і рабовласників. Особливо, якщо на чолі цього народу, що йде по пустелі, стоїть далеко не Мойсей…
Український народ втратив гідність і призвичаївся до лихослів’я, алкоголю, хабарів, образ й вони стали невід’ємним елементом життя, а брехня – обов’язковим інструментом державної політики.
Двадцятиріччя незалежності України – це двадцятиріччя тупцювання на місці під мелодію сварок між націонал-патріотами і майже постійний приспів Москви про повернення до часів СССР.
Кремлівське керівництво періодично нагадує нам про повернення: то «граючись» газовим краном і шантажуючи Україну в розпал зими, то накладаючи мито на український цукор та інші товари, то вимагаючи розрахуватися за неіснуючі борги, то «стимулюючи» активну співпрацю України спочатку в СНД, потім – в ЄЕП, а потім щодо вступу в Митний союз.
Ще 3 березня 1998 року, під час парламентських слухань у Державній Думі Росії за участі делегації Верховної Ради України, заступник голови Комітету Держдуми у справах співдружності незалежних держав і зв’язків із співвітчизниками Анатолій Чехоєв чітко виклав офіційну позицію Кремля (стенограма):
«Ми не вправі забувати про те, – тут я повторюю і ще хочу підкреслити, – що в Україні мешкають 12 мільйонів росіян і ми не маємо права погоджуватися з їхнім статусом нацменшини, не маємо погодитися зі статусом російської мови».
Ця заява стала програмним документом, що визначив політичний курс не лише для офіційної Росії та для проросійських (а по суті – антиукраїнських) організацій в Україні, зокрема таких, як «Русский мир», «Крым – с Россией!», «Союз советских офицеров», «Славянское движение», «Русская община», ряду ветеранських та інших організацій, а й для вищого керівництва України.
А голова підкомітету Держдуми з проблем інтеграції слов’янських народів (виявляється, що є там і такий, але чомусь він не опікується інтеграцією поляків, словаків, чехів та інших слов’ян об’єднаної Європи) Юрій Никифоренко висловився ще відвертіше (стенограма):
«Крим перебуває у складі братської держави… Нам потрібна не просто окрема частка України; нам потрібна вся Україна, щоб… можливо за життя нашого покоління, ми знову воз’єдналися в єдину державу – Союз».
У січні 1999 року голова російського «Газпрому» Рем Вяхірєв надсилає голові українського Уряду Валерію Пустовойтенку скандальну телеграму, в якій стверджує, що Україна на своїй території краде російський газ, що транспортується в Європу, і вимагає заплатити за 2,5 млрд. кубометрів начебто вкраденого газу.
Економічний тиск Росії на Україну супроводжується відвертим тиском політичним. 28 грудня 1999 року в інтерв’ю для Радіо «Маяк», депутат Держдуми РФ Георгій Тихонов відкритим текстом закликає до відновлення СССР:
«Це абсолютно ненормальне становище, що наші народи виявилися розділеними кордонами. Треба зробити все необхідне, щоб через міжпарламентську асамблею, через союз Білорусі і Росії, із залученням України і Казахстану відновити нашу країну. І тут ми покладаємо великі надії на наших співвітчизників, на їх провідну роль у досягненні цієї благородної мети».
Як бачимо, у головному законодавчому органі Росії плекають надії на активну антиукраїнську роль тих громадян України (співвітчизників), які мають досягти «благородної мети» – допомогти Росії ліквідувати незалежну Україну і відновити імперію в її колишніх кордонах.
Співвітчизники не дали на себе довго чекати. Невдовзі, майже водночас, в кількох областях на сході України з’явився шкільний підручник «по истории родного края», де український Донбас представлено як «російські землі».
Російська присутність в Україні активно і широко поширювалась також на радіо, телебаченні, на концертних і театральних сценах, в пресі й на книжковому ринку, де для української книжки залишилася мізерна ніша у 15-20 %.
Взимку 2000 року, коли стало ясно, що Україні не вистачає 7 млрд. кубометрів газу, на переговорах у Москві знову загострено ситуацію навколо газової труби. При ціні газу на внутрішньому ринку Росії 8–16 USD за 1000 кубометрів, нам пропонують купувати по 80 USD, що на той час було за межею світової ціни.
Україна намагається домовитися про розв’язання газової проблеми з Туркменістаном, але поки шукає гроші у зарубіжних кредиторів, Росія купує в Туркменістані 20 млрд. кубометрів газу і стає для України монополістом на газовому ринку.
Щодо Росії, – все зрозуміло: вона якраз добивала Чеченію і тоді були дуже потрібні гроші для реалізації щойно проголошеного В. Путіним плану зміцнення військової могутності Росії під гаслом «надійно охороняти свою безпеку і відстоювати національні інтереси».
Допомогу в здійсненні цього плану В. Путін отримує з Києва, коли наприкінці березня 2000 року Фонд держмайна України, під радісний вереск привладних ЗМІ, за символічну плату продає 66 % акцій стратегічного Миколаївського глиноземного заводу російському концерну «Сибірський алюміній», який автоматично стає монополістом виробництва основних матеріалів для виготовлення літаків.
Відповідно, «Сибірський алюміній» запропонував віддати у його розпорядження ще й АТ «Турбоатом» та «Харківобленерго», щоб мати під рукою ціле енергометалургійне об’єднання.
На переговорах у Москві в серпні 2000 року керівництво Росії пропонує Україні віддати у концесію частину української газотранспортної системи.
Тодішній Прем’єр-міністр В. Ющенко, повернувшись з переговорів, навіть повідомив журналістам, що без задоволення інтересів Росії, Україні не вдасться розв’язати боргових проблем: «Україна ніякою мірою,… в жодній формі, не буде ігнорувати інтереси російської сторони…».
Отож і секретар РНБО Євген Марчук також доклав свої «п’ять копійок» до «інтересів російської сторони», запропонувавши розділити енерготрубопровідну систему нашої держави на українську, російську і європейську.
Такі самопринизливі заяви з боку Києва у черговий раз дали підстави Москві відкинути пропозиції української делегації про встановлення лінії міждержавного кордону, зокрема в Азовському морі.
Як засвідчує багаторічна (багатосотрічна!) практика українсько-російських відносин, навіть у тих випадках, коли вдається дійти згоди між Києвом і Москвою з якихось питань і підписуються відповідні документи, це ще не означає, що домовленості буде виконано. Колишній президент України Л. Кравчук, підводячи у грудні підсумки 2001 року, відверто визнав:
«За час мого президентства ми прийняли на засіданнях глав держав і урядів СНД близько тисячі(!) різних документів. Жоден з них – я офіційно заявляю – не був виконаний. А зараз у СНД зовсім ніяких рішень не приймається і вона давно перетворилась на президентський клуб за інтересами».
Зрештою, давно склалося враження, що ця «співдружність» існує як фіговий листочок, яким Росія хоче прикрити свої сороміцькі наміри щодо України. До того ж, Москва не може заспокоїтись після чергового розширення НАТО, а отже, на протидію об’єднаній Європі, вперто намагається проштовхнути ідею створення так званого Євразійського об’єднаного союзу на базі СНД.
Імперія будь-що прагне зберегти себе. А без України – самі розумієте – яка вже там імперія…
Напередодні парламентських виборів 2002 року, глава УПЦ МП Володимир (Сабодан), виступаючи в Луганську, заявив, що священики цієї конфесії «не будуть домагатися обрання до українського парламенту; проте, якщо таку ініціативу виявлять вірні, душпастирі будуть балотуватися».
Між іншим, канонічне право в його московському трактуванні забороняє душпастирям висуватися й ставати депутатами. Але тут цілком очевидно, що політичні інтереси Росії в Україні беруть гору над правом Божим. І не лише Божим, бо багато священиків УПЦ МП мають паспорти громадян Росії.
Зрештою, не лише політичні, а й фінансово-економічні інтереси Росії в Україні беруть гору. У переддень нового 2002 року на летовищі Новосибірського авіаційного ВО ім. Чкалова відбувся перший зліт нового літака Ан-38-200, розробленого в Київському АНТК ім. Антонова.
Щорічне серійне виробництво до 120 машин цих «українських» літаків нового покоління на Новосибірському заводі забезпечує роботою 18 тисяч працюючих на дев’яти підприємствах Росії.
Наш літак можна було б виготовляти у нас, але три десятки підприємств української авіабудівної промисловості майже завмерли. Так само й відвертий саботаж у просуванні на ринок унікального українського літака Ан-70 був лише одним із елементів антиукраїнської політики в українській авіапромисловості.
Ще одним із елементів цієї політики, узгодженої керівниками Росії і України, було створення однотипного з Ан-70, російського Ту-334, для якого Київський завод «Авіант» виготовив крила і фюзеляж, причому в умовах, коли робітникам заводу затримували виплату заробітку.
Експансія Росії в економіку України, за активної участі антиукраїнських колаборантів у вищих ешелонах влади (і не лише на Печерську), набувала поширення практично у всіх галузях господарства.
Од 1 червня 2002 року Зовнішторг Росії понад удвічі підвищує для України експортне мито на нафту – од 9,2 до 20,4 USD за тонну. Не треба бути великими аналітиками, щоб зробити висновки з цього факту.
Лише варто врахувати, що 75 % нафти надходить в Україну з Росії та переробляється на українських НПЗ, 90 % власності в яких фактично належить російським капіталістам, а основна маса продуктів нафтопереробки реалізується через мережу фактично російських торговельних компаній «Лукойл» і «ТНК».
Тому інспіроване Росією чергове підвищення цін на бензин в Україні, не лише збільшило доходи російських компаній, а й (як це не дивно) сприяло зміцненню антиукраїнських переконань проросійськи налаштованих громадян України.
Зокрема про це свідчать результати опитування, проведенного Інститутом трансформації суспільства в шести містах України наприкінці 2002-го і на початку 2003 року. Виявилось, що від 8,75 % українських громадян на заході України до 30,15 % на сході та на півдні (в Луганську – 20,73 %, в Миколаєві – 21,9 %) радіють факту витіснення українських компаній з України! У Луганську лише 48,05 % опитаних негативно оцінюють факт російського наступу на Україну, а в Сумах – ще менше – 38,97 %.
А щоб у розвиток своєї подальшої еспансії, Росія змогла прибрати до рук ще й нашу ГТС, у листопаді 2002 року російські і українські чиновники розробляють два проекти спільного газотранспортного консорціуму,
Тим часом також набувала розвитку ідеологічна складова російської експансії в Україну. Силами «соотечественников» за підтримки Кремля, почала виходити газета «Русский Мир», яка у № 7(11), 2002 видала відвертий вердикт, що закликав до дії:
«Национальная идея – Святая Русь! И это национальная идея всех русских – Белорусов, Украинцев и Россиян. …насильственное отлучение народа Украины от русской культуры и языка обернулось разгулом тотального дичайшего безкультурья…»
А тут ще й Адміністрація президента Л. Кучми офіційно оголосила 2003 рік «Роком Росії в Україні».
Українська прогресивна громадськість обурилась лише після того, як на багатьох сценах відбулися гучні шоу російських гастролерів (яких і раніше не бракувало в Україні) та після виставлення у Києві на Майдані Незалежності величезних букетів із сотень російських прапорів, перетворивши центральну площу столиці України в місце переконливої демонстрвції нашої залежності.
Громадськість обурилась самопринизливою поведінкою провідних осіб українського керівництва, котрі під час офіційних урочистостей і заходів за участю представників РФ, втрачали гідність, поводилися не як господарі, які приймають гостей, а як керівники колонії під час візиту перевіряючих з метрополії.
Національний Палац України, де відбувалися головні імпрези, оточили численні протестувальники з політичних партій і громадських організацій, які підняли транспаранти з гаслами: «НІ – року Росії в Україні!», «Геть московський сморід з Києво-Печерської Лаври!», «Москаль! На Украину зубы не скаль!», «Рік Росії в Україні – «Пир во время Кучмы!» тощо.
Були й інші підстави для обурення. Начальник департаменту прикордонної служби РФ, генерал-лейтенант А. Манілов, відповідаючи на запитання «Независимой газеты», заявив, що він категорично проти того, що Україна облаштовує свою частину українсько-російського кордону, зокрема споруджуючи сучасні контрольно-пропускні пункти.
А в розвиток свого невдоволення спрогнозував: «На цьому можуть початись конфліктні ситуації… потім російські й українські прикордонники почнуть дивитися один на одного через приціли автоматів…»
Звичайно, в інтересах Росії – мати на кордоні з Україною не систему європейського типу, а прохідний двір.
Хоча може бути й інша, благозвучніша назва: наприклад, Єдиний економічний простір (ЄЕП), розмову про утворення якого повели в Астані у серпні 2003-го експерти Білорусі, Казахстану, Росії та України.
Євген ҐОЛИБАРД
(Далі буде).
|
