Надійде черга Аляски?

Те, що спочатку здається фантастичним і неможливим, нерідко стає фактом.  Коли Росія добивала Чеченію під гаслом Путіна: “Мочіть в сортірє!”, я опублікував попередження, що невдовзі настане черга України. Тоді це було сприйнято як фантастика і недоречність...

Справа зовсім не в нинішньому “імператорові” Росії, а в самій імперії;  точніше — в її народі, який незмінно сповнений пихатої гордині, ненависті й заздрості до інших народів й прагне реалізувати своє особливе “право” на безправ’я.

Благополучний західний світ вочевидь не хоче конфронтації з Росією, а тому намагається якось порозумітися з нинішнім кремлівським керівництвом, використовуючи класичну дипломатію, економічні санкції та формальне осудження у Раді безпеки ООН, що ніяк не додає позитиву в очікуваннях.

“Перетягування каната” між унормованим світом демократії й російським світом варварського бєспрєдєла на разі не вказує на перспективу зрушень у бік світлого майбутнього людства. Скоріше — навпаки.

Росія надалі підігріває й без того гарячу атмосферу в арабських та деяких азіатських країнах, а нині розширює сферу своєї руйнівної діяльності також на Європу, на систему колективної безпеки країн-членів НАТО, з очевидним наміром загострити стосунки зі Сполученими Штатами.

Наплювавши на ОБСЄ і на непорушність кордонів у Європі, Путін устами Жиріновського закликав Польщу пред’явити претензії на західні області України, що були частиною території Польщі. Як відомо, згідно з пактом Молотова-Ріббентропа, Червона Армія окупувала ці землі у вересні 1939 року.

Під час Ялтинської і Потсдамської конференцій 1945 року керівники держав антигітлерівської коаліції — Великої Британії, США і СССР за підсумками Другої Світової війни домовились про встановлення нинішніх кордонів у Європі.

Причому, “мудрість великого вождя” Сталіна полягала в тому, що йому вдалося фактично залякати і надурити Черчілля, Рузвельта і Трумена, внаслідок чого до території СССР було включено Східну Прусію, країни Балтії та території захоплені у Польщі спільно з гітлерівцями у 1939 році.

Натомість Польщі у 1945 році “прирізано” східні землі довоєнної Німеччини. Водночас Росія “прирізала” собі також ряд японських островів — Кунашир, Ітуруп та ін. Ці “кравецькі” маніпуляції тривалий час глибоким болем відгукувались у серцях багатьох народів.

Втамувати біль мала на меті міжнародна Організація з Безпеки і Співробітництва в Європі — ОБСЄ, яка у Гельсінському (1975),  Стокгольмському (1986), Віденському (1992) актах остаточно узгодила не лише непорушність кордонів, а й цивілізовані правила мирного співжиття і міждержавного співробітництва.

Нині до складу учасників ОБСЄ входить 56 країн, включно з Україною, Росією, Казахстаном, Канадою і Сполученими Штатами.

Цивілізований демократичний світ сподівався власним прикладом миролюбства, компромісів, угод і правил співіснування дати росіянам приклад сучасної організації міждержавних та міжлюдських стосунків на основі здорового глузду, взаємної довіри і шанобливого ставлення до людської гідності.

Марна справа! Історичні гасла росіян залишаються незмінними: “Ложь во спасєніє — нє єсть ложь!”, “Сіла і хітрость важнєє ума, а цель важнєє моралі!” і “Там гдє я, — там Расія!”

Совєцько-більшовицький період розвитку Росії збагатив її символіку головним гаслом НКВД-КГБ-ФСБ: “Побольше нахальства!” Це гасло стало дороговказом, правилом і практичною інструкцією для російської агентури, дипломатії, засобів інформації, військових і цивільних функціонерів Росії.

І треба визнати, що ці антилюдські гасла спрацьовують навіть у ХХІ столітті. Тим паче, що у сучасному співтоваристві країн ліберальної демократії немає єдності в ряді ключових питань.

Зокрема лідери Німеччини і Франції доволі пасивно реагують на агресивні дії Росії, а масмедіа цих провідних західних країн так завуальовано відображають  війну на Донбасі, що часом незрозуміло: яка така “криза” та який такий “конфлікт” там відбувається й про що власне Україні йдеться.

ЄС і США збентежені, тримають дистанцію щодо Росії, але шукають рішень для себе. Бо коли агресор упевнений, що “цель важнєє моралі” і тримає руку на кнопці запуску ракети з ядерною боєголовкою, — тут вже не до жартів.

Щоб домогтися єдності перед лицем реальної загрози з боку Росії, представницькі делегації країн-членів НАТО збираються 4-5 вересня на свій саміт у Великій Британії.

Тим часом, не очікуючи рішень Альянсу, Польща адекватно відреагувала на агресію Росії в Україні й почала спішно зміцнювати свої збройні сили та формування територіальної оборони. Зокрема приступила до оновлення і модернізації військової техніки, озброєнь і новітнього оснащення всіх родів військ, суттєво збільшуючи бюджетні витрати на оборону, залучаючи до військового вишколу адміністрацію воєводств, керівників підприємств та кадровий резерв військовослужбовців.

Президент Республіки Польської Броніслав Коморовскі чітко висловився щодо агресії Росії в Україні, зазначивши, що польський народ і його військо мають бути готовими до відбиття нападу з боку РФ. Таку позицію поділяють країни Балтії, зокрема Латвія, в якій час од часу активізують свою діяльність проросійські організації сепаратистського спрямування.

У повітрі постійно висить одне питання: Чого надалі слід очікувати від Росії, якими можуть бути наступні кроки імперії та якою є кінцева мета її божевільного керівництва?

Давайте відкинемо ілюзії і припущення, натомість розглянемо загальновідомі факти.

Росія має отримати у Франції два новітні кораблі типу “містраль”, що рекламуються як сучасні плавучі фортеці, призначені для проведення швидких військових операцій щляхом нападу і десантування спецпідрозділів, з метою захоплення великих плацдармів на суходолі й паралізування здатності противника до спротиву.

Слово містраль — це назва несподіваного, різкого, холодного вітру, що дме взимку й раньою весною у французькій провінції Прованс. Нічого доброго не віщує й корабель такого типу, який розвиває швидкість 18 вузлів при водотонажності 21 000 тон.

Натомість назва класу цього корабля перекладається з французької як ударно-штабний корабель. Це вже “на перевиконання плану” на “містралі” базуються 16 вертольотів і батальйон морської піхоти з танками та бронемашинами. Головне — в іншому: на судні розміщується командний центр з робочими місцями для 150 операторів. А отже “містраль” — це сучасний мобільний штабний комплекс управління війною в конкретному районі світового океану.

Де Росія використовуватиме цей центр управління? Відповідь дав у травні цього року російський адмірал Ненашев:”В Сєвастопалє!” Чи можна цьому вірити? Ні, не можна. Бо у плани  російського керівництва не входить замикати корабель такого класа у по суті внутрішньому морі. А після загарбання Криму взагалі не має сенсу — не той масштаб.

Інша справа — Далекий Схід. До речі, перший з двох замовлених “містралів”  має назву “Владівосток”. І не випадково. Адже традиційною базою  Тихоокеанського флоту Росії є саме Владивосток, а  ударною силою російського флоту в тому районі світового океану — 12 атомних підводних човнів з балістичними ракетами, оснащеними ядерними боєголовками.

От вже де є простір щоб розгулятися “містралям”! І це цілком відповідає методології залякування, яка останнім часом стала чи не головним елементом політики Кремля. До того ж, навряд чи Росія не використає нагоди продемонструвати світові свою потугу під час показово-тріумфального “туру містраля” (у супроводі ескадри) з Європи навколо Африки і Азії до Владивостока.

Для нинішньої Росії вже замало влаштовувати демонстрації сили під час помпезних парадів у Москві на Красній площі. Кремль переніс технологію залякування на світову арену. Тим паче, що Росія починає агресію не з прямого військового вторгнення на територію, а з інформаційного вторгнення у свідомість людей, зокрема тих, котрі можуть або потенційно здатні підтримати агресію.

Російська технологія випередження і супроводження агресії брехнею виявилась доволі ефективним засобом ведення сучасної війни, особливо там, де присутній “русскій дух” і є якісь, хоча б мінімальні, підстави для підтримки ідеології так званого “руссково міра”.

Причому, з огляду на заповітну мрію росіян (“я б в бєрьозовиє сітци наряділ вєсь бєлий свєт”), що нині реалізується згідно з путінськими планами, бажано мати цей “русскій дух” якось так ближче до ненависного ворога, тобто до Сполучених Штатів.

Москва упродовж десяти останніх років активно і послідовно готується до війни (причому, до війни не оборонної, а наступальної) саме з позиції офіційної військової доктрини РФ, в якій вірогідним ворогом зазначено НАТО, тобто країни ЄС і США. Щоправда, військова потуга країн ЄС не дуже хвилює Росію. Інша справа — Америка. От хто не дає спати ночами російським генералам, а особливо — адміралам.

Кажу це спираючись на факти. Кілька років тому запросили мене до бібліотеки по вул. Прорізній, щоб розповів бібліотекарям Києва про НАТО. Бо я вивчав це питання не по книжках, а як журналіст, перебуваючи упродовж двох тижнів у військових частинах НАТО: у різних підрозділах сухопутних військ, під час стрільб і навчань на полігонах, в авійційному полку, на кораблі, на тренажерах та у штабах різного рівня.

Зокрема було дуже повчальним перебування у штабі польсько-німецько-данської бригади, що складається з трьох дивізій відповідних країн, а посада командувача бригади щороку змінюється за рахунок ротації в особах командирів цих дивізій. Військове братерство у багатонаціональному НАТО спирається на чіткий організаційно-технологічний фундамент військової готовності.

Отож, прийшовши до бібліотеки, мав що сказати. Але на моє здивування, на виступ перед зібранням було запрошено також огрядного чоловіка у формі віце-адмірала. Йому й надали слово першому.

Виявилося, що він командував загоном атомних підводних човнів, що періодично, по кілька місяців, лежали на дні Атлантики біля східного узбережжя США, з ракетами націленими на Нью-Йорк, Чікаго та інші великі міста Америки. Про НАТО розповідав злобно, бризкаючи слиною ненависті, у кращому стилі комуністичної пропаганди часів холодної війни.

Я був ошелешений брехнею з вуст чоловіка, який майже нічого по суті не знав що воно таке — організація Північно-Атлантичного Пакту: коли, ким і чому заснована, на що спирається у своїй діяльності, яке має значення у сучасному світі, зокрема й для нас в Україні.

Після його полум’яного звинувачувально-прокурорського виступу, мене вже мало хто сприймав з довірою. І хоча я на підставі документів, фактів і власного досвіду намагався пояснити головне — що це зовсім не агресивна, а суто оборонна структура, мабуть мені це не дуже вдалося. Бачив це по очах присутніх і чув у їх запитаннях, що більше нагадували виступи опонентів.

Можете собі уявити, якщо таких адміралів збирається кілька десятків, і не в київській бібліотеці, а в Кремлі, за столом у залі засідань поряд з кабінетом Путіна і під його керівництвом...

І тому зовсім не фантастичним, а фактичним був виступ Жиріновського, коли цей кремлівський речник відкрито і радісно наголосив про можливість Третьої Світової війни із застосуванням російської ракетно-ядерної зброї.

Як ви розумієте, такі засоби війни вимагають її ведення в глобальних масштабах, причому, з максимальним використанням просторів світового океану.

Але знову-таки, агресор хоче мати “зачіпку”, яка хоча б в очах власного народу здатна виправдати початок агресії. А яку зачіпку має Росія по відношенню до ненависних для неї Сполучених Штатів?

Та таку саму, як до нас з приводу Криму, що його, за версією офіційної Росії, — “Україні віддав Хрущов проти волі росіян”. Тільки тепер йдеться не про Крим, а про Аляску, яку за договором 1867 року Росія продала Сполученим Штатам за 7 200 000 доларів (11 млн. царських рублів).

Проте, як нині пише pravda.ru, яка досить чітко відбиває настрої в російському істеблішменті, —

Зусібіч говорять про те, що Росія припустилася величезної глупоти, коли продала 1 519 000 квадратних кілометрів територіальних володінь Російської колонії на Північноамериканському континенті. Дехто навіть вважає, що Аляску не було продано, а лише здано в оренду.

...1957 року США з болем у серці збирались віддати ці землі назад або продовжити термін оренди за величезну суму, але Микита Сергійович Хрущов фактично подарував землі Америці”.

Отака вона правдо-напівправда. Російські публіцисти останнім часом активно розкручують тему Аляски. Багато хто з них наголошують на тому, що договір про передачу Аляски у власність США ніколи не був підписаний СССР, так само, як і Російською Імперією. А відтак, як пише одне з видань, “возможно Аляска бєзвозмєздно заімствована у Росіі (...) но СССР по какім-то прічінам нє потрєбовал єйо обратно”.

Отож, як бачимо, ця зовсім не невинна гра словами з прозорим натяком на територіальні претензії Росії до США, дуже нагадує нам до болю знайому словесну еквілібристику Гітлера перед анексією Австрії, Сталіна перед окупацією Польщі та Путіна перед захопленням Криму.

У кожному разі, інформаційна підготовка до серйозніших кроків почалася.

Не випадково у ці дні ми почули про можливість Третьої Світової війни з уст головного російського дипломата. Це прозвучало як акомпанемент до виступу самого імператора, котрий із самовдоволеною радістю повідомив масмедіям про створення в Росії принципово нової зброї.

А що робити нам? Отож не лише нам, а й всім чесним людям у світі треба зняти з очей рожеві окуляри і серйозно оцінити реальні факти, не поспішати їх   сприймати як фантастику і недоречність.

Інерцію, що її набрала російська військова машина, не можна зупинити жодними переговорами, а щоденний обстріл наших військ з території Росії за допомогою ракетних систем залпового вогню та щоденне збільшення російських військ на донбаському фронті несила далі терпіти.

Настає гостріша і жорстокіша фаза війни. Цього не уникнути, бо агресор певен перемоги в Україні, а головне — має подальші плани.

Пора вже й Сполученим Штатам скинути рожеві окуляри...

 

Євген ҐОЛИБАРД

“Слово Просвіти”, № 35, 4 -10 вересня 2014 р.





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard