Ескалація війни

вимагає мобілізації ВСІХ громадян!

 Невже досі не зрозуміло, що війна, яку розв’язала Росія проти нашої Батьківщини, триватиме роками?  Отож не треба тішитись ілюзіями. Натомість треба переставити всю організацію життя в Україні на рейки боротьби проти російських загарбників.

 Давайте чесно й відверто визнаймо одну очевидну істину з обох її протилежних сторін.

З одного боку — Росія, яка має чітку стратегічну мету: створити (і вже впродовж п’ятнадцяти років створює) тоталітарно-мілітарну імперію. Нині, для досягнення поставленої мети, Москва виконує шість взаємопов’язаних програм:

— відпрацьовує на практиці моделі і методи ведення такої собі “нібито війни, нібито не війни” шляхом послідовної ескалації й збільшення військового тиску на Україну, з одночасним балансуванням на межі нібито перемир’я;

— використовує методи інформаційного забезпечення свого агресивного тиску у двох напрямках поширення брехливої пропаганди — внутрішньо-російському та міжнародному;

— поступово розширює межі імперії, збільшує її матеріальні й трудові ресурси за рахунок створення проросійських анклавів на територіях інших держав;

— ініціює і підтримує терористичну діяльність екстремістських організацій (зокрема ісламських), спрямовуючи їх діяльність проти країн стабільного демократичного розвитку;

— активно розробляє нові види наступальної зброї, військової техніки і оснащення;

— збільшує присутність і вплив своєї агентури у всіх країнах світу, зокрема у сферах державного управління, оборони і кадрової політики.

З другого боку —Україна, нинішнє керівництво якої упродовж понад півроку крутиться на місці у пошуках розв’язання воєнної ситуації миролюбними засобами, не маючи чіткої стратегічної мети, вочевидь наївно сподіваючись, що “ситуація, яка склалася”, якось розсосеться і “згинуть наші воріженьки, як роса на сонці”, тобто випаруються самі собою.

Керманичі України виявляють дивовижну нерішучість (якщо це не злочинна недбалість) перед лицем відвертої російської військової агресії, всіма силами  прагнучи продовжити мирне життя країни у давно немирних обставинах і намагаючись вирішувати принципово нові гарячі проблеми за допомогою заяложених адміністративно-бюрократичних методів.

Внаслідок непевної політики держави, наше суспільство розділилось на п’ять чітко виражених груп:

— керівництво і його апарат, котрі намагаються дати раду щоразу складнішим внутрішнім проблемам, апелюючи до світової спільноти, яка наразі заклопотана своїми негараздами;

— патріотичні громадяни, переважно молодь, котрі — хто зі зброєю в руках, а хто несучи волонтерську допомогу — самовіддано воюють проти російських загарбників за покликом серця;

— свідомі громадяни, які готові підставити своє плече і стати на захист Батьківщини, але чекають на організаційні можливості й відповідні дії керівництва держави та її представників на місцях;

— байдужі, хитрі й вигадливі пристосуванці з дуже поверховим уявленням про совість;

— злочинці, відверті зрадники й проросійські двурушники та ті, що принишкли й сховалися на час, які ненавидять Україну і при нагоді ладні стріляти у спину.

Таке розхристане суспільство — це ласий шматочок для російських окупантів. Вони вбачають загрозу для себе лише в лавах патріотичних і національно свідомих громадян, а не в середовищі заможного корумпованого чиновництва, з яким вочевидь можна домовлятися.

Тим паче, що патріотичні громадяни несуть загрозу й корумпованим бюрократам, для яких доля України завжди мала менше значення ніж власний добробут і майно, яке вони бояться втратити.

Власне цьому бюрократичному адмінресурсу знадобилося півроку (причому, в умовах війни!), щоб нарешті визнати легітимність українських добровольчих батальйонів, які, маючи лише стрілецьку зброю, прийняли на себе перші удари агресора і досягли очевидних воєнних успіхів.

Щоправда, це визнання було дуже відносним. Бо як продемонстрували подальші події у “котлі” під Іловайськом, де упродовж тижня батальйони тримали оборону на голому ентузіазмі, а їх щоденні звернення до військового керівництва по допомогу були проігноровані.

Злочинне зволікання і ненадання танків і артилерії призвело до ганебної поразки і величезних втрат серед українських добровольців.

Ця та подібні події на українсько-російському фронті наводять на думку, що дехто у керівному адмінресурсі має певну зацікавленість до створення “котлових” ситуацій.

Як бачимо, од 24 серпня 2014 року почався наступний акт у драмі війни на південному сході України, з піднесенням російської агресії на ще одну ступінь по сходах ескалації. Танкові колони російського війська захопили плацдарм перед Маріуполем і опанували ряд ключових пунктів на центральному Донбасі...

Загалом виходить так, що українська війна проти російських загарбників поки що є переважно добровільним вибором кількох десятків тисяч патріотів. Тоді як кілька десятків мільйонів громадян України продовжують намагатись жити без війни й поза війною. Багатьом це насправді вдається.

Для майже половини наших громадян війна ще не стала їх особистою проблемою, а отже й не поклала на них виконання відповідних обов’язків на передньому краю і в тилу. Бо наше керівництво надалі вірить, що війну можна зупинити мирними перемовинами з агресором і підписанням протоколів.

Живемо як на стадіоні, де двадцять гравців ганяють м’яч по полю, а сто тисяч вболівальників на трибунах гаряче переживають і кричать “Давай, давай!”

Ситуація небезпечна не тим, що така вона вже “склалася”, а тим, що її продовжують “складати”. Кролик перед удавом — віч-на-віч. Удав наповзає і знає чого хоче, а кролик сподівається, що удав передумає...

Просте, одне з тисячі подібних запитань на обрану тему: Як ми могли, можемо, повинні та як будемо реагувати на регулярні артилерійсько-ракетні обстріли території нашої країни з території Росії? 

Питання ключове. Від відповіді на нього багато що залежить, зокрема з погляду на подальший розвиток ескалації.

Загалом, як на мене, є лише один вихід — оголошення воєнного стану на всій території України, з повною мобілізацією населення і переведенням національного господарства на воєнний лад.

Цей крок треба було давно і дуже досконало підготувати:

— створити комендатури у кожному населеному пункті;

— активізувати і розширити сферу діяльності контррозвідки, провести перевірку надійності кадрів на всіх рівнях;

— спланувати чітку роботу підприємств військово-промислового комплексу та інфраструктури під гаслом “Все для фронту, все для перемоги!”;

— організувати загальноукраїнський призов громадян і формування військових частин другого ешелону та резерву;

— створити широку мережу партизанських загонів, підготувати бази, сховища, основні й запасні явки та схрони;

— провести необхідну переорієнтацію роботи ЗМІ на основі єдиного інформцентру;

— створити резервні фонди продовольства;

— вивезти молодих жінок і дітей на територію Прикарпаття і Закарпаття, створивши там мережу фабрик для фронту, а водночас, зберігаючи наш генофонд;

— особливим чином захистити столицю України, позаяк саме Київ — як центр управління — є найбільш важливим пунктом загарбницьких інтересів Москви.

Чим скоріше все це буде зроблено з залученням ВСІХ громадян України, тим надійніше і спокійніше почуватимемося, тим успішнішими будуть наші дії на фронті, тим небезпечнішими ми станемо для агресора.

Треба визнати і самим собі чесно сказати: росіяни ненавидять українців.

І не лише українців. Саме ця національна особливість росіян, а не Путін (чи Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Ленін, Сталін, ін.) була, є і буде підґрунтям російської агресії. “Ти віноват уж тєм, что хочєтся мнє кушать...”

Російська агресія триває упродовж історії й наразі ніщо не вказує на зміни в цій тенденції та зазначеної риси національного характеру росіян.

Росіяни розуміють лише силу й тільки силу шанують.

Маємо налаштуватись на тривалу війну проти нахабних російських загарбників і на великі жертви з нашого боку.

Така вона є — гола правда.

Євген ҐОЛИБАРД





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard