Тяжка, велична і шляхетна праця Дмитра Павличка

Вихід у світ книги WIEŻE-ВЕЖІ – двомовної польсько-української антології віршів одного з найвидатніших польських митців ХХ століття Ярослава Івашкевича (1894-1980) у перекладі Дмитра Павличка – став визначною подією у культурному житті обох народів.

У цьому літературно-художньому виданні представлено 110 творів, що через самовіддану працю двох талановитих особистостей – польського і українського поетів-патріотів, з Україною в їх гарячих серцях – поєднали українськомовних і польськомовних шанувальників поетичного слова.

Тяжкий хрест взяв на себе Павличко-перекладач. Адже філологи добре знають, як важко відтворити українською слов’яномисляче і латинопідтекстне розмаїття польської лексики, з її невгамовною палітрою фразеологізмів, неологізмів, багатством ідіом та ідіоматичних конструкцій.

Тут потрібна не лише майстерність формального і змістовного потрактування матеріалу, а й глибоке розуміння ментальної суті авторського оригіналу, провідної лінії думки автора. У цій відповідальній творчій роботі навіть у майстрів трапляються прикрі моменти, коли ніяковіють з причини недостатнього знання української...

Величезний (як кажуть поляки, – мозольний) труд Майстра увінчався успіхом. В роботі над книгою Дмитро Васильович багато разів виходив зі складних ситуацій, що траплялись на шляху поетичного трансформування польської поетичної думки в українську форму.

 

Rycerzy, którzy zginą w krzyżowej wyprawie.

Winogrona rozpięte na murach katedry.

Moje krzepkie ramiona i nogi jak cedry.

Smukłe mnichy, grające w piłkę na murawie.

 

Niebo białe z różowym jak pstre przyodziewki.

Bluszcz na lutniach uwiy. Gęśli rozśpiewanie.

Zapach lata i bursztyn na wiosny kaftanie...

A moje trubadurskie, roztańczone śpiewki?

 

                                                 (Średniowiecze)

 

Хрестоносці, забиті в далекій виправі.

Виногрона розп’яті на мурах катедри.

Мої сильні рамена і ноги, мов кедри.

Монахи, що граються із м’ячем на мураві.

 

Біле небо з рожевим, як одяг святині.

Плющ повитий на лютнях. Розспівані гуслі.

Запах літа, янтар на весни одежині.

Мої співи в піснях трубадурів загуслі?

 

                                                 (Середньовіччя)

 

Часом поетична душа Павличка і його інтенції перемагають Павличка-перекладача й тоді в українському трактуванні Я. Івашкевича з’являються нові грані, як от у вірші Melancholia:

 

Chodzę tam i z powrotem dziecinnym ogrodem,

Myślę sobie: malutkie, malutkie mam myśli.

Do mnie moi umarli, niekochani przyszli

I sinych mnie częstują cieni drzewnych chłodem.

 

Я туди і назад походжаю в городі,

Мої мислі маленькі, малесенькі мислі.

Мої предки притихли, в своїх смутках затислі,

Зверху наче веселі, та чорні насподі.

 

Попри те, що автор перекладу, достоту своєрідно, вживлює подекуди розхристані рядки польського оригіналу в чітку мелодику співаної поезії української, дует Івашкевича-Павличка звучить по-особливому гармонійно, коли тема Батьківщини виходить на перший план (наприклад, Przypomnienie –  Спогад):

 

Myślę sobie: wraz z nocą sen przyjdzie zwyczajny

I skrzydłem mnie otoczy kochanym, brat życia,

Przypomnienienie powróci do swego ukrycia

I jutro się obudzę bez wspomnień Ukrainy.

 

Я думаю не раз, що сон прилине знов,

І покладе мене на крил своїх пір’їни,

І я збуджусь без тих пригадок з України –

Вони повернуться у свій таємний схов.

 

Але найлегшого поетичного лету, з досконалим використанням багатства українського слова, текст Д. Павличка набуває в разі повної синхронності з ритмом Я. Івашкевича (XV зі збірки Lato 1932 – Літо 1932):

 

Obłoki boją się i cieszą

I wszystkie kołem lecą w dal,

A słońce girlandami wiesza

Na drzewach wczesnej wiosny żal.

 

O zmroku fiolet z nieba spływa,

Powraca z wolna szklisty chłód,

Noc schodzi czarna i szczęśliwa

Na pozbierane lustra wód.

 

Бояться й тішаться облоки,

І всі летять, мов коло в даль.

І стелить сонце златооке

На зелен-чай весни печаль.

 

А смерку фіолетна нива

Надносить склисті холоди.

Ніч сходить чорна і щаслива

На люстра темної води.

 

Тут для нас цілком очевидно, що польський оригінал провокує перекладача на словотворення, а це вже рідна неологізмова стихія Д. Павличка, котрий, як здається, полюбляє алюзійні і оптимістично-поетичні провокації, коли вони стимулюють метафоричне збагачення вірша.

Але все-таки відчувається, що перекладач більшою мірою тяжіє до словництва без викрутасів, навіть якщо йдеться про відому сентенцію, яка під його пером може нині сприйматись буквально (Piosenka dla zmarłej – Пісенька для померлої):

 

Bo sens nie w szarpaniu

Ani jest w radosci,

Ale w cierpliwości

I wielkim czekaniu.

 

Бо сенс не в протестах

Не в радощів піні,

А тільки в чеканні

Та в тяжкім терпінні.

 

До творчого дуету двох поетів-побратимів долучився член-кореспондент НАН України, відомий дослідник польської літератури і перекладач,   завідувач кафедри полоністики Київського національного університету ім. Т.  Шевченка, професор Ростислав Радишевський, котрий написав велику, багату на цікаві порівняння, аналітичну передмову до WIEŻE-ВЕЖІ.

Зокрема у цьому дослідженні професор Р. Радишевський звертає увагу на музичність і малярськість творчості поета:

“Слово і музика становлять у Ярослава Івашкевича таку нерозривну єдність, що багато його віршів, як визнав Чеслав Мілош, просто неможливо перекласти іноземною мовою.

...Малярськість (українські та “есхатологічні” пейзажі) і музикальність ніби відтворюють просторово-часову двовимірність поезій Івашкевича, завдяки якій поет міг вільно подорожувати від бароко до модернізму й зі Сходу на Захід, опиняючись при цьому в одній сакральній точці – Україні”.

Під час Другої світової війни особливо, по-родинному щемно зазвучали поетичні струни Я. Івашкевича:

 

Та у повітрі інше вже звучання чути,

І нові пахощі у яснім небі плинуть,

Й слова-зітхання, слова п’янкі, розкуті:

Для нас ти ще не вмерла, мати Україно!

 

Р. Радишевський виділяє з творчості поета характерні рядки, вказуючи на родинну близькість, українськість поезії Івашкевича, самого автора та його душі, в якій поет проніс через все життя образ України, яку називав своєю Батьківщиною:

 

У нас єдина з тобою матір,

Пісня та ж і сльоза нас вели у світи.

...Ти не думай тоді, не кажи вслух,

Що я матері син – України.

Що козацький мій лик, що козацький мій дух,

Що вкраїнські мої глибини.

 

У перекладі Д. Павличка деякі поезії Я. Івашкевича набувають виразної імпресіоністичної наповненості сонячним світлом, яке огортає читача спокоєм і життєствердним настроєм (Sierpień – Серпень):

 

На деревах світло хворе

все в куріпках картоплисько

почалися метеори

близько близько

 

пані осінь прийде знову

знов щемлива мов остання

та не вияснить ні слова

ні зірниці ні ридання

 

лиш дивитися як з поля

йдуть дими на пасовисько

твоя доля моя доля

близько близько

 

змиє все сльота осіння

листя злине на колиску

забуття і просвітління

близько близько

 

Понад 360-сторінкова книга WIEŻE-ВЕЖІ закінчується цікавою післямовою Дмитра Павличка “Україна в поезії Ярослава Івашкевича”.

Цей короткий, а водночас глибокий думкою, сердечний і грізний, як сам Д. Павличко, біографічно-літературознавчий нарис робить честь видатному поету і перекладачеві, уяскравлюючи ще одну грань його багатожанрової творчості.

 Євген ҐОЛИБАРД

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2018 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard