Внутрішньо переміщені особи...

Українська земля — дивовижна й незбагненна. Для тих, хто приходить до неї з добром і любов’ю, вона, як мати, щиросердно розкриває обійми й надає можливість збагатитися духовно й матеріально.

Натомість тим, хто приходить зі злом і ненавистю, Україна спочатку надає шанс виправитися. Якщо цей шанс пришельцями не використано, тоді ніщо не може відвернути від них біду, яку самі на себе накликали...

Термін «переміщені особи» (англ. displaced persons, акронім: DP) з’явився 1945 року і стосувався близько 10 млн осіб, які опинились на території Німеччини  внаслідок примусового завезення остарбайтерів та осіб з інших країн проживання, арештованих за расовими, релігійними або політичними міркуваннями. Серед них — 2,4 млн українців.

Після закінчення Другої Світової війни, близько 310 тисяч свідомих українців відмовились повертатися до СССР і опинились у становищі біженців або переміщених осіб. Потім своєю культурою, працелюбністю і відповідальністю зміцнили діаспору на Заході. 

Під час нинішньої війни, розв’язаної Росією проти України, за підрахунками Управління Верховного комісара з прав біженців ООН, кількість внутрішньо переміщених осіб в Україні станом на кінець червня 2014 року сягнула 54 тисяч. З них 12 тисяч виїхали з території АР Крим, 42 тисячі — з Донбасу.

Хто вони — “донбасівці” — й звідки раптом взялися?

Відрахунок часу кардинальних змін на лісостепових територіях споконвіку хліборобських, конезаводських, вівчарських і виноградарських господарств українців, греків, німців та інших, що розташовувалися між Приазов’ям і Сіверським Донцем, почався у 1932-1933 роках.

Саме тоді, на звільнені Голодомором українські південно-східні терени було завезено нових мешканців із переважно північних областей Росії, загалом близько 360 ешелонів. Ці переміщені особи привезли свої традиції й свою, досить своєрідну “культуру”, в якій домінувала (й нині домінує) брудна лайка на адресу матері співрозмовника та звичка напиватися горілкою до втрати свідомості.

Цей своєрідний контингент, через його невибагливість і повну відсутність уявлень про демократію, виявився дуже зручним для використання під час проведення індустріалізації Донбасу — будівництва і експлуатації шахт, коксохімічних, металургійних і машинобудівних гігантів.

Пришельці не звертали увагу на те, як на цій землі живуть залишки автохтонів, українську мову вважали ворожою, про українську культуру взагалі не йшлося, бо політика більшовиків була спрямована на “воспітаніє новой історічєской общьності — совєцких людєй”...

 Моя перша мрія збулася, коли я, киянин від народження, після сьомого класу  вступив до гірничого технікуму. Думав про це ще з раннього дитинства, бо жили ми дуже бідно, одна мама працювала на п’ять осіб, то я хотів стати шахтарем, бо чув, що там багато заробляють.

Вже після першого курсу в 1954 році почав працювати у шахті недалеко від Курахівки Донецької області. Оформили машиністом електровоза, але через два дні хтось з іншої зміни спалив контролер, отож потім довелось штовхати вагонетки по штреку вручну.

Так й шлося упродовж чотирьох років: у семестрі — за партою, канікули — у шахті. Взимку — місяць, влітку — два-три. Працював на багатьох шахтах, опанував всі підземні спеціальності, а 1957 року, отримавши диплом гірничого техніка, прибув за призначенням у Штерівське шахтоуправління, що на Луганщині.

Місцина віддалена від залізниці й від принад цивілізації, пишно розквітала весною на навколишніх скелястих узгір’ях, влітку голо страждала під палючим сонцем. Місцеві мешканці — нащадки небагатьох родин, дивом вцелілих під час Голодомору.

Праця у шахті — це потужний наркотик. Все і всі поєднані одним загальним прагненням: “Ти добич дай!” — тобто збільшуй видобуток вугілля. Поєднані й спільною тривогою — бувають аварії й жертви. Дещо прийшлось пережити.

У шахті, коли немає порожняка (не подали вагонеток, нема куди грузити вугілля з лави), розмовляли про жінок. З гумором, але без вульгарщини. На поверхні, коли збирались у клубі чи в чайній (де немає чаю, тільки горілка і котлети з макаронами та кабачковою ікрою), — про добич .

Не одразу зрозумів очевидне: поряд із мешканцями з села що у долині та  тими, що їх довозили до контори з віддаленого грецького поселення, у шахті працювали особи, котрі відрізнялися своєю поставою, поведінкою і... лексикою. Зокрема ті, які мешкали у досить просторому гуртожитку.

У нашій кімнаті було чотири ліжка. На одному з них — бригадир наваловідбійників у моїй зміні Адам Білозір — веселий, але дивовижно делікатний і своєрідно стриманий хлопець, котрий мовно виявлявся типовим львів’янином, з очевидним польським акцентом.

Були й інші оригінальні особистості: середніх років колишній боцман з Балтики (чого його сюди занесло?), гордовитий молодик красень-блондин з Латвії, хитрий малюк-інтриган з Волині, підозріло веселий і балакучий провокатор з Тернопільщини та їм подібні, переважно із Західної України.

Серед них виділявся чудовою українською мовою головний бухгалтер з двома гарнющими доньками-близнючками підліткового віку. У моменти обурення (а це бувало частенько) його багата лексика рясніла доречними прислів’ями з виразним прикарпатським звучанням і дошкульними епітетами.

Всі вони несли в собі якесь невдоволення і, як я потім зрозумів, — усвідомлення безвиході та очікування на можливість втекти звідси.

Аж якось, у вузькому колі, начальник шахтоуправління  вигукнув: “Райком партії до Дня Шахтаря виділив один орден і три медалі, але нема кому вручати — самі бандерівці й зеки!”  Щоправда, тоді у вжитку частіше було інше слово (пошепки й не без поваги) — антісовєтчікі.

Тобто це село з двома шахтами було місцем нормального заслання для таких, що мали причетність до діяльності, яку тоді вважали антисовєцькою, а нині — героїчною. Багато хто з них пройшов жахи “органів”, ненавиділи всіх і вся, а передусім — самих себе, що й вилазило моментами під час великого перепою.

Перебували “на перевихованні” з огляду на їх “непевне” минуле...

Натомість зовсім інший контингент, з “певним” минулим, довелось пізнати у -1990-х роках під час виконання і впровадження власних науково-виробничих розробок на підприємствах машинобудування у Маріуполі, Донецьку, Краматорську, Дружківці, Бердянську, Горлівці.

Тут вже були нащадки перевезених з Росії після Голодомору, зокрема й ветерани будівництва таких металургійних і машинобудівних гігантів, як Азовмаш, НКМЗ, Донгормаш тощо, для яких мені довелось розробляти і впроваджувати сучасні схеми і методи організації виробництва.

Народ переважно аполітичний, виключно російськомовний, суспільно і кадрово вичищений від натяку на український патріотизм. Головне для них — робота і зарплата.

До грудня 1991 року ці флагмани совєцької індустрії фактично підпорядковувались Москві. Попри набуття Україною незалежності, порядки на виробництві й міжлюдські стосунки залишались незмінними, типово совєцькими. Збереглися й відповідні зв’язки та ностальгія за колишнім СССР, в якому життя було зрозумілим.

Під час Всеукраїнського референдуму у грудні 1991 року, коли в цілому по Україні за незалежність проголосували аж 90,32% громадян (від тих, що взяли участь), мало хто звернув увагу на те, що лише 64,38% виборців у Донецькій і 67,38% у Луганській областях та 36,58% у Криму проголосували за незалежність України (від загальної чисельності виборців).

У зрозумілій тоді ейфорії, мало хто занепокоївся тривожною арифметикою, тобто тим, що 35,62% дорослих громадян у Донецькій області, 32,62% у Луганській та 63,42% у Криму не висловились за незалежність України(!) . На ці переконливі свідчення джерел сепаратизму ніхто серйозно не реагував упродовж наступних 23 років.

Продовжували існувати осередки Компартії, яким активно допомогали ветеранські організації. А про те, що там буде далі “с етой нєзалєжнастью” — місцевий люд не переймався — поживем, побачимо. Важливо, щоб команда “Шахтар” очолювала турнірну таблицю чемпіонату з футболу..

Керівники підприємств зосередились виключно на проблемах виробництва і збереженні своїх підприємств. Причому, визначення “своїх” тут не є ідіоматичним.

Бо загальне оринковлення українського господарства, а отже й ускладнення функцій у сфері управління, призвело до поглиблення прірви між керівниками і рядовими робітниками. Колишні “червоні директори” з їх помічниками стали фактичними власниками підприємств і почали шукати шляхи утримання позицій в нових умовах.

Владна верхівка України (зокрема в особі Кучми) посприяла формуванню донецького клану, який чимдалі у своїх інтересах усамостійнювався від впливу столичної влади, вибудовуючи власну ієрархію та висуваючи щоразу більші претензії на активну участь у політичному керівництві держави.

Тому цілком логічним було створення “Партії регіонів України”, партії нового олігархічного типу, співзасновником якої виступив Петро Порошенко і був заступником голови цієї політичної сили з березня по листопад 2001 року.

Причому, назва партії од початку її утворення відображала поставлену мету: збуджувати, пропагувати і посилювати регіональні настрої, зміцнювати усвідомлення окремішності й особливості мешканців Донбасу, зазначати їх особливу роль, а отже й наголошувати на особливих правах в Україні.

Передусім йшлося про право так званого народу Донбаса ігнорувати мову і культуру українського народу на території України з одночасним розширенням застосування російськомовності в інтересах іншої держави.

Визначення народ Донбаса є винаходом сценаристів у Кремлі, але розтиражоване в Україні недолугими коментаторами і “експертами” швидко прижилося у двох південно-східних областях, керівників яких стали називати на російський манер губернаторами. З дурної голови, “губернаторську” термінологію почали викорисовувати також в інших областях.

Остаточне спрямування нової політичної сили на антиукраїнську діяльність в інтересах Кремля відбулось наприкінці 2001 року. Саме тоді ідеологічною основою Партії регіонів став “захист і відстоювання права етнічних росіян і тих, хто розмовляє російською мовою в Україні”.

Водночас Державна дума Росії ухвалює закон, що дає право застосовувати збройні сили для “защіти соотєчєствєнніков за граніцамі Росії”.

Фактично це був офіційний початок дієвого антиукраїнського (російського) сепаратизму в Україні. Реалізуватися йому в 2004 році завадила Помаранчева революція, яку чечетови, колісниченки та їм подібні регіонали злостиво назвали “помараньчєвой чумой”.

Але недовго бідкалися, бо меморандум Ющенка-Януковича у вересні 2005-го і введення Януковича до складу РНБО у вересні 2006-го знову відкрили дорогу регіоналам для подальшої ліквідації незалежної України, зокрема шляхом реалізації планів автономізації Криму і Донбасу під російським прапором.

За активної участі регіоналів, на півдні й сході України було розпочато тиск на українські школи та їх ліквідацію, накладено обмеження на українські книжки, на українськомовну пресу, радіо і телебачення, надаючи пріоритети російським каналам, ведучим, коментаторам і, зрозуміло, російським гастролерам від культури...

У Краматорську маю знайомого, з яким разом вчилися у Москві 1982 року, потім співпрацювали на Донбасі, він приїздив до мене в Київ, я — до нього, спілкувалися телефоном, листовно, часом допомагали один одному в якихось потребах.

Од 2010 року на конкретних фактах (зокрема й на моїх публікаціях) намагався його переконати в тому, що було очевидним — Янукович є злочинцем, так само як його поплічники-регіонали, через яких реалізується кремлівський сценарій.

Жодні аргументи не допомагали, а відповідь, яка мене найбільше вразила, була: “Да, он злодєй. Но он — наш і ми єго любім!” То була остання розмова восени 2013 року. Якщо він ваш, то й ви такі самі, як він!

Цей мій знайомий — відома людина не лише у Краматорську, а й у Слав’янську, а сам він родом з Дружківки, вважає себе віруючим, цитує їхнього батюшку. Між іншим — соромно сказати — має звання професора.

Це також показово для Донбасу. Адже й малограмотний Янукович має ступінь доктора економічних наук і звання прфесора, та ще й був членом Президії НАН України (!).

Отакий він “наш та йому подібні “наші”... На превеликий жаль, так само вірнопіддано вважають мільйони мешканців Донбасу. Внутрішньо переміщені особи. Народ Донбаса.

Під прапором своєї Партії регіонів вони давно і міцно внутрішньо перемістили себе до Росії.

Сліпі й глухі фанатики “русского міра”, в якому зло і готовність “біть хахлов” спокійно уживаються з елементарним невіглаством та православним віровченням, яке на практиці допускає ненавидіти ближнього і обмежується свяченням крашанок у Великдень.

Тепер ніщо не може відвернути від них біду, яку самі на себе накликали...

Ідеологія сепаратизму міцно сидить навіть у головах деяких нинішніх державних діячів України, часом виявляючись у відповідних лексичних формах.

Так, пані міністр Н. Королевська (родом з Луганщини), виступаючи у програмі С. Шустера 11 липня (між іншим — російською мовою) і ділячись враженнями про перебування у звільненому Слав’янську, назвала  мешканців Донбасу — “люді востока”, котрі “пєрєєзжают сюда на Украіну”...

Тобто  виходить, що Донбас — це не Україна, а народ Донбаса —  це не такі самі громадяни як ми, а якась інша, відокремлена категорія “людєй востока”, що потребують особливого ставлення.

Тим часом, багато хто з внутрішньо переміщених осіб легко і безтурботно переміщуються у просторі, не заглиблюються у проблеми моралі, не зважають на докори сумління, не відчувають своєї провини і не хочуть усвідомлювати своїх  обов’язків перед Україною.

Їх ординська натура звільняє від необхідності шанувати правду, боротися за неї, за свої громадянські права і будувати світле майбутнє разом з усім українським народом. Вони розуміють регіональність, як форму кланової привілейованості й вважають, що мешканці Донбасу — це по суті окрема каста.

“Донбасс корміт Украіну, а кієвская власть нам нє нужна!” — це їх мотто. Ще зовсім недавно вони радісно скандували перед телекамерами “Донбасс — Расія!” та проклинали Героїв Майдану, називаючи їх бандеровцамі і фашистамі, а тепер проливають крокодилові сльози...

Зараз ця окрема каста втікає від наслідків своїх переконань і від наслідків своєї руйнівної регіоналівської діяльності. Так званий “народ Донбаса”  розповзається по всій ненависній і незрозумілій для них Україні.

Внутрішньо переміщені особи, нерідко без документів, отримують українські паспорти на підставі якихось непевних довідок (і сліз), приймають гуманітарну й благодійну допомогу від “бандеровцев”, влаштовуються на нових місцях і багато хто з них вже не хоче повертатися додому, де на них чекає величезна праця з відбудови Донбасу, зруйнованого за їх активної й пасивної участі...

Вони так досі й не зрозуміли величі і глибокого сенсу подвигу Небесної Сотні. Як це не прикро, але більшість з них — це особи з російською холуйською ментальністю. А тому ніщо не могло відвернути від них біду, яку самі на себе накликали...

Багато хто з них надалі оглядається на Москву. Вони досі не зрозуміли, що означає бути громадянами незалежної України й членами суспільства, котре прагне будуватися на засадах правди, свободи, демократії й цивілізованого розвитку.

Чи захочуть вони тепер стати на захист України (зокрема й власних домівок) у війні проти реального російського ворога?

Ох й роботи у нас попереду з цими російськомовними!

Євген ҐОЛИБАРД

 

 

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard