Погляд

Ментальний текст про культуру

з політичним підтекстом про майбутнє

Етнічна конфронтація — це реальність, яку не можна ігнорувати. Особливо, якщо вона розвивається в умовах толерантності, так характерної для ментальності українців.

Як на мене, Україну не зволікаючи можна приймати до складу об’єднаної Європи, бо наші громадяни давно дотримуються однієї з головних вимог ЄС — толерантності доведеної до абсурду.

Щоправда, у ЄС ця абсурдність (наприклад, в країнах Європи небезпечно зростає зростає чисельність і претензії мусульман, котрі серед іншого вимагають будівництва нових мечетей) нівелюється спільною участю у військах НАТО, спільною грошовою одиницею, взаємною економічною і політичною підтримкою, розвитком інфраструктури і культури, спільним ринком тощо.

Натомість в Україні толерантність українців щодо претензій з боку Росії і росіян давно набула ознак самоприниження. Навіть нині, в умовах фактичної війни, у деяких українських офіцерів виник психологічний бар’єр перед необхідністю стріляти у “старшого брата”. Бо мовляв треба виявляти толерантність до інших поглядів, що можуть суперечити твоїм.

Хоча, якщо серйозно, доведена до абсурду толерантність по відношенню до так званих російськомовних, є сприятливою умовою для зародження, розвитку і ескалації російського сепаратизму в Україні. Адже саме цю сприятливу умову використали й надалі використовують у своїй антиукраїнській діяльності комуністи і регіонали.

Мова є віддзеркаленням ментальності, тобто способу мислення. А про що мислять російськомовні в Україні?

У цій справі не може бути дрібниць, бо з маленького зернятка будяка в умовах толерантності виростає мало не дерево, що потім засіває собою і плюндрує ціле поле.

Але з усього видно, що українці не усвідомлюють (чи не хочуть усвідомлювати) небезпеки підступних зерняток, а тому “будяки” сепаратизму починають помічати лише тоді, коли вони спаскудили весь врожай на третині площі.

Уздовж всіх ескалаторів київського метро бачимо очевидний, небезпечний і обурливий приклад толерантності доведеної до абсурду, а саме: сотні примірників рекламно-пропагандиського гасла на тлі українського прапора — “Єдина країна. Единая страна”. Чи можна уявити щось подібне в Росії?!

Толеранційна тенденція засівання українського поля небезпечним насінням шляхом фактичного поширення державної двомовностіі (чи не з переляку) охопила також засоби масової інформації. Стало модним правилом запрошувати до мікрофону російськомовних експертів, вести двомовні передачі

Демонстрація проросійської толерантності в медіах цілком узгоджується з  підозріло толерантною поведінкою керівників антитерористичної операції...

Серед моїх знайомих є насправді геніальна людина, що має чи не найбільшу в поетичному світі кількість звань і нагород від різних міжнародних організацій. І є за що. Бо на те заслуговує не лише особиста творчість даної особи, а й величезна багатоаспектна діяльність, спрямована на розвиток і підтримку російськомовної творчості в Україні.

Зокрема, упродовж двадцяти грандіозних тематичних імпрез, організованих і проведених цією людиною упродовж кількох років, регіональній авдиторії було представлено понад сто російськомовних поетів з усього світу, причому, з їх  особистою присутністю.

Нещодавно дивлюсь на телебаченні виступ цієї людини. І хоча темою інтерв’ю була російська культура (зокрема поезія), вразило, що учасники бесіди виявили дивовижну толерантність в оцінці нинішнього моменту, зрівнявши Росію-агресора з його жертвою:

«Люди знают, какое количество неприязни сейчас выливается со стороны Росии на Украину, со стороны Украины на Росию... Естественно, другие страны не могут оставаться равнодушными к этому и свою лепту добавляют... Я – за то, чтобы два языка – русский и украинский – были в Украине не только равноправными, но и равнообязательными...»

Не має значення ім’я цієї людини. Має значення, що людина живе в Україні, має паспорт України, багато і плідно працює у сфері культури (російської), але, як багато хто з російськомовних, має досить своєрідне уявлення про патріотизм.

До речі, ведучий цієї бесіди зазначив на початку передачі, що він розуміє українську, але розмовляти українською не береться, бо не має практичної можливості спілкування.

І це в ефірі без тіні сорому проголосив Заслужений працівник культури України, який не вміє спілкуватися українською! І це ж хтось толерантно надав йому почесне звання і толерантно призначив на відповідальну посаду в сфері інформування, культури і пропаганди!

Тому я надіслав лист на ім’я знайомої людини, де зокрема зазначив:

«...у Польщі офіційно зареєстровано 12 національних меншин, кожна з яких має кілька організацій, спрямованих на розвиток своєї культури. Серед них найбільші: українська, німецька, угорська. Але жодній з них не спадає на думку вимагати піднесення своєї мови на рівень загальнодержавної польської. 

Також ніхто не вимагає впровадження англійської як другої державної, хоча вся молодь і всі службові особи на державних посадах вільно нею володіють, зокрема військові — навіть на сленговому рівні.

У сфері ментальності між Україною і Польщею пролягає прірва. До того ж, живемо в умовах реальної агресії з боку Росії. Ця агресія зараз має характер відвертої військової експансії, але вона ніколи не припинялась в інформаційній, енергетичній, політичній, економічній, демографічній, культурно-освітній і в начебто такій мирній і толерантній мовній сфері.

Бо це є дуже показово: повторювати мантру "Давайте жить дружно!", а водночас на практиці реалізовувати вічне імперське гасло: "Там де я, там Росія!" і "Дайте нам російську мову!"

Цілком логічно, що практична реалізація цих гасел на тлі зазначеної мантри та за підтримки п’ятої колони (в якій нині перед ведуть комуністи і регіонали) має подальший розвиток у піднесенні триколірних прапорів Росії над "російськомовними" південними і східними областями України, а відтак — у нинішній збройній агресії Росії, яка відверто підтримує антиукраїнські сили.

Причому, за зброю взялися саме ті агенти Кремля в Україні, котрі давно активно тусуються в начебто такій мирній і толерантній мовній сфері. 

Російське прислів,я "Коготок увяз всей птичке пропасть!" — є дуже доречною аналогією, бо штучно роздмухане "мовне питання" є саме цим "коготком" для України з боку Росії, котра давно і вміло розставляє тенета у культурному просторі України.

Не помічати цього — неприпустимо навіть для так званих пересічних громадян, а тим паче для тих, хто проголошує себе активним діячем культури.

Я вже не кажу про те, що живучи в Україні, певна частина росіян (чи так званих російськомовних) не мають сорому з приводу невміння спілкуватися українською. Як наслідок, фактично сприяють створенню російських анклавів на теренах України.

Не хочу бути пророком, але тенденція є де-факто такою, що російськомовні активісти так званої федералізації, котрі прагнуть розтягнути нашу Батьківщину на шматки, таки спровокують війну за незалежну Україну. Бо поняття незалежність не існує само по собі.

Воно вимагає  зазначити: незалежнісь від кого?

І тут є про що подумати тим, хто прагне створити в Україні комфортний острівець "незалежної російськомовної культури" у морі відвертої брехні Кремля та його імперських ідеологів, підступності, інформаційних та військових диверсій з боку Росії.

Росії, яка серед іншого, спирається на підтримку і співпрацю тих в Україні, хто так званою "російськомовністю" фактично підливає масла у вогонь "мирної" і немирної війни Росії проти України і Українського Народу, Української Нації, яка об,єднує всіх патріотів України, незалежно від національності.

Проти Нації, яка прагне справжньої незалежності й партнерства у колі демократичних держав Європи і світу.

Твердження "у кожного своя правда" — від диявола. Правда Божа —  завжди одна і не може мати версій.»

Так я закінчив лист, сподіваючись на взаєморозуміння. Адже йдеться про принципові питання, про основоположні поняття, які, здавалося б, не можуть бути предметом дискусії між громадянами однієї країни. Тим паче, між знайомими.

І ось яку відповідь невдовзі отримав:

«Что касается языковых проблем Украины, то они есть. Я не зря утверждаю,  что оба языка должны быть равнообязательны. Мне глубоко неприятно, когда русские не хотят учить украинский, но столь же неприятно, когда писатели Украины, чьим родным языком является русский, отнесены к другому государству.

Почему людей лишили Родины, если они родились, жили, сражались, работали, похоронены на нашей земле? Перегибы с каждой стороны — это плохо. Это ведет к неприятию и конфликтам. И если в Польше один государственный, то в Канаде — два, хотя Квебек — одна небольшая провинция.

А в крошечном Израиле — три: иврит, арабский и английский. Так что миру известны разные модели. Нам надо принять ту, которая обеспечит покой и удовлетворение всем, живущим на нашей земле.

Я категорически не приемлю агрессию России и аннексию Крыма, но если мы отвечаем "москаляку на гиляку" — это не лучше. Нет людей первого и второго сорта.

Все люди, если они — ЛЮДИ, должны уважать и знать язык друг друга. И обеспечивать всем языкам и культурам развитие. Вывести русский язык и культуру за скобки в Украине, во-первых, не получится, а во-вторых, принесет бед намного больше, чем пользы.

Пример прост. От того, что в школах русский язык сделали не обязательным, а факультативным (т.е. его изучают те, кто хочет и часто за оплату родителей, как все факультативные курсы), никто не стал писать на украинском грамотней, никто не стал знать украинский лучше, ни для кого украинская литература не стала значимей. Не в Украине, не в мире.

Чего мы добились в итоге? Мы вырастили поколение, которое плохо знает все. Вопрос: хорошо ли это?

Я на всех сайтах, во всех публикациях, в стихах и прозе, во всех спорах отстаиваю позицию Украины, говорю о том, что Россия — агрессор. Но я не хочу ощущать, что я с своей стране — человек второго сорта только потому, что мой родной язык — русский.

Сын мой окончил украинский лицей и университет на украинском языке, владеет свободно украинским, русским, английским — и все нормально. Но мне кажется, что у человека должно быть право выбирать язык общения. Это демократическая мера. И если мы стремимся в Европу, то нам демократия не должна быть чужда.

Вот мы стыдим людей за неумение говорить по-украински. Давайте честно скажем, а что мы сделали, чтобы люди захотели выучить язык? Есть ли бесплатные курсы? Лучше ли литература и телевидение на украинском? Получают ли владеющие двумя языками преференции в профессиональной сфере?

Создали ли мы словари технических терминов на украинском? Разве украинская литература дешевле? Ну хоть что-нибудь?! Мы сами, ничего не сделав, хотим чего-то от людей.

Первый шаг — экономический. Людям должно быть выгодно знать язык. Тогда их не надо будет ломать через коленку и заставлять учить. Вместо того, чтобы за двадцать лет существования государства сделать язык экономически привлекательным, мы пытались навязать, заставить и только. Мы делали все, чтобы вызвать противодействие. Но ведь так цели не достигнешь.

У Украины уникальный шанс быть действительно двуязычным государством, не потеряв ни толики культуры обоих народов. Нельзя быть расточительными. Это не в нашу пользу. В Израиле, например, считают Пушкина национальным поэтом на том основании, что его прадед был эфиопом, а эфиопы исповедуют иудаизм.

То есть все, что есть в мире хорошего, там стараются приблизить к национальной культуре, внедрить в нее, сделать своей. А у нас всех, кто писал не на украинском, хотя жил на Украине, изучают в курсе иностранной литературы. Разве это должно быть так?

Нынешняя ситуация — ответ на наши ошибки. Такие грустные дела.  Но надо сделать выводы и выстоять. Украина должна быть неделимой, соборной, и всем гражданам жить в ней должно быть комфортно, не взирая на языки и национальности.»

Ось така відповідь в умовах війни, яку розпочато будяками, що проросли з зерняток так званої російськомовності, що стала політичною і ідеологічною антиукраїнською зброєю.

Утримаюсь від коментарів. Нехай читачі самі уточнюють факти. Лише зазначу, що навряд чи вдасться створити життєвий комфорт у суспільстві, деякі громадяни якого, начебто “не взирая на языки и национальности”, просувають національні інтереси іншої держави-агресора. Причому, агресора історичного.

Але головним фактом для мене є той, що найбільш стабільними державами є ті, де попри багатонаціональність суспільства, державна мова є одна: Німеччина, Франція, скандинавські країни, США, Польща, Австралія, Японія...

Список можете продовжувати, не забувши внести до цього списку Росію, яка відрубала всі дискусії з мовного питання на території своєї імперії, але активно просуває створення російськомовних анклавів на територіях інших держав.

Євген ҐОЛИБАРД





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard