Ментальність

Сучасна «Кармен-сюїта» у дзеркалі кордону з ЄС


Як відомо, героїня відомої опери Ж. Бізе мала пряме відношення до контрабанди тютюнових виробів. 
Але в нашому випадку Кармен було п’ятеро. Проте це не завадило їм досить професійно виконати не лише сольні, а й ансамблеві партії в сучасній, а головне – цілком реальній (хоча й не оперній) інтерпретації.


Прокинувся в купе опівночі від голосної какофонії дивних звуків. Було враження, що опинився у металообробному цеху якогось підприємства, де свердлять, гнуть, відрізають, зварюють, відкручують, шліфують…
Подивився одним оком: за вікном і побачив освітлену частину будівлі станції з темним написом на фронтоні: «Бар». Дивно, здається такої зупинки у розкладі руху нашого потягу сполученням Київ-Варшава начебто не було.
Тим часом за стінами купе відбувалося щось несамовите. Як можна було зрозуміти з цього концерту з живим звуком, там викручували, відривали, совали, щось скреготало, тріщало, хтось сопів, дряпав, крехтів… Все це супроводжувалося веселими жіночими голосами, які діловито обмінювалися між собою короткими репліками: «Дивись, ще отут!», «Ще там!», «Закручуй міцніше, щоб не вилізло!»…
Натягнув на себе ковдру і, вже засинаючи, подумав: що можуть означати ці дивні й надто голосні звуки?
…Збудило мене калатання у двері купе: «Паспортний контроль!» Відчинив двері: Ягодин, остання зупинка на українському боці кордону. 
Службова пані середнього віку досить мило запитує: «Чи не маєте чогось окрім особистих речей? Чи задекларували валюту і цінності? А що у цій торбі?» – вказує на сумку з подарунками для наших близьких. 
«Куди їдете? Мета подорожі?» – пані швидко вистрілює запитаннями, ледве встигаю на них відповідати. 
Вся розмова тривала 20-25 секунд і задоволена пані пішла далі.
Огрядний український офіцер з милим усміхом взяв наші паспорти, тим часом як вагон транспортовано до цеху обміну колісних пар. Процедура ця тривала не дуже довго, а тому, після повернення нам документів з печатками, що засвідчують факт вибуття з України, потяг рушив далі, на польський бік.
У вагоні стало надзвичайно (і незвично) тихо. Зрештою, не на довго. Бо невдовзі потяг знову зупинився і до вагону увійшли польські працівники прикордонної служби та митниці.
Справа з паспортами була вирішена впродовж кількох хвилин прямо при дверях до купе. Офіцер, оснащений якимись електронними приладами, швидко перевірив наші персоналії, і тут таки збагатив наші паспорти печатками, що уповажнюють до в’їзду на терени Республіки Польської.
Одразу по тому до купе увійшов дуже енергійний чоловік з інструментами, попросив нас зачекати у коридорі і почав відкручувати гвинти та відкривати різні панелі на стінах, стелі, у кутках купе. Потім так само швидко все це змонтував.
Натомість не так швидко і не безплідно поточився митний контроль в сусідніх купе, в коридорі, в тамбурах, туалеті. 
Знову заграв «оркестр» металевих звуків і скрипіння, але тим разом, замість супровідного хору енергійних жіночих реплік, ми почули із сусіднього купе спокійний і рішучий голос пані начальниці команди митників: «Чи це Ваші речі? Як це Ви не знаєте звідки вони ту з’явилися?»…
Внаслідок старанної праці команди митників, які розкручували все, що можна розкрутити, у коридорі росли гори вилучених блоків сигарет, нерідко запакованих у чорні панчохи, шкарпетки і в якісь рукава. За всім цим мовчки, з якоюсь дивною напівпосмішкою дивлячись на роботу митників, спостерігав солідний чоловік, який, з огляду на його поведінку, напевне мав якесь відношення до п’ятьох carmen-women.
Пані начальниця митників, звертаючись до провідника вагона і вочевидь намагаючись стримати своє обурення, запитувала: «Як це так, що Ви не знали про наповнення контрабандою Вашого вагона? Але ж все це, що ми тут вилучаємо, спочатку хтось приховав за деталями Вашого вагона!»
Тим часом українські жінки чинили опір роботі митників, зокрема збудували барикаду з торб і матраців в одному з купе. Тоді пані начальниця рішуче заявила: «Якщо так далі піде, ми відчепимо цей вагон і залишимо вас тут в Дорогуску до часу повного вияснення, а потяг піде собі далі!»
Цей вердикт, добре почутий всіма пасажирами, викликав цілком адекватну реакцію, у підсумку чого п’ять сучасних послідовниць героїні опери Ж. Бізе моментально втратили підтримку значної частини публіки, яка перед тим ще якось виявляла співчуття до «бідних і нещасних жінок, які змушені займатися контрабандою, щоб прогодувати своїх дітей…»
Гори сигарет у коридорі одразу виросли і пані митна начальниця одним чітким реченням змобілізувала провідників до навантаження вилученої контрабанди у величезні наволочки зняті з матраців. Набралося їх аж шість і на цьому митний контроль закінчився. Митники разом із провідниками, які тягли на собі величезні мішки, відбули до митної контори, щоб скласти акт про подію.
І знову стало тихо у вагоні. Втім, ненадовго. Виявилося, що електровоз потягу потребує заміни, а отже, запізнюючись на три години, мусимо ще зачекати нового.
Нарешті, коли вже добре розвиднілося, рушили, маючи ще пару годин аби здрімнути до Любліна. 
Проте поспати знову не вдалося, позаяк саме розпочалася третя частина цієї своєрідної «Кармен-сюїти». Знову наші непохитні й нездоланні героїні почали розкручувати елементи обшивки тих конструкцій вагона, щодо можливості створення там схованок не прийшло в голову навіть досвідченим польським митникам.
Цього разу розкручування вагона і перепаковування сигарет до подорожних торб відбувалося весело, з радісними коментарями і усмішками відвертого задоволення жіночої команди. Ці пані зовсім не переживали за втраченим.
Так само оптимістично й енергійно «тютюнові пані» разем з їх поважно мовчазним і незмінно усміхненим супутником дружно висипали на перон вокзалу в Любліні, поспішаючи зникнути з очей в їм відомому напрямку…
Отож постає запитання: як ми, свідомі громадяни України, маємо оцінити цю подію?
Обидві країни – Україна і Польща – дружно підписали і впровадили в життя угоду про пільги для українських громадян прикордонної зони. Польська сторона погодилась на це з огляду на неодноразові прохання української сторони. Поляки впровадили цю угоду з гуманістичних міркувань передовсім по відношенню до Українців.
І от тепер громадяни України (зокрема й службові особи, як наприклад, провідники вагонів) використовують нині цей гуманістичний крок доброї волі Поляків проти самих Поляків. 
Хоча грішать цим не лише громадяни України. Тому що в Любліні й Хелмі на українських перемитників вже чекають польські гандляжи, які не лише добре платять за контрабанду, а й самі на ній мають немалий зиск від перепродажу. Платять не лише за товар, а й за «роботу», за сам факт приїзду через кордон.
Тому п’ятеро жінок так відверто сміялися після закінчення митного контролю. Адже весь товар належав не їм, а гангстерському синдикату. Отже отримають «заробіток» незалежно від того, скільки товару довезуть. Щоправда, якщо довезуть товар, тоді відповідно до його кількості й якості отримають ще й премію. 
Нехай цього разу не все вдалося, іншим разом вдасться більше. Бо на них чекають по обидва боки кордону, а ризик цілком виправданий фінансово.
Для учасників цього прецедеру передусім важливо щоб працював канал перемитництва, з його дійовими особами, які мають відповідні навички, досвід і зв’язки. А коли діє канал і відповідні дійові особи, тоді можна розширювати цей «бізнес». Наразі це сигарети... 
Жінки-перемитниці «працюють» для вирішення фінансових проблем, виправдовуючи себе обов’язком піклування про дітей, про свої родини. А тому цілком очевидно, що вони не відчувають сорому або докорів сумління. 
Більше того, як сказала одна з них у довірливій бесіді вашому кореспонденту, – «Ми самі створили собі робочі місця, позаяк їх не створив наш президент, який обіцяв десять кроків назустріч людям, в тім 5 мільйонів робочих місць, але не зробив жодного!»
Про те, що кримінал (в тому числі у формі корупції) в Україні фактично функціонує цілком легально, відомо давно. Як відомо також і про те, що саме з середовища найбільш корумпованих і далеких від українського патріотизму осіб чи не найголосніше лунають голоси з обуренням і вимогою якнайшвидшого визнання України з боку ЄС. Вимагають визнання з наданням широких прав.
Обурюються і вимагають особи, для яких брехня є головним і найбільш дієвим інструментом їх діяльності.
Вимагають шанобливого ставлення до України й до її громадян.
Але хто у сучасному світі шануватиме тих, хто сам себе не шанує?

Євген ҐОЛИБАРД





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard