Суспільство

 

Коли вже Українці стануть дорослими?

 Здавалося б, понад триста п’ятдесят років сумного досвіду стосунків з Росією повинні були навчити Українців не лише зрозуміти чого хочуть Росіяни, а й зробити відповідні висновки. Передусім — висновки щодо себе самих.

 Нажаль, навіть у цей нинішний, трагічний для нашої Батьківщини час, абсолютна більшість Українців не спроможні адекватно оцінити ситуацію, “що склалася”. Постійно чуємо з вуст не лише так званих пересічних громадян, а й дуже авторитетних осіб: “У ситуації, що склалася...” і далі йдуть слова, слова, слова... 

Ситуація не “склалася” сама по собі, а її складали. Складали не десь на Марсі, а тут, у нас в Україні, упродовж понад двох десятків років, за нашої з вами присутності, шановні громадяни, а в ряді випадків — за нашої з вами, активної участі.

Хто у лютому 2010 року поставив на чолі України неграмотного Януковича з його кримінальним минулим, тодішним брехливим сьогоденням і злочинним майбутнім? 

Нагадаємо, що на минулих президентських виборах, коли у другий тур вийшли Ю. Тимошенко і В. Янукович, виборці України розділились на три приблизно рівні групи: третина — проголосувала за Януковича, третина — за Тимошенко, а майже третина (29,85%) — байдужих і озлоблених на всіх крім себе самих — взагалі не пішли голосувати.

На домір злого, ще 4,36% жваво відгукнулись на заклик В. Ющенка і проголосували “проти всіх”. Оці “противсіхи”, котрі склали 1,11 млн виборців (а серед них виявилося багато тих балакунів, хто вважає себе націонал-патріотами) та байдужі й озлоблені посадили Януковича у крісло президента України.

Можна також навести документи, що свідчать про факти масових фальсифікацій протоколів виборчих комісій на користь Януковича, що додали йому близько 1 млн. голосів, але, як бачимо, не це виявилося вирішальним для остаточних висновків ЦВК..

Щоправда, висновки ЦВК ніяк не вплинули на свідомість, а тим паче — на відповідальність (тобто безвідповідальність) так званих пересічних громадян, котрі звикли чекати манни, якщо не небесної, то хоча б з панської руки чергового “благодійника” на вершині влади.

Українці серйозно інфіковані російським вірусом віри у доброго царя! Причому, ця хвороба проявляється не лише як зневіра у себе, у власні сили й можливості.

Вона проявляється також як абсурдне, ганебне і неусвідомлене (підсвідоме) поклоніння перед диктатором, навіть якщо він президент держави, яка є агресором і у підступний спосіб окупувала значну частину території України.

Тільки не поспішайте обурюватись, а спокійно поміркуйте на підставі фактів.

Краще дайте відповідь на запитання: Хто ось вже упродовж трьох місяців є  незмінним центром уваги світових масмедій, чий портрет залишається на перших сторінках газет, із згадки про кого починаються мало не всі новини на радіо і в телепросторі?

Відомо — Путін, Путін, Путін... Такої реклами не мав мабуть ще жоден зі світових лідерів за весь період після закінчення Другої Світової війни. І тут є своя логіка, як і справедливість порівняння цього диктатора з Гітлером і Сталіним, що ми бачимо в телероликах.

Проте паскудство ситуації з українського боку полягає в тому, що наші громадяни майже всі свої зусилля, всю енергію своїх емоцій, як у тому паровозі, — спрямовують не у поршні, щоб крутити колеса, а викидають у гудок. Лають Путіна і цим заспокоюють себе.

Інфекційна хвороба віри в царя виявляється високою температурою повної зневіри у свої власні сили.

Щоправда, зовні ця хвороба виглядає нібито цілком пристойно і логічно: Українці лають Путіна останніми словами, скидають на нього всі свої біди, звинувачують у всіх гріхах, закликають громи й блискавки на його голову...

Але все це ніщо інше, як дитяча спроба зняти провину з себе, самовиправдатися за своє боягузство, за фактичну байдужість до власної Вітчизни, за безвідповідальність і елементарний брак патріотизму.

Ми не винні. Винні завжди вони. Винен Путін, винні Янукович, Ющенко, Кучма, який випестував донецький клан, винен Кравчук, який яктивно причинився до перетворення звичайної області у Автономну РеспублікуКрим, з її окремим парламентом, своєю Конституцією і всіма атрибутами держави в державі Україна... А ми не винні?

Колись ця хвороба самовиправдовування із звинувачуванням когось іншого була названа дуже просто — культ особи:

 

“То Сталін питає: Чи кріпко ми дієм?

   То Сталін питає: Чи все у нас є?

  Ой, Сталіне рідний! — В роботі радієм!

   Прийми наше серце в імення своє!”

 

Замість імені зазначеного у вірші (у 1940–50-тих роках цей вірш був у  шкільній програмі) можете нині поставити інше прізвище... І зняти з себе всяку відповідальність. Щоправда, не дуже порадієте в роботі, бо роботи не дуже є.

А ви заспокойте себе обіцянкою Ющенка створити 5 мільйонів робочих місць. Це також знімає з вас персональну відповідальність.

А як нині немає за що купити найнеобхідніше, то можна почути й таку рекомендацію “Ета ваші праблєми!” В умовах існування культу особи, як форми особистої (а внаслідок цього й суспільної) безвідповідальності, кожен мусить вирішувати свої проблеми сам.

Бо в умовах культу особи не може бути громадянського суспільства. Тоді “фахівці” з оточення диктатора гарними словами пояснють громадянам, що у нас все добре і може бути ще краще, але немає “політичної волі”.

Бо бачите — воля має бути лише у політиків, а не у громадян.

Майже сто років тому І. Франко рекомендував: “...А щоб збудить хиренну волю, — громадою обух сталить. Та добре вигострить сокиру, та й заходиться вже будить...”

До речі, поет прив’язав цей заклик до спротиву стосовно царя Миколи, але вочевидь рекомендація спрямована, передусім, на активізацію громади.

Викиньте, нарешті, Путіна з голови й з язика!

Не Путін, а Українська Громада може і повинна стати вирішальним чинником у боротьбі за незалежну Україну. І стане цим чинником, якщо візьме відповідальність на себе.

Бо незалежність не буває сама по собі. Українці повинні конкретно навчитися жити громадою незалежно від Росії і від всіляких культів осіб.

 

Євген ҐОЛИБАРД

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard