Етнічна війна за Україну

 

 Війну за свою Україну веде Росія, причому майже постійно, упродовж понад 350 років. Нині ця війна набула особливої гостроти начебто, на перший погляд, через кардинальну різницю напрямків розвитку держав-сусідів: національно-демократичного — в Україні, імперсько-шовіністичного — в Росії.

Проте причина цієї війни зовсім в іншому, а саме в тому, що росіяни завжди вважали і вважають себе вищими і завжди правими у свох намірах і діях щодо  українців.

 Давайте спокійно проаналізуємо факти

 Всіх цікавить, що буде далі, чого нам слід очікувати у перспективі?

Щоб оцінити майбутнє, слід уважно проаналізувати минуле. Адже саме звідти, з минулого тягнуться тенденції та сьогоднішні наслідки минулих справ, подій, явищ. Отож наберіться терпіння, давайте не будемо нервувати і поспішати, а спокійно розберемося.

На даний момент, як вважає керівництво у Кремлі, Росія має найбільші шанси на перемогу у війні за “свою” Україну. Аякже — Росія довго готувалася до цієї війни, причому цілком відкрито, не приховуючи своїх намірів, удосконалюючи свою потугу з одночасним руйнуванням Українського війська за допомогою агентури, колаборантів і наївних псевдопатріотів типа “противсіхів”.

Практично од 1993 року Москва поступово формувала на теренах України мережу агентів впливу і активно підтримувала їх антиукраїнську діяльність, безпосередньо втручаючись у фінансово-господарчі, культурно-освітні, внутрішньо і зовнішньополітичні процеси, що відбувались в Україні. Керівництво РФ впливало навіть на кадрові рішення у вищих ешелонах влади нашої держави.

Російська гра нафтовим і газовим кранами у другій половині 1990-тих років сьогодні вже здається дитячою забавкою порівняно з реаліями 2010-2013 років, коли “всенародно обраний нами президент” Янукович та антиконституційна януковичова більшість у парламенті, а також януковичовий уряд так званих “проффесіоналів” у Києві радісно танцювали під дудку Москви.

Зрештою, так само “танцювали” обрані нами Кучма і Ющенко.  Кожен з них майстерно грав роль “президента” у повній відповідності до московського імперського сценарію, кожен цілком реально причинився до ліквідації українського війська, “боєздатність” якого врешті стала приводом для анекдотів.

Натомість зовсім не анекдотом ставав чимдалі небезпечніший факт окупації частини України (причому, не лише тієї, на якій розміщена військова база Росії), а також факт активної діяльності російських спецслужб і антиукраїнських організацій проросійського спрямування, зокрема у південних і східних областях України та в Криму.

Також є очевидним фактом, що діяльність багатьох високих посадовців в Україні упродовж тривалого часу була підпорядкована інтересам Росії. Ба більше — керівні посади в системі силових структур України обіймали особи, котрі лише кілька років тому прибули з Росії.

Не викликає радості й той факт, що значні обсяги приватної власності на землю і майно на території України було надано громадянам Росії, а також те, що впродовж останього десятиліття немало  громадян України отримали паспорти громадян Росії.

Суттєвий ментальний поділ України на переважно український Захід і переважно проросійський Схід також є фактом, який став наслідком тривалої, майже 20-літньої антиукраїнської ідеологічної “роботи”, яку вела і веде надалі потужна російська інформаційна мережа в Україні.

У цій мережі існують десятки паперових видань (зокрема таких, як “Комсомольская правда в Украине”, “Аргументы и факты в Украине” тощо, не кажучи вже про такі одіозні видання, як “Русский мир” та йому подібні), близько  сотні проросійських FM-радіостанцій і каналів телебачення, які упродовж тривалого часу “промивали мізки” громадянам, особливо на сході і півдні України.

Не марнували часу й легально існуючі антиукраїнські рухи, такі як «Русский блок», «Крым – с Россией», «Союз советских офицеров» та їм подібні. Не останню роль у цій ідеологічній роботі виконувала і продовжує виконувати Російська Православна Церква Московського Патріархату в Україні, яка лицемірно називає себе Українською.

Але чи не найбільшу шкоду Україні, зокрема упродовж 2003-2013 років, завдала офіційна п’ята колона (або новітній “троянський кінь”) у вигляді Партії Регіонів та Комуністичної партії України.

Саме керівні особи і рядові члени цих партій впродовж тривалого часу (а особливо активно починаючи од 2002 року) організовували і впроваджували численні антиукраїнські заходи політичного, пропагандистського, господарчого та культурно-освітнього характеру на Сході й Півдні України.

Саме правляча парламентська коаліція комуністів з регіоналами у Верховній Раді України упродовж 2010-2013 і до 20 лютого 2014 року, у повній відповідності до сценарію розробленого у Кремлі, допомогла керівництву Росії створити необхідні умови для військової агресії російського війська на нашу суверенну територію, окупувати Крим і провести у південних та східних областях серію сепаратистських виступів під прапорами Росії, підтримала бандитське захоплення обласних державних адміністрацій.

Саме за активної допомоги українських колаборантів і відвертих зрадників, правляча верхівка Росії швидкими темпами реалізовувала план відновлення імперії “со столицей в Киеве”, впевнено надягаючи на Україну ярмо поневолення.

Росія довго готувалася до цієї війни.

Натомість в широких колах українського суспільства панувала ситуація пасивного очікування. Водночас зростала байдужість і знижувався рівень свідомості частини громадян, котрі розчарувалися в лідерах й не бачили позитивної перспективи. Ставали відчутними брак необхідної маси патріотизму й любові до Правди, низький рівень особистої відповідальності за долю власної Батьківщини.

Антиукраїнська влада в особі Ющенка, Януковича та альянсу комуністів з регіоналами активно посилювала ці руйнівні тенденції шляхом розвитку корупції, хабарництва, проросійської кадрової політики та збагачення високопосадовців за рахунок утримання низького рівня життя переважної більшості громадян України.

Все це не давало достатніх підстав до оптимізму. Окремі випадки обурення тонули в морі апатії, безнадії, розгубленості.

Саме через інерцію розгубленості, навіть на тлі патріотичного піднесення славного Євромайдану-2013/2014, не одразу були належно сприйняті й оцінені в українському суспільстві дві важливі події, що сталися 4 лютого 2014 року.

Перша: Верховна Рада Автономної Республіки Крим ухвалила рішення про офіційне звернення до керівництва Росії з проханням взяти Крим під захист російського війська. У цьому зверненні, всупереч Конституції України, було  брехливо зазначено, що АРК — це російська автономія.

Як відомо, диявол ховається у дрібницях. Оця “дрібничка” — слово  російська — потім зіграла зовсім не другорядну роль в активізації російської агентури в Україні,  у військовій агресії Росії і окупації нашої території.

Друга: Віктор Янукович зустрівся з в.о. Міністра оборони України Павлом Лєбєдєвим. Про людське око, на поверхні розмов була тема підвищення грошового забезпечення військовослужбовців на 20%, що пообіцяв Янукович. Проте головне питання розмови було інше: чи не піднімуться патріотичні солдати і офіцери на захист України в разі “загострення ситуації”?

Тодішній керівник оборонного відомства запевнив Януковича, що “87 %   особового складу ЗСУ підтримали дії Президента” і що навіть “в разі загострення” військо сидітиме в казармах, як миша під віником.

Та й як могло бути інакше, коли боєготовність Збройних Сил України вже було доведено майже до нуля.

Обидві події мали спільний корінь у контексті чергової зустрічі Януковича з Путіним для отримання вказівок щодо подальшого виконання кремлівського сценарію “перезавантаження” України під імперський формат.

Бо Росія вже всебічно підготувалася до війни...

 

Будівництво імперії зі столицею в Києві

 Плине час, в Росії змінюються керівники і навіть деякі форми організації життя держави, однак залишається незмінною спрямованість Росії на світове панування. Методи також незмінні: створення конфліктів, перетворення їх в “гарячі точки”, потім пряма агресія з метою “захисту співвітчизників” або втручання в якості ”миротворців”, а далі — створення російського чи проросійського анклаву як плацдарму для розширення імперії.

Впродовж 1919–1991 років Росія захопила території, які в кілька разів перевищують етнічний ареал проживання росіян. Зруйнування СССР було винятком з історичного правила, але тривало не довго.

На межі ХХ–ХХІ століть імперські апетити Росії породили серію нових конфліктів: Середня Азія, Нагірний Карабах, Придністров’я, Чеченія, Абхазія, Південня Осетія, і ось тепер надійшла черга України (про що автор неодноразово попереджав упродовж понад десяти років, зокрема й в публікаціях “Свободи”).

Російська багатогранна, багатоаспектна, багатогалузева повзуча експансія на Україні вже давно стала фактом, а од листопада 2013 року лише набула особливого прискорення і подальшої ескалації. При цьому вітчизняні колаборанти діяли цілком синхронно з російськими партнерами у Москві.

Принагідно варто нагадати, що майже одразу після сходження Віктора Януковича на посаду чергового Президента України народні депутати України отримали персональні листи з дивовижною пропозицією (тут і далі цитую мовою оригіналу):

«Предлагаем начать работу с создания в первом полугодии 2010 года организационного комитета и выработки принципов работы по воссозданию Единого государства. Ваше мнение по началу этого строительства (…) прошу сообщить».

Так закінчується лист від 2 березня 2010 року за підписом голови Комітету з економічної політики та підприємництва Державної Думи Росії Є. О. Федорова. До листа додано текст на семи сторінках під заголовком «Принципы работы по воссозданию на пространствах Украины, Белоруссии и России Единого государства (20102020 гг.)».

Тобто Росія вже впровадила цей проект «в роботу» і справа лише в деяких “дрібницях”, як-от щодо термінів: «...по началу этого строительства…»

Ідеологічною основою будівництва («воссоздания») єдиної держави є відома міфологема про Київську Русь як «колиску трьох братніх народів». Щоправда, автори проекту «строительства» пішли далі й, розвинувши цю брехливу, кон’юнктурно-політичну (а по суті — шовіністичну) тезу, вивели її на рівень провідного гасла, яке епіграфом поставили перед назвою проекта:

«Украина–Белоруссия–Россия: от исторического единства народа – к единому государству».

Щодо так званого “історічєского єдінства”, то треба принагідно нагадати, що не заглиблюючись у старозавітну давнину, а лише взявши історичний відлік від початку нової ери ( від Різдва Христового), українці  разом з поляками і білорусами беруть початок від полянських племен. Натомість росіяни — від племен угрофінських, ареал яких розташовувався переважно на теренах басейну верхньої Волги з поширенням на північ і схід.

Але авторам проекту вигідно вважати, що існували не три народи, а один; не три нації, а одна-єдина. А щоб легковірні українці не дуже пручались у мовному питанні, в проекті пропонується зробити дуже просто: одразу три мови оголосити державними (!?).

Яка з них залишиться насправді – годі говорити.

Але чи не найголовнішою «родзинкою» цього проекту є те, що столицею «воссозданного Единого государства» має бути… Київ (!).

Ідея – просто блискуча! Кращого способу ліквідації України як держави годі придумати. Тоді до Києва переїздить московське керівництво, а такі «дрібниці» як українська мова, культура, ментальність, традиції, право на національне самовизначення, Помісна Українська Церква, освіта, право, історія, національні герої, оборона, міжнародна політика в інтересах Української Нації тощо автоматично усуваються зі сфери вжитку.

Усуваються, бо нові керівники «порешают все вопросы» в інтересах своєї панівної Російської Нації, керівництво якої формує імперію ХХІ ст. і якій потрібні в Україні лише територія разом зі всіма природними ресурсами.

Показовим є останнє, жирно виділене речення цього проекту:

«Мы убеждены в том, что главным и ключевым условием реализации нашего геоисторического проекта является последовательное интеграционное государственное строительство в целях создания к 2020 году нового высокоэффективного Украинско-Белорусско-Росийского государства со столицей в Киеве, объединяющего регионы от Кольского полуострова до Крыма, от Карпат до Сахалина, от Буга до Байкала».

Нехай вас не вводить в оману тимчасовий додаток Украинско-Белорусско-. Адже основні постулати, що їх поклали автори проекту в цю «будову» нової імперії (тобто Росийского государства), чітко спрямовані на реалізацію мети в інтересах росіян:  єдина держава, єдине громадянство, єдина валюта, єдина територія, єдине законодавство, «единое образовательное пространство», а отже — лише російська мова.  Чи може вважаєте, що у навчальних закладах «единого образовательного пространства» викладатимуть українською?  Відповідь на це питання вже давно дав колишній міністр від освіти Табачник, який досяг великих успіхів у впровадженні в Україні «единого образовательного пространства»...  

Як читаємо далі, головним напрямом міжнародної політики цього відверто імперського «геоисторического проекта»  є всебічна конкуренція зі США, НАТО і ЄС. Інакше кажучи — руйнування балансу взаємної довіри в системі міжнародної безпеки та повернення до протистояння часів холодної війни.

Варто процитувати деякі інші фрагменти цього проекту, які чітко вказують на його мету – створення потужного геополітичного і геоекономічного утворення, в якому інтереси громадян будуть підпорядковані інтересам імперіалістичної стратегії великої російської держави, яка не правдою, а своєю військовою потугою прагне конкурувати у світі:

«Единство народа позволит добиться кардинального повышения производительности труда... (добиться – це від слів бити й добити). ...Создание общего продовольственного резерва (…) это гораздо выгоднее…»

Як відбувалося створення «общего продовольственного резерва» у формі «продразверстки, продналога», а потім шляхом Голодомору, сподіваюсь, читачі добре знають.

 «В 20102020 годах Украина, Белоруссия и Россия создадут единую общественно-государственную систему, …будут созданы надгосударственные органы, которым (…) будут передаваться функции национальных государственных органов власти и управления».

Отже: єдина Конституція, єдині збройні сили, єдина поліція, єдина служба безпеки, єдиний ГУЛАГ!  Аякже, добре пам’ятаємо такі класичні совєцькі надгосударственные органы, як НКВД...

Шановні громадяни України! Воркута, Сибір, Норильськ, Магадан, Колима вже чекають на вас! Причому, вас чекають не лише у “зонах”, а й у гарячих точках, яких завжди буде вдосталь, бо, як ви розумієте (й історичний досвід це підтверджує), Росія не може довго жити без окупації якоїсь території.

Натомість у країнах-членах НАТО кожна країна вирішує самостійно, чи надсилати своїх хлопців до гарячих точок, а якщо надсилати, то куди, скільки, на який термін і за яких умов.

І тому вступати до НАТО не хочуть наші «доблесні» регіонали донецького розливу в альянсі з комуністами. Але вочевидь хочуть, щоб українці служили в єдиних збройних силах єдиногоРоссийского государства, бо там вже ніхто не питатиме, чи хочуть вони захищати російські інтереси на Курильських островах, загарбаних у Японії.

 

Про це говорити “не прийнято”

Чи вас не дивує, шановні українські співгромадяни, що на розгляд архіважливого російського питання в Україні давно і надійно накладено табу?

Одразу хочу уточнити, що воно існує внаслідок присутності в українському суспільстві двох різновидів громадян однієї етнічної групи.

Перша група — це українці російського походження, котрі у братерській єдності з громадянами інших національностей спокійно мешкають в Україні, вважають її своєю Батьківщиною і усвідомлюють свій обов’язок щодо неї.

Вони не вважають себе обмеженими в правах (бо таких обмежень за національною ознакою в Україні просто не існує), мають всі підстави почуватись (і насправді почуваються) рівними серед рівних. Вони досконало володіють українською мовою, здійснюють гідний внесок у розвиток України та її багатонаціональної культури, пишаються, що вони є громадянами великої центральноєвропейської держави.

Друга група — це росіяни, які не змирилися з фактом незалежності України. Вони вважають себе обманутими, ображеними і кинутими (“развалілі СССР, а тєпєрь ета нєсчастная нєзалєжнасть”).

Вони обурюються, що їх називають  національною меншиною в Україні, не хочуть знати української мови (бо вважають це для себе принизливим), постійно скаржаться на свою долю, на те, що хтось обмежує їх права, радіють кожному факту експансії Росії в Україні, трактуючи агресію Росії й окупацію нашої території, як “факти восстановлєнія історічєской справєдлівості”.

Упродовж останніх п’ятнадцяти років, коли руйнування статусу незалежності України поступово набувало динамічного прискорення в усіх аспектах існування держави, вони почали називати себе російськомовними, вимагаючи для себе особливих привілеїв. Од самого початку фактичною метою цих вимог було і є створення на теренах України російської автономії з наступним переходом її до складу Росії.

Основна маса громадян України, занурена у щоденні клопоти, не розуміла (на жаль, багато хто не розуміє й зараз) цієї небезпеки. Не розуміють, що проблема стосується не філології і не лінгвістики.

Проблему створено фактом тривалої діяльності антиукраїнських сил на території нашої держави. Сил, які під прикриттям питання російськомовності відображають і захищають імперські інтереси й політику РФ в Україні. 

Цю руйнівну роботу російськомовних підтримувала (й надалі підтримує) частина відомих політиків та представників інтелігенції, які завжди афішують себе як патріотів і націонал-демократів.

Проте насправді, коли йдеться про російське питання, ці “патріоти” поводять себе як конформісти, пристосуванці, котрі, під доведеним до абсурду гаслом толерантності, ігнорують очевидні факти втрати позицій, авторитету і прав українців в Україні.

Саме ці новономенклатурні “патріоти” заплющували очі на очевидну небезпеку і, на догоду Росії, заколисували український загал брехливими мантрами про “віковічну дружбу двох братніх народів”, “стратегічне партнерство”, “спільні історичні корені” тощо.

А отже, хвалити, славити і пропагувати вищість Росії і росіян, вищість їхньої мови, культури, історії, вищість їхньої імперії – «було прийнято».

Натомість ставити під сумнів, а тим паче критикувати будь-кого, будь-що і будь-коли пов’язане з росіянами і Росією – зась! Бо “не прийнято”. Нерідко навіть можна було почути: “Не треба дратувати росіян”.

Бо так вже давно “прийнято”. Щоб б там говорили чи робили Росія і росіяни, треба завжди погоджуватись, що вони мають рацію, навіть якщо жодної рації не мають. Це вже такий неписаний, але майже загальноприйнятий закон. Закон самоприниження.

Адже якщо хтось (навіть маючи стовідсоткові підстави) не погодиться чи поставить під сумнів слова, переконання, поведінку або справедливість вимог росіян, він одразу викличе їхнє обурення.

Росіян завжди ображає кожний випадок твердження, яке ставить під сумнів переконання у їхній вищості, зверхності. При цьому всі знають: коли б і що б злого скоїла Росія, вона ніколи не визнавала своїх злочинів.

Чи Росія визнала неспростовний факт організації штучного Голодомору в Україні й вибачилась за цей злочин?

Чи Росія спокутувала звіряче винищення понад 26 000 невинних польських громадян у Катині?

Просте й все ще актуальне запитання: коли Росія поверне мільярди грошей, вкрадених з рахунків  українських вкладників в Ощадбанку? На це запитання є така сама проста відповідь: ніколи!

А тоді, може, взагалі не варто піднімати російське питання в Україні (й щодо України)? Може, невдоволення українців із приводу періодичних антиукраїнських «вибриків» Росії не має підстав?

 Може, ми повинні лише вихваляти Росію за її хитрі маніпуляції з українським хлібом і цукром у 1997 році, за її “мирну, технічну” агресію на наш острів Тузла і спекуляції навколо демаркації кордонів починаючи з 1998 року, за звинувачення нас в тому, що ми крадемо російський газ в 1999-му, за активізацію проросійської п’ятої колони в 2000-му, за активне втручання РПЦ Московського патріархата у внутрішню політику України в 2001-му,  за те, що керівник департаменту прикордонної служби РФ погрожував нам у 2002-му, за втягування в ЄЕП в 2003 році, за пропагандистське і політичне втручання Путіна на боці Януковича в 2004-му, за демонстративну агресивну висадку російського десанту морської піхоти біля Феодосії у березні 2005-го, за аферу під назвою “РосУкрЕнерго” в 2006-му і т.д. і т.п.?

Може слід подякувати Кремлю за періодичну блокаду українських товарів на кордоні з Росією, за демонстративні антиукраїнські виступи її провідних політиків, за те, що патріотів України, котрі вийшли на Майдан з протестом проти всесвітньо відомої брехні, керівник РФ, продовжуючи брехати, назвав хуліганами, бандитами, терористами і фашистами?..

Натомість Росія у своїх територіальних претензіях пішла далі. 23 березня 2014 року МЗС Польщі отримало офіційний лист від фракції Жиріновського у Державній Думі РФ, надісланий через Посольство Республіки Польської у Москві.

У цьому листі пропонується, щоб офіційна Варшава розглянула питання про повернення Польщі західних областей України, що до вересня 1939 року були частиною суверенної Польщі, а потім окуповані Червоною Армією.

Тобто офіційна Москва (зрозуміло, що в диктаторській Росії нічого не робиться без дозволу Путіна) пропонує одному з членів ЄС використати досвід Російської Федерації під час окупації Криму! За цією “логікою” треба ще й Німеччину спровокувати, щоб вимагала від Польщі повернення територій на схід від Одеру...

Як бачимо, черговим етапом експансії Росії стало намагання розвалити ОБСЄ шляхом активізації реваншизму в об’єднаній Європі.

А як на ці зазіхання відреагувала Європа? Канцлер ФРН пані А. Меркель запропонувала пану В. Путіну оригінальну мапу історичних фактів, на якій зазначено територію сучасного Китаю (жовтим кольором) і території, що на них, за логікою В. Путіна, Китай може претендувати. Ці історичні паралелі й очевидне застереження сприйнято цілком гумористично, але не в Росії.

Отже російське питання — це проблема не лише українського, а як мінімум, європейського рівня і світового значення. У своєму божевільному прагненні побудувати імперію, Росіяни не збираються зупинятися ні перед чим.

 

Час усвідомлення своєї гідності

 То може, слідом за російськомовними громадянами Криму, Сходу і Півдня України ми всі повинні подякувати Росії і росіянам за військову агресію та окупацію нашої Батьківшини?

Може, наше невдоволення щодо відвертої, послідовної і тривалої антиукраїнської політики Росії є лише «проявлєнієм екстрємізма бандеровцев і другіх націоналістічєскі настроєнних елємєнтов в западних областях», як це пояснюють російські масмедіа своїм співвітчизникам у Росії та за кордоном?

А як реагують на такі “пояснення” росіяни, що мешкають не лише в Росії та за кордоном, зокрема в Україні? Тільки не хизуймося знову своєю поблажливістю, толерантністю і терпимістю, доведеною до абсурду.

Досить вже дурити одне одного. Треба нарешті чесно визнати, що значна частина росіян не визнавала і не визнає нашої української незалежності, не визнає права українців на етнічну, національну, територіальну і державну окремішність, надто — незалежність.

Віковічне гасло росіян: “Там де я, там Росія!” залишається актуальним, зокрема на Півдні й на Сході України.  А там, де воно залишається актуальним, панують традиції російського нахабства, зверхності, культура відповідних стосунків, а передовсім — російська мова.

Російська зверхність завжди вирізнялася зневажливим, погордливим ставленням до інших націй, для котрих росіяни вигадали образливі прізвиська, серед яких хохли, нацмени, особи кавказької національності — ще відносно “благозвучні”, бо є й інші, вульгарніші...

Росіяни “збагатили” національні культури й традиції інших народів винятковим хамством і бруднослів’ям, яким вони пишаються і використовують як зброю у поточному спілкуванні (“знамєнітий русскій мат”).

Внаслідок 70-літньої російсько-комуністичної окупації України ще й досі зберігаються в українській ментальності залишки психології кріпаків та схильність до “зеленого змія”.

Натомість для себе росіяни зберегли у відносинах з іншими народами класичні російські постулати: “ложь во спасєніє” (в інтересах Росії і росіян всяка брехня є виправданою), “коготок увяз — всєй птічке пропасть” (великі території треба захоплювати зі створення малих плацдармів, зон впливу, гарячих точок), “воєнная хітрость” (переодягнення у місцевих мешканців, шпіонаж, диверсії, провокації, домовляння про мирні переговори для наступного вбивства керівників противника тощо), “бєспрєдєл” (антигуманність, злобність, зняття будь-яких обмежень моралі й людяності, вседозволеність, застосування всіх форм приниження, знущань і тортур тощо).

“Я б в бєрьозовиє сітци наряділ вєсь бєлий свєт. Я прівик тобой гордіться, бєз тєбя мнє жізні нєт!” — це не поетична метафора, це мета. Мета нав’язати російську ментальність усьому світові, причому “любой ценой”.

Російська мова — центральний блок російського питання, зокрема в Україні. Чому впродовж понад двадцяти двох років існування незалежної Української держави значна частина громадян російської національності не навчилася спілкуватися українською мовою?

Я провів своє приватне соціологічне опитування з цього питання серед осіб різних національностей. Відповідаючи на нього, громадяни називали різні приводи, але причина була одна: росіяни вважають для себе принизливим переходити на українську мову.

Як відверто висловилась одна росіянка, яка майже п’ятнадцять років мешкає в Україні й займає посаду у відповідальній державній установі: “Ето ніже моєго достоінства!”  Про те, що має бути соромно за стільки років не навчитися української, таким особам навіть не спадає на думку.

Характерною була обурлива реакція  росіян Сходу й Півдня України на ухвалення Верховною Радою України 23 лютого 2014 року Закону «Про визнання таким, що втратив чинність, Закону України „Про засади державної мовної політики“», за який проголосувало 232 народних депутати. 

Обурення було безпідставним, бо цим законом цілком слушно і справедливо відновлено дію статті 10 Конституції України та попередньої редакції закону України про мовну політику, згідно з якою єдиною державною мовою є українська мова — мова єднання.

Отож так звані російськомовні, які давно й наполегливо вимагають в Україні  двомовності, почали протестувати, бо такий закон йде всупереч планам Кремля. Планам, що спрямовані на роз’єднання і від’єднання.

Також характерною була реакція українців, які відверто злякались обурення росіян, а тому швиденько погодились, що цей закон є наслідком недосконалості й непродуманості, що він не на часі, почали ніяково виправдовуватись, влаштували день російської мови на українських каналах радіо і телебачення, чим ще більше погіршили ситуацію.

А як вам подобається ще одна мантра: “Не треба змішувати керівництво Росії на чолі з Путіним і братній російський народ”(?)

Можете не змішувати. Але, згідно з опитуванням, проведеним у Росії фахівцями Фонду Громадської думки ще на початку другої декади березня 2014 року, рейтинг Путіна впродовж місяця зріс на 5 %. Тобто росіяни — братній російський народ — у своїй масі підтримують агресію війск РФ і окупацію України. Путін лише матеріалізує їхні сподівання і очікування. 

У підсумку зазначеного соціологічного опитування підкреслено, що якби президентські вибори в Росії відбулися зараз, за Путіна у першому турі проголосували б 53 % росіян. Отже, громадяни РФ не засуджують, а підтримують агресію!

Причому, рейтинг Путіна в Росії продовжує зростати. Опитування проведене в Москві у день всеросійського свята приєднання Криму до РФ засвідчило, що російську анексію Криму радісно підтримують понад 90 % росіян.

Треба нарешті чесно й відверто визнати, що корінною причиною агресивного вторгнення військ РФ в Україну з подальшим планом розгортанням окупації, є конфлікт етнічний“Ти віноват уж тєм, что хочєтся мне кушать!”

Імперіалістична Росія і росіяни ненавидять українців та хочуть мати свою Україну, за яку ведуть війну проти українського народу впродовж понад 350 років. Причому, прагнуть перемогти у цій війні “любой ценой”!

16 березня 2014 року в трьохмільйонному Донецьку п’ять тисяч мітингуючих росіян голими руками взяли штурмом прокуратуру і СБУ. Подібне відбувалось у Миколаєві, Запоріжжі, Луганську, Харкові... Так само починалося в Криму.

І скрізь ті самі пропорції — якісь 2-3 відсотки населення під російськими прапорами ліквідують державні установи і державність України. А де інші 97 відсотків громадян? А вони законослухняно чекають, аж поки буде офіційна вказівка.

 


Strona: [1] | [2]




[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard