Міфи і ми

Про єзуїтів дозвольте добре слово

Живемо в епоху панування брехні, яку нинішні апологети антилюдської ленінсько-більшовицької ідеології знову підняли на свої прапори і гасла, відновлюючи культ всесвітньо відомих злочинців, ставлячи їм пам’ятники і оточуючи їх ганебні імена ореолом слави і хвалебного словоблуддя.

Водночас спостерігаємо тенденцію штучного гальмування намірів, спрямованих на відновлення справедливості й реабілітацію осіб та організацій, незаслужено зганьблених не лише брудними словами, а й «солідними» працями кон’юнктурних істориків.

Особливо, коли ті слова закріплено у фундаментальних академічних виданнях, хоча вже мало хто знає, яка суть за тими словами стоїть.

«Великий тлумачний словник сучасної української мови» (ВТФ «Перун», 2007), що вміщує близько 250 000 слів і словосполучень, трактує слова єзуїт, єзуїтство, єзуїтствувати, єзуїтський, як лицемірство, підступність, зрадництво, застосування інтриг, провокацій і т. ін..

Визначення: єзуїтський – тобто, поганий, злий, підступний – міцно закріпилося також у сучасному політичному лексиконі. Ба більше – багато хто досі вважає, що єзуїти були безпосередньо пов’язані із діяльністю інквізиції.

На жаль, це несправедливе твердження, яке вбила в наші голови більшовицька пропаганда, передається й в наш час новому поколінню, як аксіома.

Мої особисті зустрічі з єзуїтами й вивчення їх діяльності дають підстави не погодитись із зазначеними визначеннями й звинуваченнями єзуїтів – членів Ордена Єзуїтів, або – якщо вживати їх точну назву – Товариства Ісусового  (Societas Jezu – SJ, від лат. Jezus /Єзус/ – Ісус).

Звідки вони з’явилися

Щороку, 31 липня, Вселенська Церква з особливою симпатією вшановує одного із найпомітніших зі своїх близько 700 святих – Ігнатія Лойолу – засновника Товариства Ісусового, видатного вченого, просвітителя, винятково чесну і шляхетну людину.

Саме він розробив методико-практичний інструментарій духовного звільнення особи, зробив суттєвий внесок у формування засад свободи і демократії через очищення свідомості й зміцнення духу, розвиток доброти і любові до ближнього.

Дон Ін’їго Лопес де Лойола народився 1491 року в невеличкому містечку на півночі Іспанії, у баскській родині. Його батько був професійним військовим, а отже й сину світила кар’єра лицаря. У шістнадцять років Ін’їго стає до служби, як паж при кастильському дворі, у повноліття отримує звання офіцера, потім бере участь у кількох кампаніях проти Франції.

У віці тридцяти років, під час оборони фортеці Пампелюна, дістає тяжке поранення гарматним ядром. Впродовж півроку, мало не щодня перебуваючи на межі життя і смерті, переосмислює суть багатьох речей і явищ, поступово формуючи нове світосприйняття, нову систему цінностей і розуміння духовності.

Одужуючи, починає багато читати і звертає увагу на цікаву закономірність: розповіді про події світського характеру – особистий успіх, багатство, військові звитяги, романтичне кохання – залишають по собі якесь невдоволення або забуваються майже одразу по прочитанні.

Натомість факти з життя осіб, які присвятили себе служінню іншим людям і Богові, пішли на муки в ім’я справедливості, віддали життя за інших – викликають глибокі переживання, а водночас створюють в душі острівці спокою, породжують цікаві роздуми про сенс життя.

Замислюючись над причинами і джерелами людського зла, І. Лойола починає проводити дослідження на собі самому. Поступово доходить висновку, що найкраща річ, яку можна зробити в цьому світі, – це навчити людину працювати над собою і керувати собою, щоб вона насправді була розумною, мислячою, відповідальною. Відтак, приймає рішення служити очищенню людей від зла, сприяти розвиткові їх досконалості.

Складає свою зброю і присягає на вірність Богові перед чудодійною іконою Матері Божої в святині Монсеррат, а потім, впродовж 11 місяців, усамітнившись у печері, щиросердною молитвою спокутує попереднє життя та проводить над собою експерименти в сфері духовності.

У віці 34 років не соромиться сісти за шкільну парту, щоб опанувати мову вчених – латину, у 38 – береться за студії богослов’я в університетах Алкалі, Саламанки, Парижа. Під час навчання, із власної ініціативи, без жодного дозволу Церкви, він починає проповідувати, а також вчить своїх колег методам панування над собою.

Проповідницька діяльність Ігнатія, який враховує новітні відкриття науки і досвід власних досліджень, викликають невдоволення духовенства. Двічі його запроторюють до в’язниці, тричі його справу розглядають у судових процесах, в тому числі двічі – на суді інквізиції.

Його гострий розум, дивовижна сміливість і логіка долають супротив суддів у цій непростій боротьбі за життя і за право на власну думку. Двічі його засуджують, але кожного разу, після звільнення, не зважаючи на переслідування, продовжує навчання, дослідження, знаходить і об’єднує однодумців.

Врешті у віці 45 років отримує сан священика і, вже як отець Ігнатій, разом з сімома прихильниками, засновує Товариство учнів Ісуса, тобто Орден Єзуїтів, головна мета якого – нести всебічну інтелектуальну і духовну освіту людям різних народів і країн, розвивати і поширювати нові знання.

Науково-практичний доробок св. Ігнатія – твори, листи, сентенції – набагато випередили його час і досі є надзвичайно актуальними та цікавими для людини ХХІ століття.

Його «Лист про досконалість» (1547 р.) у своїй третій частині подає чотири способи, за допомогою яких людина може себе звільнити від найбільш типових недоліків. «Лист про слухняність» (1553 р.) розкриває закономірності успіху у міжлюдських взаємовідносинах, дає методику поведінки особи і побудови таких стосунків, котрі забезпечують взаєморозуміння навіть мало сумісних характерів.

«Інструкція про спосіб розмови і улагодження справ із керівництвом» дивовижна своєю цілковитою відповідністю сьогоднішнім проблемам кадрового менеджменту, вирішенню завдань організації і управління, а в сповнених глибокої думки «Сентенціях» св. Ігнатій Лойола 40 рекомендацій для раціональної поведінки у відповідних ситуаціях.

Досліджуючи людську душу і вивчаючи закономірності поведінки людей, зокрема механізми формування їхніх помилок у мисленні і вчинках, св. Ігнатій розробив цілісну систему очищення, зміцнення і саморегуляції психіки.

У своєму всесвітньо відомому посібнику «Духовні вправи» (1548 р.) він наводить близько п’ятисот психо-інтелектуальних операцій, викладених у технологічній послідовності їхнього використання для духовного самовдосконалення конкретної особи.

“Vince te upsum!” (перебори себе сам) – ці слова св. Ігнатія, що він їх часто повторював учням, є надзвичайно актуальними для всіх нас сьогодні, як і його розвідки, де викладено засади, правила та прийоми сучасної психотехніки і психотерапії, що їх він запроваджував у практику ще у ХVІ столітті.

Розробки св. Ігнатія використали його послідовники, зокрема Зигмунд Фрейд (для створення теорії психоаналізу) та Рене Декарт (сформував теорію пізнавального раціоналізму і подав відповідні правила мислення, опубліковані у праці «Роздуми про метод»).

Ігнатій Лойола добре пізнав людську натуру, а тому його поради є надзвичайно сучасними і цінними для нас нині, в епоху оновлення, навернення і повернення до себе.

Часто повторюю одну з них: «Щодня, з великим трудом, не звертаючи уваги на те, чи це є можливим, повинен поливати це засохле мертве дерево, аби врешті могло випустити зелені листочки.»

Один з моїх колег, відомий письменник, начитана і мудра людина, нещодавно сказав: «Духовний клімат будь-якого суспільства завжди є убогішим, якщо в ньому відсутні дух і буква св. Ігнатія Лойоли».

Єзуїти в Імперії Російській

Цар Іван IV Грозний, стурбований поразками у війні з Польщею, 1581 року вислав у Рим, до Столиці Апостольської, трьох своїх представників для вивчення можливості отримати підтримку для укладення миру з Польщею і союзника у війні проти турків.

Папа Григорій ХІІІ підтримав ці ініціативи, розглядаючи їх як підставу для зближення Росії зі Святим Престолом і поширення європейських цінностей на схід, для чого спрямував до Москви місію на чолі з єзуїтом Антоніо Поссевіно..

Проте після того, як папський посланець, йдучи назустріч проханням царя Івана Грозного, домовився з представниками польського короля про укладення десятилітнього перемир’я між Польщею і Московією, нагадав російському володареві про виконання зобов’язань, які цар взяв на себе, Іван Грозний вибухнув і, гнівно бризкаючи слиною, з прокльонами накинувся на Антоніо Поссевіно і всіх єзуїтів.

Тим часом єзуїт Пьотр Скарга, придворний проповідник польського короля Зигмунта ІІІ, запропонував зосередити зусилля на євангелізації й просвітництві литовців, білорусів і українців, які знаходились у сфері територіальних претензій з боку Москви.

Той самий Антоніо Поссевіно переконав папу Григорія ХІІІ заснувати у Вільно (Вільнюсі) семінарію для білорусів, а також забезпечити їм навчання в єзуїтських коледжах Оломоуца, Браунсберга, Праги та Грецької Колегії в Римі.

У другій половині XVI Церква Православна переживала внутрішню кризу, тоді як Церква Вселенська, зокрема завдяки душпастирській і просвітницькій діяльності єзуїтів, набувала щоразу більшого авторитету не лише серед аристократії й духовенства, а й в суспільстві.

Переломним моментом стало офіційне прохання частини православних єпископів про духовне об’єднання з Римом. Ініціативу підтримав папа Климент VIII і у жовтні 1596 року було укладено Брестську Унію про єдність Церков, яку підтримала значна частина православних єпархій Правобережної України, утворивши так звану Греко-Католицьку Церкву.

Але проти виступив київський князь Костянтин Острозький, якого згодом підтримала шляхта Київщини, Чернігівщини, та Брацлавщини.

І тут, через 20 років після смерті Івана Грозного, у Польщі з’явивляється молодий чоловік, росіянин Дмітрій, який назвав себе сином Івана Грозного, надавши для цього переконливі свідчення і просячи у польського короля Сигізмунда підтримки для повернення на московський престол. Тим паче, що Дмітрій прийняв християнство у формі католицизму.

Ідею підтримав папа Павел V і невдовзі армія, яку зібрав Дмітрій, котрого супроводжували два капелани-єзуїти Миколай Чижовскі і Ґаспар Савіцкі, вступила на терени Московського царства.

20 червня 1605 року Дмітрій, під схвальні вигуки численних городян, урочисто вступає в Москву і сідає на троні й починає складну роботу з запровадження європейських порядків, впроваджуючи певні обмеження для бояр, що породжує їх невдоволення. 

Особливе обурення боярства викликало рішення царя Дмітрія щодо просвітництва, зокрема про відкриття в Москві школи єзуїтів.

27 травня 1606 року, внаслідок змови і спровокованого боярами бунту, Дмітрія було вбито й названо Лжедмітрієм.

А отже й ця спроба впровадження європейських цінностей на теренах Центрально-Східної Європи, на які тихою сапою поступово поширювався вплив Москви, не увінчалася успіхом.

Після першого поділу Польщі, понад 200 єзуїтів у чотирьох коледжах і двох резиденціях опинилися під правлінням російської імператриці Катерини ІІ Великої, яка розуміла внесок єзуїтів у культурний розвиток своїх підданих.

Тому не лише відмовилась опублікувати папську буллу 1773 року про розпуск Товариства Ісуса, а й переконала його дати спеціальний дозвіл на діяльність цього Ордену в Росії.

Таким чином просвітницька діяльність єзуїтів в Російській Імперії тривала аж до 1820 року, коли цар Олександр І, який сприймав просвітницьку діяльність єзуїтів як поширення «вільнодумства», підбурюваний православним Російським Синодом, підписав декрет про вигнання єзуїтів «з моєї Імперії».

Щодо «вільнодумства», цар мав рацію, бо слово правди й справедливості, як зернятко, вкинуте у голови молодих офіцерів, проросло і через п’ять років дало плід у невдалій спробі відчайдушного виступу декабристів проти царського самодержавства.

Проте несправедливі й принизливі для єзуїтів визначення та «аргументи», наведені у згаданому царському декреті й розголошені тодішньою пропагандистською машиною, вже набули поширення.

Після жовтневого більшовицького перевороту 1917 року та жорстокого й підступного вбивства царської родини, ці визначення були ще категоричніше використані комуністичною атеїстичною пропагандою, з її розгалуженою мережею кафедр «наукового атеїзму» у всіх вищих навчальних закладах СССР, й фактично без змін «благополучно» дійшли до наших днів (ще й «вдосконалені» новими порціями брехні).

На територію Росії єзуїти повернулися лише 1992 року, коли на підставі «Закону про свободу віросповідання» (1990 р.), було офіційно зареєстроване Незалежний Російський Регіон Товариства Ісуса.

Загалом в країнах, що виникли на теренах колишнього СССР свою духовно-просвітницьку місію в парафіях, різноманітних навчальних та благодійних центрах тощо здійснюють 57 єзуїтів. Зокрема, в Україні 10 єзуїтів працюють у парафіях Львова, Хмельницького, Чернівців, Ужгорода; у Литві – 26 (Вільнюс, Каунас, Шуляй), в Росії – 10 єзуїтів (Москва, Новосибірськ).

Чим сильні єзуїти

Середні й вищі школи, що їх створили й провадили єзуїти впродовж XVI-XVIII століть, суттєво вплинули на розвиток вільнодумства в Європі. Проте науково-просвітницька і освітня діяльність єзуїтів, які випереджали свій час, не могла подобатись можновладцям, у котрих завжди були своєрідні уявлення про мораль і право в політиці.

А тому ще 1610 року члени Паризького парламенту оголосили товариство Ісуса «вартим ненависті і диявольським, спокусником юнацтва і ворогом короля й держави». І не лише тогочасні французькі політики дотримувались такої точки зору.

Натомість відомі представники інтелектуальної еліти бачили в єзуїтах передовсім просвітителів і приклад чіткого виконання засад християнської етики і моралі. Наприклад, д’Аламбер зазначав на початку своєї статті про єзуїтів в Енциклопедії словами: «…жодне релігійне товариство не може похвалитися настільки великою чисельністю славетних у галузі науки і мистецтва».

Видатний діяч епохи просвітництва, вільнодумець і гуманіст Вольтер, який гаряче виступав проти релігійного фанатизму й догматизму, свідчив на підставі свого власного досвіду, пізнавши єзуїтів «зсередини»:

«Що я бачив у єзуїтів впродовж семи років, проведених в їх навчально-виховному закладі? Я там бачив життя найбільш працелюбне, найбільш скромне і стримане, кожного дня віддане або клопотанню про нас, учнів, або виконанню обов’язків їхньої суворої, вимогливої професії. Закликаю у свідки цього правдивого твердження тисячі подібних до мене вихованців. Мене не спростує жоден з тих, хто пройшов цю школу».

Всі учні, котрі пройшли навчання в школах єзуїтів, завжди відрізнялися величезним обсягом знань і відкритим поглядом на світ. Варто назвати хоча б такі всесвітньо імена як письменник Бальзак, засновник раціоналізму Декарт, філософ і політик Монтеск’є, драматург Мольєр, видатний наш співвітчизник Феофан Прокопович.

На жаль, і свої «п’ять копійок» у перекривлення правди про єзуїтів вніс ще й нині популярний О. Дюма («Віконт де Бражелон») в образі геніального інтригана Араміса, що поєднував у собі постаті мушкетера, аристократа, аббата і генерала Товариства Ісуса. Ця цікава (хоча й всуціль вигадана для твору в жанрі пригодницької літератури) постать також сприяла перекрученому уявленню про єзуїтів.

Загальне уявлення про єзуїтів можна отримати хоча б з інформації про їх підготовку в процесі формування і навчання. Бо відоме шевченкове – «якби ви вчились, так як треба» – багато що пояснює в суті й меті майбутньої діяльності учнів, а поготів – якщо вони себе вважають учнями й послідовниками Ісуса.

Отож  повний цикл підготовки єзуїта триває 14-15 років і охоплює шість послідовних етапів духовно-інтелектуального та фізичного вдосконалення.

Звичайно, у єзуїтів можна проходити навчання залишаючись світською людиною, але перевага надається тим, хто має серйозні наміри присвятити себе безумовному служінню справі Ісуса Христа.

Бажаючі вступити до Товариства Ісуса повинні мати атестат про закінчення середньої школи, досягти 19-річного віку й мати рекомендації від настоятеля парафії або відомих, авторитетних осіб.

В разі зарахування до навчального закладу за підсумками екзамену, на неофітів чекає перший етап – «Probatio» – перше випробування себе, тобто два роки чернечого життя в монастирі. Під час цього етапу молода людина входить в режим щоденної праці над собою і отримує необхідні навички для повноцінного усвідомлення свого обов’язку. Тут таки – вивчення латини й іноземних мов.

Тривалість другого етапу – «Juvenat» (молодіжний) – 2 роки вивчення курсів загальноосвітніх дисциплін, продовження освоєння іноземних мов та методів володіння собою. Етап закінчується урочистим складанням перших (так званих малих) обітниць.

Виховання й навчання єзуїта під час третього етапу триває 3 роки в умовах чернечого (переважно монастирського) життя, впродовж якого вивчаються передусім філософія і природничі науки.

Водночас, на цьому етапі єзуїт отримує солідну фізичну підготовку, зокрема відпрацьовуються навички виживання у будь-яких умовах, а також освоює практичний інструментарій конкретної професії (наприклад, агротехніки).

Четвертий етап – «Regentia» (управління, керування) – триває 3 роки. Серед інших наук єзуїт вивчає економіку, право, менеджмент і починає викладацьку діяльність. При цьому він веде діяльне життя (в тому числі за межами монастиря), як правило, захищає наукову працю і отримує ступінь доктора.

П’ятий етап формування єзуїта триває 4 роки. В цей період акцент кладеться на досконале вивчення богослов’я на підставі оригіналів і першодруків, триває підготовка з якоїсь сучасної (нерідко, інженерної, або іншої) технічної спеціальності, а також здійснюються два випробовування єзуїта на міцність його переконань і готовності служити Ісусу Христу за будь-яких умов.

На цьому етапі, після завершення третього року, відбувається урочистість рукопокладення, що надає єзуїтові повноту священства й право виконувати всі функції цього сану, а також вести життя місіонера у рамках покладених на нього обов’язків.

П’ятий етап – це кількамісячний період так званого «Третього випробовування» – складний комплексний життєвий екзамен для єзуїта в реальних умовах невизначеності.

Після цього випускник складає урочисті обітниці на все життя: жити в чистоті (тобто дотримуватись целібату й чистоти духовної), у бідності (скромному достатку), витривалості (щодо намірів, виконання своєї місії, покладених завдань і взятих обов’язків) та спеціальну обітницю вірності Святішому Отцю папі римському.

Вважається цілком звичайним, якщо після закінчення навчання єзуїт досконало володіє трьома спеціальностями – наприклад, в технічній, сільськогосподарській і гуманітарній сферах знань.

У підсумку випускник отримує направлення на роботу. Це рівною мірою може бути призначення для місіонерської діяльності серед племені напівдиких мешканців Амазоніт, або на високу посаду в апараті Столиці Апостольської.

Єзуїт повинен вміти однаково досконало набути авторитету в оточенні мешканців віддаленого куточка земної кулі, навчивши їх володіти сучасними методами ведення господарства і організації життя, й так само плідно виконати складну дипломатичну місію на рівні керівництва якоїсь держави.

Надзвичайно вимогливий до себе, єзуїт ніколи не робить нічого для особистої користі, а виключно тільки те, що могло б сподобатись Ісусу Христу.

Були, є і будуть

«Сильним світу цього» є за що ненавидіти єзуїтів.

Андре Фроссар у книзі «Le sel de la terre» (Сіль землі) наводить своєрідний підсумок діяльності єзуїтів у світі:

«Єзуїти-місіонери перетинають океани, проходять всю багатонаціональну Індію, переходять Гімалаї, заглиблюються у Китай, Японію, залишаючи після себе своїх послідовників: тут єзуїта-браміна (який ще більш брамін, ніж інші браміни), там єзуїта-йога (котрий переважає інших йогів в аскетизмі й дисципліні), або заклинателя змій, котрий водночас лікує хворих від прокази за допомогою зміїної отрути, а далі – завідувача протокольним відділом дипломатичного відомства, слугуючи видатним знавцем японського етикету в оточенні імператора.

Зважаючи на місце, обставини і потреби єзуїти працюють географами, фізиками, годинникарями, астрономами, лікарями, архітекторами тощо.

Саме єзуїти відкрили для світу хіну і ваніль з Філіппінських островів, секрети виготовлення порцеляни, зробили перший географічний опис США від Міссісіпі й Міссурі до Великих озер, винайшли багато приладів і пристосувань, якими користується людство.

Копіткою працею єзуїтів-місіонерів, у бібліотеці Ватикану створено найбільший й найдосконаліший у світі географо-філологічний фонд мов всіх народів, племен і етнічних груп земної кулі.

Єзуїти були, є і будуть всім, до чого їх примусить їх місія. Більше ніж когось іншого, їх обезголовлювали, спалювали, тортурували – саме серед єзуїтів чи не найбільше мучеників».

Бо саме члени Ісусового Товариства дають особливий приклад відданого служіння благородній меті: поширенню добра, моральності й шанобливого ставлення до людської особи на будь-якому рівні суспільства у майже всіх країнах земної кулі.

Вони сприяють тому, щоб правда Ісуса Христа допомогла людям жити в мирі, злагоді, щоб люди на всіх континентах свідомо й раціонально приймали моральні рішення стосовно організації свого життя і співіснування з іншими, перемагаючи зло і гріховність.

Отож говорячи про політику і політиків, найчастіше маємо на думці брудні справи у виконанні нечесних осіб. Бо маємо на те серйозні підстави. Так воно й залишатиметься доти, доки єзуїтство трактуватиметься у нашій лексиці в його нинішньому спаскудженому, а не в справжньому значенні цього слова.

Адже відбудувати Націю може лише праця над собою і щоденне поливання правдою нашого засохлого державного дерева.

Якщо вже йдеться про тих, хто дуже активно і послідовно упродовж століть використовує лицемірство, підступність, зрадництво, застосування інтриг, провокацій і т. ін. у своїй великодержавній політиці для руйнування миру, пригноблення і навіть ліквідації цілих народів, то варто спиратися не на міфи, а на реальні й неспростовні факти історії і сьогодення в Центральній і Центрально-Східній Європі.

А тому Україні, яка потопає в брехні, саме зараз потрібні єзуїти – ці самовіддані борці за торжество Правди.

Євген ҐОЛИБАРД