«Я не хочу гратись у війну!” – ?

 Заголовок вигадав не я. Взяв його з назви й приспіву пісні, що скоро півроку звучить в ефірі, зібрала десятки тисяч переглядів і прослуховувань в інтернеті, де представлена десятками рубрик.

 Повторю й я одну очевидну-неочевидну істину: глупота завжди існує з тієї простої причини, що вчиняючий глупоту не знає про те, що її вчиняє.

Ба більше – вважає, що створив досконалий твір. Зрештою, не лише він, а й інші “добрі дяді і тьоті”, котрі записали цей сльозливий “шедевр” у виконанні мало не плачучого хлопчика, й нині крутять запис не лише на хвилях радіо.

Текст пісні має мало спільного з поезією, а є яскравим прикладом кічу, примітивної уяви та браку логіки:

«Я сьогодні знову не засну

І боюсь, що не засну ніколи.

Нині знову бачив я війну:

Як бандити підірвали школу.

Перестали битися серця

Тих дітей, які лиш розквітали,

І навіщо смерть потрібна ця,

І кому ці діти заважали?..»

Як бачимо, центральна думка автора на початку пісні – проста, як картоплина: причина війни в тому, що невизначеним бандитам заважають діти. Щоправда, й тут повна невизначеність: “кому ці діти заважали?..” Тобто немає певності стосовно бандитів.

У приспіві хлопчик тоном відчаю повідомляє, що він не гратиме у війну, й навіть з цією метою зламав свій іграшковий (причому, новий, тобто щойно придбаний) автомат:

«Я не хочу гратись у війну,

Я зламав нового автомата.

Я не можу гратись у війну,

Я не хочу у дітей стріляти.

Я прошу, не грайтесь у війну,

Я не можу бачити могили....»

Прикрашений дитячим сльозами абсурд набирає темпу: “не хочу гратись у війну”,”не можу гратись у війну,”, “ прошу, не грайтесь у війну”. Аж раптом виявляється, що з цією грою якось пов’язані могили, які, як нам пропонують здогадуватись,  є вірогідним наслідком зазначеної гри-війни (чи гри “у війну”, чи справжньої війни?).

Причому, тут є прозорий натяк на те, що хтось примушує дитину вчиняти злочин і також ставати злочинцем, проти чого цілком слушно обурюється наш герой: “Я не можу гратись у війну”, – а чому? Бо – Я не хочу у дітей стріляти”.

І питає невідомо кого у стилі української класичної безадресної невизначеності: Хто поверне посмішку ясну | Тій дитині, що її убили?

На разі, це абсурдне питання (про можливість повернення ясної посмішки на обличчі дитини після її вбивства) залишимо у сфері непогамованої фантазії автора...

Аж раптом настрій безвиході різко змінюється радістю геройства на війні й перемоги, яку не затьмарює навіть конкретна могила з сімейного пантеону:

«Я пишаюсь прадідом своїм,

Що геройськи на війні загинув.

Перемогу він приніс усім,

І поліг за нас, за Батьківщину!»

Нарешті! Все-таки автор тексту, після розмазування сльозами, наважився нагадати нам сенс війни за свободу і незалежність Батьківщини, яка неможлива без перемоги.

Проте не надовго. Бо знову текст повертає нас до безнадійності сьогодення й розгубленості у риторичному запитанні:

«А за що сьогодні ллється кров,

І чому так рано гинуть діти...»

Отакої! Як кажуть, приїхали, бо далі нікуди. Дивовижно, але автор досі не знає “за що сьогодні ллється кров”. А що означає “рано гинуть діти”? А з якого віку, за переконанням автора, гинути не рано?

Звичайно, як це останнім часом робиться “добрими дядями і тьотями” у вітчизняному шоу-бізнесі, можна виставити на сцену симпатичного хлопчика з драматичним голосочком і сховатися за ним із недолугим авторським текстом.

Але це не звільняє від громадянської відповідальності за наслідки руйнівного зомбування населення, а тим паче – під час реальної війни з підступним агресором, який вже достатньо відзначився у зомбуванні українських громадян за допомогою подібних текстів і підтекстів.

На жаль, безвідповідальні “тьоті й дяді”, надалі самовдоволено видурюються перед мікрофоном, зворушливо й розчулено коментуючи нам миротворчу ідею цієї пісні, яка на їх думку, вже мала б претендувати мало не на гімн України.

Очевидно, ця пісня яскраво ілюструє позицію тих громадян України, котрі досі фанатично вірять, що “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”, тобто випаруються самі собою. Співають і не хочуть розуміти про що співають.

Адже граматика української мови передбачає застосування суфікса -еньк лише у випадках означення ступеня особливої спорідненості, любові й симпатії до об’єкта нашої уваги; наприклад: гарненький, новенький, миленький, рідненький.  Чи вороги можуть бути  воріженьками? – питання риторичне, особливо тому, що ворог у нас традиційно й історично лише один.

“Главноє, чтоб нє било войни!” – найактивнішими “миротворцями” (особливо у Верховній Раді України), як пам’ятаємо, завжди були донецькі і комуністи. І саме вони найбільше доклалися до підготовки нинішньої російсько-української війни.

Досконала облуда, тобто геніальна брехня – це завжди вдало перевернута правда, задом наперед, з точністю до навпаки. “Єдина країна – Единая страна” – це шедевр перевертання правди і переконливий приклад хитрості, що приваблює і гуртує антиукраїнську п’яту колону.

Громадянин Порошенко і його турчинові підспівувачі можуть радіти досягнутим успіхам: їх політика “мінськодомовленого умиротворення” набуває розвитку у пісенних творах діячів української культури у розпал загарбницької війни, яку Росія не випадково вважає гібридною.

Гібридизація ніби війни / ніби не війни прогресує. Хлопчик поламав свій автомат, щойно куплений для нього батьками. Це не факт, а дуже символічна вигадка автора, який “миротворчо” (усвідомлює це чи ні) підспівує агресору.

Кожний нормальний хлопець, як тільки почне розмовляти, вимагає купити йому генетично чітко зумовлені іграшки: машину і зброю. І саме це є нормою. Нормою є закладене у чоловіче єство прагнення бути воїном, боротися і перемагати.  Жоден нормальний хлопець не поламає свою зброю.

Так само кожна нормальна дівчинка не ламатиме своїх ляльок. Дівчинка з лялькою – це вже мати. Вона піклується своїми “дітьми”: “годує” їх, перевдягає, возить у колясці. І все це серйозно, хоча й граючи, а головне – з любов’ю.

Дівчинка виховує в собі материнську любов, готовність стати матір’ю, піклуватися про своїх дітей. Бо таке її вічне призначення.

А хлопчик, граючи з іграшковим автоматом,  виховує в собі ненависть до ворога і готовність стати захисником своєї жінки, свого обійстя, Вітчизни. Таке його вічне призначення.

Тому, коли у завершальній частині пісні чуємо: “Боже, дай вам розум і любов...” (незрозуміло до кого спрямоване звернення оце “вам”; залишається здогадуватися, що до бандитів),  цей заклик хлопчика вже сприймається не як молитва, а як банальна бюрократична відписка.

Та й чи не забагато ми покладаємо на Бога, водночас звільняючи себе від відповідальності? “Боже, Україну збережи, Господи помилуй нас...”, “Боже, великий, єдиний, нам Україну храни...”, “Доле моя, доле...” і т. д. і т. п. 

Чи вже не досить упродовж двадцяти чотирьох незалежних років співати сумних пісень та бідкатися власною долею? Мода на сльози не може бути виправданням боягузтва!

Якщо на квадратний кілометр території країни припадає найбільше у світі філософів, юристів, журналістів, “поетів” і шоуменів, навряд чи в такій державі відповідно пануватиме наука, право, чесні медіа і справжнє мистецтво.

Може врешті  варто взятися за себе і, як кажуть брати-поляки, “Піти до своєї голови по розум”?

Євген ҐОЛИБАРД





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard