Спосіб мислення

 

 Жити між своїми!

 Любов до власної Батьківщини була, є і буде головним чинником успішного функціонування Нації. Але чи всі члени Української Нації сприймають Батьківщину як власну? Чи всі повністю усвідомлюють, що саме вони відповідають за неї? Чи їхній патріотизм є дієвим і продуктивним?

 Здавалося б, все зрозуміло: patrio – Батьківщина, патріотизм – любов до Батьківщини, до життєдайної землі своїх батьків.

Але з того, що бачимо і чуємо в Україні, часом складається таке враження, що на патріотизм мають право всі Нації, окрім Українців…

Всі європейські Нації пишуть свою самоназву (і це стосується передовсім кожної людини, як складової частинки Нації) з Великої Літери.

Наприклад, у близькій мені польській мові слово Ukrainiec пишемо і читаємо з Великої Літери.

Так само Поляки пишуть назви представників інших Націй: Niemiec, Anglik (Brytyjczyk), Grek, Serb, Arab etc. Відповідно зазначають і країну, де мешкають Niemcy, Brytyjczycy, Grecy, Serbowie, Arabowie. Зокрема, слово Німеччина перекладається по-польськи – Niemcy.

Все цілком логічно. Бо якщо кожна людина пише своє власне Ім’я з Великої Літери, то тим паче чому це Ім’я цілої Нації маємо писати з малої літери?

І тому дивуються Німці, Англійці… інші, пишучи у своїх мовах Українців з Великої літери, коли самі Українці пишуть себе з малої?

Як на мене, ця «дрібниця» (розмір літери) варта великої уваги. Бо йдеться не про розмір і форму шрифту, а про важливий елемент способу образного мислення (того, що ми називаємо ментальністю); у даному разі – способу мислення з малої літери.

Україна нині перебуває лише на початку важкого і хворобливого процесу формування Нації. Далеко не всі громадяни України розуміють необхідність усвідомлення першочергового фундаментального постулату державотворення: одна загальнодержавна мова в єдиній Національній Державі. У державі, основу якої становить Титульна Нація, назва якої дала назву цій країні.

Причому, це усвідомлення стосується не стільки (і не лише) дотримання вимог використання української мови чиновниками державних установ. Кожна формальна вимога завжди й виконується формально.

Передусім йдеться про необхідність усвідомлення цього постулату всіма громадянами і, відповідно, використання ними української мови у повсякденному житті. І не тільки розмовляти, а й мислити по-українськи!

У виступах деяких діячів на радіо і по телебаченню часом можна почути: «Про Україну в світі знають дуже мало, нерідко плутають її з Росією».

Ні, – про Україну добре знають ті, хто приїздить в Україну з-за кордону, а потім розповідають у своїх країнах про те, що тут живе такий чудернацький народ, який навіть своєї власної мови не шанує і розмовляє мовою іншої держави, яка постійно втручається у внутрішні справи Українців та тримає на території України свою військову базу.

Що Китай – країна Китайців, ні в кого не викликає заперечень. Так само, як Франція – країна Французів, а Японія – країна Японців, Швеція – країна Шведів і так далі.

І в жодній із цих та їм подібних країн не виникає проблем визначення національної ідентичності (зокрема й мовних). Бо є Титульна Нація і є національні меншини, які дотримуються державницької ідеології Титульної Нації. А водночас всі громадяни, незалежно від національності, мають однакові громадянські права.

От тільки коли справа стосується України, оцінки одразу розходяться. Починаються лукаві дебати типу «воно наче й так, але з іншого боку можливо й не зовсім так»…

А поки що очевидним є той факт, що впродовж двадцяти років новітньої історії України, із центральноєвропейської частини складного постсовєцького конгломерату (як співали у відомій пісні, «мой адрес – не дом и не улица, мой адрес – Советский Союз») під назвою Народ України викристалізовується Українська Нація.

Коли цей процес стане незворотним, а суспільне мислення – відповідальним, тоді любов більшості громадян до власної Батьківщини матиме самовідданий характер і гарантуватиме фактичну, а не віртуальну незалежність України.

Бо самовідданість Українців є обов’язковою умовою збереження України як держави.

Нині в Україні ще немає критичної маси патріотизму, а отже ще не вистачає чисельності тих, хто готовий віддати життя за свободу і незалежність своєї Батьківщини. Це також є очевидним.

Очевидним є й той факт, що керівництво нинішньої Української Держави практично нічого не робить для виховання громадян у дусі патріотизму. Натомість вистачає імітації та дискредитації цієї важливої справи.

Зокрема вдосталь маємо так званого квасного патріотизму – схиляння перед відсталими, архаїчними формами життя і побуту Українців, самовихваляння і відкидання чужого. Часом така «любов» до свого етносу набирає абсурдних і гротескних форм. Наприклад, деякі «дослідники» стверджують, що Ісус Христос був… Українцем.

У сучасній лексиці такий «патріотизм» ще називають шароварним, маючи на увазі тих, хто лише формально, лише зовнішнім виглядом демонструє свою любов до України.

Звичайно, одягнути вишивану сорочку на свято набагато легше, ніж зробити щось путнє для власної Батьківщини, для її піднесення з колін і виведення у ряд країн, що їх поважають у цивілізованому світі.

Також не бачимо серйозного розгляду і розвитку цієї важливої теми у ЗМІ, в наукових колах. Патріотизм не аналізується як категорія, як явище, як потенційна і реальна здатність Нації загалом (і Української Нації зокрема) до самодостатності, у тому числі через кількісні та якісні пропорції, чинники, їх  наслідки.

Ідеологічно (а може й організаційно) українське суспільство знаходиться мало не в тій відомій ситуації, коли на весь Київ знайшлося три сотні юнаків, котрі виступили проти реального ворога під Крутами. Кажу про українське суспільство загалом, а не про одін мільйон патріотів, котрий вміщує в собі бійців на фронті, волонтерів і тих хто з власної ініціативи конкретно задіяний у наданні допомоги фронту.

Абсолютно протилежною є ситуація у сусідній, братерській нам Польщі. Там патріотичне виховання поставлено у формі державної роботи, що охоплює все суспільство.

А починається ця робота в сім’ї, коли кожен хлопчик у віці 4-5 років обов’язково повинен вивчити вірш Владислава Белзи «Катехизм польської дитини»:

 

–       Kto ty jesteś?

–       Polak mały!

–       Jaki znak twój?

–       Orzeł Biały!

–   Gdzie ty mieszkasz?

–   Między swemy!

–   W jakim kraju?

–    Polskiej ziemi!

–        Czym ta ziemia?

–        Mą Ojczyzną!

..................................................

–       Kto ty dla niej?

–       Wdzięczne dziecię!

–       Co jej winien?

–       Oddać życie!

 

Коли людині у п’ятирічному віці чітко вкладають у свідомість, що вона в разі необхідності повинна віддати життя за свободу Батьківщини, а потім розвивають цю постанову впродовж всієї біографії, тоді можна не сумніватися: Нації, яка складається з так усвідомлених людей, нічого не загрожує.

До речі, українське слово співвітчизник по-польськи перекладається як Rodak (родич). Gdzie ty mieszkasz? Między swemy!

Коли я викладав польську мову у 149-й київській школі, ми з дітьми переклали цей вірш В. Белзи не лише на українську мову, а й на Українські Національні Символи, зокрема замінивши польський Герб (Orzeł Biały – Білий Орел) на український (Тризуб Золотий).

І вийшов симпатичний твір, який спочатку було надруковано в газеті «Вечірній Київ», потім вміщено в учбовому посібнику «Виручалочка» для учнів початкових класів, згодом надруковано також в тижневику «Слово Просвіти» та інших виданнях.

Віршик названо «Святе правило української дитини»:

 

– Хто ти такий?

    –  Українець малий!

– Який знак твій?

     – Тризуб Золотий!

– Де ти живеш?

     – Між своїми!

– В яким краю?

     – В Україні!

– Чия це земля?

     – Тата і мами!

– А чим здобута?

    –  Кров’ю й життями!

– Чи любиш цю землю?

     – Кохаю щиро!

– У що ти віриш?

     – В мою Україну!

– Хто ти для неї?

     – Вдячне дитя!

– Що ти їй винен?

–       Віддати життя!

 

Жити добре, щасливо і безпечно хочуть всі. Але нині ще не всі в Україні розуміють, що добре життя буде лише тоді, коли кожен громадянин України матиме підстави сказати, що живе між своїми.

У кожному разі, світова практика успішного державотворення свідчить, що достойне, гідне, щасливе життя існує у тих країнах, де громадяни знають, що живуть між своїми.

Бо як сказав Великий Тарас, саме між своїми «своя правда і сила, і воля».

Але для цього кожен громадянин України, незалежно від етнічної приналежності, повинен усвідомити, що його особистий патріотизм має бути активним і що завдання патріота – діяти в інтересах України.

Саме таким має бути спосіб мислення кожного патріота, а його патріотизм – дієвим і продуктивним.

Революція Гідності дала українському суспільству суттєвий поштовх у бік усвідомлення патріотизму, як форми обов’язку і відповідальності громадян за свою Батьківщини.

Адже любов до власної Батьківщини була, є і буде головним чинником успішного функціонування Нації.

Євген ҐОЛИБАРД

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard