Розслідування трагедії станом на сьогодні

Рік тому моя публікація у «Свободі» про загибель 96 членів польської еліти в авіокатастрофі під Смоленськом, закінчувалась словами: «Яке б упродовж віків не було керівництво Росії, воно ніколи не визнавало своїх злочинів».

Пройшов рік, але все ще триває слідство, все ще немає достатніх юридичних підстав для остаточних висновків, але є факти, які укладаються у певну систему подій, чинників, обставин і… інтересів.

Як відомо, 10 квітня 2010 року представницька польська делегація, на чолі з президентом Республіки Польської Лєхом Качинським, вшановуючи світлу пам’ять 22000 польських офіцерів, розстріляних працівниками НКВД, вилетіла військовим літаком до Смоленська, зокрема й щоб відслужити Службу Божу на могилах співвітчизників.

Враховуючи неординарність події, склад делегації був надзвичайно представницький.

Супроводжувати Президента РП взялися 17 відомих особистостей керівного складу країни (зокрема голова.Національної служби безпеки, Голова Національного банку, державні секретарі МЗС, національної оборони, деяких інших міністерств, голова Канцелярії Президента), 7 генералів і адмірал  (зокрема Начальник Генерального штабу, командуючі родами військ), 14 сенаторів і депутатів Сейму, 10 осіб із високого духовенства, 19 представників громадських організацій Польщі, особи офіційного супроводу.  

Мета візиту – заявити на весь світ про сумний ювілей цього відверто злочинного людовбивства й про необхідність «зробити все можливе, щоб ця болісна рана нарешті загоїлась» (цитата з тексту виступу, що його мав виголосити президент Лєх Качинський під час урочистостей вшанування полеглих з нагоди 70-річчя трагедії в Катині).

Ці слова мали нагадати всім чесним людям світу про те, що й через 70 років од моменту звірячого вбивства в безпрецедентних масштабах, досі не відновлено справедливість і належно не вшановано трагічно загиблих, чиї тіла зневажливо кинуто до ровів у Катинському лісі.

Причому, розстріляно людей, які навіть не були взяті у полон, а були просто інтернованими, тобто такими, які за наказом свого військового керівництва не чинили опору і добровільно склали зброю на своїй рідній польській території, окупованій 1939 року «героїчною» Червоною Армією у співпраці з гітлерівцями.

Але російська сторона, яка впродовж 49 років нахабно брехала, що розстріл – це справа рук гітлерівців, була особливо зацікавлена в тому, щоб розголос про звіряче вбивство ні в чому не винних, беззахисних польських громадян громадянами СССР навесні 1940 року був якомога меншим і не заважав нинішньому керівництву Росії будувати свій варіант новітньої імперської історії.

Російське керівництво продовжувало приховувати правду про справжні масштаби і події в Катині й навіть стало на шлях загострення стосунків з Польщею в різних галузях взаємовідносин.

Особливого загострення російсько-польські стосунки почали набувати кілька років тому, коли кільканадцять родин польських офіцерів розстріляних в Катині, подали судові позови до Росії з вимогою визнати їх постраждалими.

Не зважаючи на переконливі документальні докази, відповідні офіційні органи Росії ось вже впродовж чотирьох років всіляко саботують розгляд справи в суді, фактично не даючи можливості відновити справедливість і продовжуючи уникати визнання правди, а отже й відповідальності.

Варто нагадати, що наявні в Москві матеріали про злочинне вбивство польських офіцерів вміщено в 300 томах, тоді як польській стороні (зокрема Інституту Національної Пам’яті) досі надана можливість ознайомитись з матеріалами лише 30 томів.

Чи станом на 10 квітня 2010 року керівництво Росії було готове до оприлюднення всієї правди про Катинь, до визнання безпрецедентного злочину, попросити вибачення, забезпечити справедливе рішення суду і виплатити компенсації родинам невинно убієнних? Питання риторичне…

Трагічні події того дня розвивалися так, неначе були заздалегідь визначені якимсь диявольським сценарієм. На військовому летовищі у Варшаві стояв готовий до відправлення ТУ-154, але рейс затримувався, бо чекали повідомлення з Росії про погоду в зоні смоленського авіапорту. Не дочекались.

Коли у небі над Смоленськом з’явився літак із найвищим керівництвом Польщі на борту, почали (але не одразу) відбуватися речі несподівані й абсурдні.

Згідно зі звітом МАК

Міждержавний авіаційний комітет (МАК) – а фактично це була одностороння російська комісія – лише через 10 місяців представив свій звіт про катастрофу. У цьому документі, сповненому багатьох серйозних суперечностей, зазначені також факти, які не викликають заперечень.

Диспетчер летовища «Северный», на підставі радіолокатора, давав екіпажу інформацію на підході до злітно-посадкової смуги (ЗПС) на відстані 10, 8, 6, 4, 3 і 2 км, уточнюючи місце перебування літака, як цілком штатне.

Диспетчер: «Подходите к дальнему. (Мається на увазі дальний приводний радіомаяк – ДПРМ) На курсе и на глиссаде. Удаление – 6 км».

Для екіпажу ці повідомлення були підтвердженням точності захода на посадку. Але під час пролітання над ДПРМ екіпаж раптом виявив, що насправді літак знаходиться не на гліссаді, а на 120 м вище гліссади, а тому командир збільшив вертикальну швидкість зниження до 8–10 м/сек, внаслідок чого літак «просів» і опинився на 30 м нижче гліссади…

Диспетчер: «Фары включите!»

Командир літака: «Фары включены».

За інструкцією, диспетчер повинен був відповісти; «Вас вижу» або «Вас не вижу». Але диспетчер промовчав.

Для командира літака у цей момент безпосереднього наближення до торця ЗПС є надзвичайно важливим побачити СССУ (систему світло-сигнального устаткування летовища), яка мала б бути увімкненою.

Чи була вона увімкненою насправді? Цього втановити не вдалося. У кожному разі, за півтори години перед прильотом ТУ-154, на цьому самому летовищі здійснив посадку Як-40 з польськими і зарубіжними журналістами, а за тиждень перед тим, знову таки на летовищі «Северный», благополучно приземлився ТУ-154 з польським прем’єр-міністром Д. Туском.

Але у звіті МАК (стор. 63) стан СССУ характеризується так:

«Количество входных огней зелёного цвета в действительности составляэт 6 огней с каждой стороны вместо 8», «В зависимости от местоположения и высоты полёта самолёта, огни на удалений 400, 700 и 800 метров от взлётно-посадочной полосы (ВПП) могут затеняться растущими вокруг них деревьями и кустарниками».

«Обнаружено, что огни второй и третьей группы (800 и 700 метров от торца ВПП) отсутствуют, имеются осколки светильников, кабель питаний оторван. На огнях первой группы (900 метров) были разбиты светлофильтры, из трех лампочек горела одна».

«В кодовом маяке, расположенном на БПРМ (ближний приводной радиомаяк) режим проблесковый (30–60 проблесков в минуту), двет красный, из шести ламп отсуствовало две»…

Зрозуміло, що такі умови не сприяли встановленню візуального контакту екіпажа із ЗПС.

У перші дні після катастрофи проскочила інформація, в якій повідомлялося, що тижнем раніше, коли прилітав Д. Туск, росіяни привезли спеціальне радіолокаційне і сигнально-освітлювальне устаткування, яке потім одразу було вивезено.

Диспетчер також промовчав, коли екіпаж, повіривши диспетчеру, але виявивши, що літак фактично знаходиться не на гліссаді, а на 120 м вище, різко збільшив кут зниження з 2 градусів 40 хв. до 5 градусів, щоб досягти штатного зниження на початку ЗПС.

Здавалося б, диспетчер, бачачи на екрані локатора, що літак вже знаходиться на передпосадковій прямій з кутом зниження у 5 градусів, повинен був би вивести літак на траєкторію з кутом нахилу гліссади у 2 градусів 40 хв..

Тобто диспетчер повинен був виконувати свої прямі обов’язки – керувати заходом літака на посадку, а не пасивно давати екіпажу неправдиву інформацію «на курсе и на глиссаде» впродовж всього передпосадкового польоту перед катастрофою.

Коли літак перебував на висоті 100 метрів, диспетчер повинен був дати команду для виходу на друге коло. Не дав…

Майже одразу після перших коротких повідомлень про катастрофу Ту-154, два російських «експерти», сидячи у Москві, заявили в телебаченні, що трагедія сталася з вини польських пілотів.

Потім інші «експерти» почали розкручувати виссану з пальця версію про незадовільний технічний стан літака (який, до речі, саме напередодні перед польотом пройшов докладну профілактику і контрольні перевірки всіх систем саме в Росії).

У звіті МАК – не десятки, а сотні неточностей, «білих плям» і сумнівних висновків, які спрямовані лише на одне – довести, що причиною катастрофи.були неправильні дії польських пілотів. 

А що польська сторона?

Впродовж понад півроку після катастрофи польська прокуратура, посилаючись на таємницю розслідування і вимоги російських органів слідства, обмежувалась лише обіцянками про ось-ось закінчення роботи.

Насправді ж польська прокуратура поклалась на совість росіян, віддавши їм навіть «чорні скриньки» з літака та погодившись на пропозицію відкинути і не розглядати версію про можливу диверсію.

Пізніше, коли стало ясно, що розслідування тупцює на місці, було утворено комісію Сейму для розслідування причин катастрофи на чолі з А. Мацєревічем. Виявилося, що патолого-анатомічне дослідження останків, що їх проводила російська сторона без участі польських експертів, було проведено надто недбайливо і неуважно.

Деякі останки залишилися нечітко ідентифікованими, а відповідна документація може вказувати на те, що йшлося не про медичну експертизу, а про дещо інше… Зокрема російських слідчих особливо цікавили мобільні телефони загиблих.

Місце трагедії також не було відповідним чином взято під охорону і фактично од першого дня, впродовж тривалого часу, російська сторона здійснювала знищення доказів на місці аварії.

У справі збереження частин розбитого літака, що мали б допомогти слідству, першими виступили (причому, аж у червні) не польські прокурори, а члени родин загиблих, які вже тоді побачили ненормальність ведення розслідування.

Після того, як реєстратор швидкого доступу (РШД), записи якого впродовж 24 годин дають можливість практично одразу визначити всі проблеми механізму літака, був через місяць після катастрофи повернутий з Росії, його впродовж 9 місяців так і не вдалося розшифрувати до кінця.

Через 8 місяців після катастрофи польська прокуратура заявила, що не зважаючи на кількаразові звернення до російської сторони, досі не отримала записів розмов між диспетчерським пунктом управління польотами і Москвою. Розмов, що відбувалися безпосередньо перед катастрофою. 

Як вважає депутут А. Мацєревіч, рішення, прийняті прем’єр-міністрами Росії і Польщі у ніч з 10 на 11 квітня 2010 року, щодо нерівноправного розподілу участі польських і російських фахівців у розслідуванні на користь останніх, фактично звели нанівець об’єктивність цієї роботи.

Зокрема Д. Туск погодився на пропозицію В. Путіна вести розслідування, маючи на увазі, що розбився не військовий, а цивільний літак, що одразу розв’язало руки російським слідчим.

Тим часом родини загиблих, маючи підстави не довіряти функціонерам, що ведуть розслідування, створили власну організацію для захисту своїх прав і навіть виступили в Єврокомісії з проханням про створення незалежної міжнародної групи експертів для розслідування причин катастрофи.

Марта Качиньска-Дубєнєцка, дочка загиблих у катастрофі батьків – президента Польщі Лєха Качинського і його дружини Марії Качинської, в інтерв’ю для тижневика «Gazeta Polska» повідомила, що польська прокуратура на прохання прокуратури Росії(!) допитувала її у справі катастрофи.

Серед ряду стандартних запитань російської сторони було й таке: «З якою метою Ваші батьки летіли до Росії?».

Пані Марта вважає, що справа встановлення причин трагедії повинна поєднати всіх чесних людей, не зважаючи на їх політичні чи інші переконання.

Вона дуже сумнівається, чи мав патріотичні переконання прем’єр уряду Д. Туск, коли, всупереч польсько-російській угоді від 1993 року, одразу віддав ведення слідства у виключне ведення Кремля.

«Однозначно видно, що цілковите віддання справи з’ясування причин смериі польської президентської подружньої пари і 94 інших осіб, у тому числі провідних керівників НАТО в руки росіян, було величезною помилкою, негативних наслідків якої вже не можемо відвернути», – стверджує дочка звгиблого Президента Польщі.

Хід проведення і висновки польського слідства не задовільняють нікого. А особливо неприйнятним є позиція польського уряду, який стає на перешкоді створення незалежної міжнародної комісії, яка врахує всі факти.

Коли кореспонденти запитали Марту Качиньску-Дубєнєцку, чи на підставі тієї інформації, яку вона має, могла б вона припустити, що це не був випадковий збіг обставин, який призвів до катастрофи, – вона відповіла:

«Ця думка супроводжує мене від самого початку. Дії російської сторони, такі як знищення уламків літака, зміна зізнань свідків, утримання «чорних скриньок», помилки в прочитанні їх записів і багато інших, посилюють у мене враження, що катасирофа не моглв бути справою випадку.»

*   *   *

У минулу середу, 6 квітня 2011 року, російська сторона передала польським експертам чергові 14 томів документації про розслідування катастрофи: протоколи заслухування свідків, описання місця катастрофи, інформація про летовище «Северный», протоколи патолого-анатомічного дослідження останків загиблих.

Звичайно, це ще далеко не вся документація. Але й цю треба перекласти на польську і проаналізувати, що займе не менше трьох місяців.

Родини загиблих вже не вірять у об’єктивний розгдяд трагедії. Кажуть: спочатку нас заспокоювали, що все буде вияснено за пару тижнів, а нині, коли виповнюється рік після катастрофи, все ще не видно кінця розслідуванню.

В Росії продовжують залишатися уламки літака, з тим, що вже немає одного з головних елементв – основної частини кабіни пілотів Також не передає російська сторона польській оригінали «чорних скриньок».

А тим часом, на рівні президентів Польщі й Росії жваво дебатується, яким має бути пам’ятник жертвам катастрофи.

Катастрофи, деякі подробиці якої можуть вказувати на її рукотворність.

Євген ҐОЛИБАРД