Ментальність

 

 

Скажімо чесно: нам ще дуже далеко

до справжньої незалежності

 

«24 серпня 1991 року деморалізована більшість Верховної ради України під тиском опозиції та націонал-комуністів на чолі з Л. М. Кравчуком, який перехопив рухівські гасла, ухвалила Акт про державну незалежність України».

 

Наведена вище цитата – зі стор. 516 книги В. В. Петровського та ін. «Історія України. Неупереджений погляд. Факти, міфи, коментарі». Історично показовим є й наступне речення: «30 серпня президія Верховної Ради, звинувативши структури КПУ в підтримці московських путчистів (ДКНС), заборонили її діяльність».

Отже початок незалежності України був напрочуд спокійний, майже лагідний, поміркований, сказати б навіть – ламінарний. Інакше кажучи, з огляду на 350 років бездержавності, державна незалежність раптом дісталася поколінню «совєтскіх людєй» в Україні на тарілочці із жовто-блакитною облямівкою.

Це вже тепер можемо із впевненістю свідчити, що незалежність впала Українцям із неба, як сліпій курці просо. Бо ось вже впродовж 19 років не знають що із цим фантом мають робити.

Бо Українці усе ще сподіваються на те, що «згинуть наші воріженьки, як роса на сонці» і от тоді вже «запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». А поки що упродовж 19 років Українці шукають «доброго царя», який нагодує й обігріє.

Отож і «відсвяткували» 19-й День Незалежності України в ситуації, коли від цієї незалежності залишилося мабуть якихось 20 %. 

Аякже: енергоносії – з Росії, українського війська і флоту вистачає хіба що для показушного парада на Хрещатику, ефективних наукових досліджень і науковців – катма, 80 % економіки перебуває в руках переважно проросійськи налаштованих олігархів, державні інституції (передусім ті, що мали б відповідати за дотримання законності й правопорядку, зокрема суди) майже всуціль скорумповані, реальна національна освіта і культура чимдалі котиться долу, розумні люди продовжують тікати з України, тоді як різко зростає чисельність мігрантів з Азії й Африки, кількість працюючих зменшується, натомість зростає кількість онкохворих, наркоманів, дебілів…

На домір злого, Українці на 19-му році незалежності у цілком легітимний спосіб віддали абсолютну владу в руки антиукраїнської регіонально-комуністичної коаліції.

Віддали проголосувавши на початку 2010 року «проти всіх», а отже передусім проти самих себе.

Як наслідок, регіонали донецького клану, отримавши практично абсолютну повноту влади, лише за перше півріччя свого правління вже втигли віддати Севастополь, тричі зґвалтували Конституцію, поскидали з державних посад всіх проукраїнськи налаштованих осіб, підвищили ціни і тарифи, оголосили про збільшення пенсійного віку, відкрили двері для російського капіталу і фактично закінчують ліквідацію національно-демократичних ЗМІ…

Водночас регіонально-комуністична команда чітко відпрацьовує московський сценарій ліквідації України шляхом створення новітнього СССР під назвою «Єдіноє словянскоє государство со століцей в Кієвє».

Тому, коли вже (і якщо) ми говоримо про незалежність, то завжди треба пояснити: незалежність від кого? Чи йдеться про незалежність України від Польщі, а чи може від якоїсь Коста-Ріки, або Гондурасу?

Бо незалежність сама по собі – не існує.

Вочевидь у нашому українському випадку йдеться про незалежність од Росії та од її кемлівського керівництва, котрі саме цієї незалежності України у жодному варіанті розвитку подій не уявляють і в своїй політиці щодо України не передбачають.

Чи вас не дивує, шановні українські співгромадяни, що на розгляд архиважливого російського питання в Україні давно і міцно накладено табу?

Тобто хвалити, виславляти і пропагувати вищість Росії і Росіян, вищість їх мови, культури, історії, величність їх імперії – можна; натомість критикувати будь-кого, будь-що і будь-коли пов’язане з Росіянами і Росією – зась!

Бо Росія і Росіяни, щоб вони не говорили чи здійснювали, завжди мають рацію і ніколи не визнавали своїх злочинів.

Чи Росія визнала неспростовний факт організації штучного Голодомору в Україні й вибачилась за цей злочин? Чи Росія спокутувала звіряче людовбивство в Катині?

Чи може взагалі не варто піднімати це російське питання в Україні (й щодо України)? Може невдоволення Українців із приводу періодичних «вибриків» Росії не має підстав?

 Може ми повинні лише вихваляти Росію за її агресивний фокус із островом Тузла, за демонстраційну висадку російського десанту морської піхоти біля Феодосії, за бензинову кризу (організовану методом одночасної зупинки «на ремонт» п’яти нафтопереробних заводів, що розташовані на території України, але з «легкої руки» Л. Кучми належать Росіянам),  за періодичні маніпуляції з газовим краником, за демонстративні антиукраїнські виступи її провідних політиків…

 Може це наше невдоволення є лише «проявлєнієм «екстрємізма націоналістічєскі настроєнних елємєнтов в западних областях», як це пояснюють російські ЗМІ, в тому числі й ті, що після своїх назв додають у логотипах: «…в Украине».

Звичайно, можна сперечатися стосовно слушності різних точок зору, які де-факто існують щодо українсько-російських і російсько-українських стосунків.

Можна розглядати ці стосунки в історичному аспекті та в сучасності, можна підходити до їх оцінки з наукових позицій чи з позиції пересічного громадянина, співати осанну єднанню слов’ян та спільним економічним, енергетичним, інформаційним тощо просторам задля протиставлення «імпєріалістічєской агрєсії Запада і США» і т. д. і т. п.

Але це ніяк не наближає нас до чесної, совісної відповіді на ряд гострих і актуальних запитань, на які повинна відповісти Росія, її керівництво і, певною мірою, її народ – Росіяни. І не лише відповісти, а й залагодити справу відповідними діями, передусім – щирою сповіддю і покутою.

Цей ряд запитань – величезний, як величезна історія антиукраїнської «роботи» Росії. Але щоб зазначити напрямок думки, поставимо хоча б деякі з них:

1. Коли Москва визнає факт фальсифікації нею Березневих статей (Переяславських угод) 1653 року?

2. Коли Москва визнає факт військово-комуністичної агресії проти Української Республіки, починаючи од 1919 року і потім тривалої окупації України аж до 1991 року, після чого Кремль розпочав «ринкову» експансію на терени України за допомогою новітніх інформаційних, психологічних, фінансово-економічних і навіть виборчих технологій, що часом нагадували кримінальні?

3. Коли Росія виплатить Україні компенсацію за агресію, загарбання національних багатств, окупацію і експансію?

4. Коли Москва визнає факт голодомору 1932–1933 років, організованого в Україні кремлівським керівництвом? Коли Москва компенсує Українському Народові втрати, завдані цією рукотворною трагедією?

5. Коли Москва визнає масовий і тривалий факт злочинної діяльності органів ЧК–НКВД–КГБ проти Українців, зокрема й факти особливої жорстокості проти місцевого населення на теренах західних областей України впродовж 1939–1941 та 1944–1953 років? Коли вибачиться за загибель мільйони Українців, угроблених в енкаведистських казематах та гулагах?

6. Коли Москва поверне українську частку золотовалютного запасу СССР та грошові вклади, нахабно вкрадені нею з особових рахунків громадян України в Ощадбанку?

7. Коли Москва збирається повернути історичні цінності, вивезені в Росію з музеїв та приватних колекцій України?

Подібних запитань – сотні. За ними – мільйони драм, трагедій та гори людських кісток, що залишилися від Українців, котрі безневинно згинули від рук функціонерів московсько-більшовицького, російсько-комуністичного режиму. Режиму, який завжди залишався кримінальним та завжди визнавав і зараз визнає лише право сили, методи підступу, закони брехні.

Не можемо ігнорувати також і той факт (багаторазово історично підтверджений у величезній масі випадків), що Українці поводять себе як боягузи.

Зокрема стикаючись із проявами російського нахабства у будь-якій ситуації й на будь-якому рівні – чи на офіційному, чи на рівні випадкових перехожих – переважно бояться образити своїх російських візаві, а отже дозволяють ображати себе.

Француз чи Китаєць, Італієць чи Мексиканець ніколи не поспішає переходити зі своєї рідної мови на іншу, коли до нього звертаються іншою мовою, яку він навіть знає. А Українці, як правило, переходять на російську, коли до них звертаються Росіяни. Неначе не Росіяни в Україні, а саме члени Титульної Нації являють собою національну меншину у власній Батьківщині.

…До чоловіка, котрий із власними думками йде собі Софіївською площею, раптом голосно і вимогливо звертається грубезний парубок: «Папаша! Гдє тут у вас уборная?» Чоловік зупиняється від несподіванки і, не одразу второпавши про що йдеться, перепитує: «Мабуть Ви, добродію, шукаєте туалет? Зараз, зараз…» – на мить замислюється чоловік.

«Мущіна! Давай мнє нормально, по-русскі, бєз етіх зараз!» – зі злістю вигукує молодик, ставлячи наголос в останьому слові на останьому складі.

Чоловік якусь хвильку зі здивуванням мовчки дивиться на розлючене обличчя, а потім тихо запитує: «Коли приїжджаєте до Лондона, Ви також вимагаєте у перехожих, щоб вони розмовляли російською?»

Молодик сторопів лише на секунду. Бо одразу по тому, загрозливо розмахуючи руками, видав такій шалений водоспад брудної лексики і погроз, що чоловіка мабуть врятував лише його похилий вік та перехожі, що приступилися ближче до місця події…

Мова – як відомо – це відображення способу мислення, тобто ментальності.

І тому, коли мислення (навіть його підсвідома складова, в тому числі на рівні вазомоторних реакцій) починається з добровільного відкидання шанобливого ставлення до власних коренів, із підпорядкування себе чужим традиціям, звичкам і манерам чужомовної особи, тоді про жодне партнерство, що завжди будується на взаємній пошані, не може бути й мови.

Бо у більшості випадків перехід з української на іншу мову на суспільному рівні у власній Батьківщині практично означає відмову від шанобливого ставлення до своєї Батьківщини. А отже є формою самоприниження, визнанням своєї особистої вторинності по відношенню до співрозмовника та фактом ствердження недосконалості мовної культури своєї Нації, свого Народу.

Всі солідні й дуже переконливі твердження про справді величезний пласт української національної культури можуть втратити своє значення в один момент, коли на практиці, під час спілкування, Українець переходить на російську мову. Бо він у такий спосіб поступається своїми переконаннями, втрачає гідність не лише в очах співрозмовника, а й у власних.

Щодо Росіян, то вони визнають лише право сили. Насилля, в тому числі вміщене у грубому, злому, вульгарному слові – досить характерна для них форма самовираження упродовж століть. Як у побуті, так і в державній політиці.

Не закликаю Українців бути злими, вульгарними і нахабними. Закликаю бути повсякчас сповненими власної гідності, як свідомої частки гідності Великої Української Нації.

На жаль, починаючи од 1994 року і посьогодні, на наших очах відбувається процес ліквідації української незалежності. Ця ліквідаційна робота щоразу набуває вигадливіших форм, з використанням досконаліших методів приховування намірів агресора.

Для реалізації своїх підступних планів в Україні агрессор залучає БК, НК, РК та ХК – безхребетних кон’юнктурників, нахабніших колаборантів, рішучіших космополітів та хитріших конформістів. Їх гасло – «Русский язык – ДА!» – це лише вершечок потужного айсберга поставленого Москвою на шляху українського державного корабля.

І тому так само як у 1920-х роках, сьогодні все ще дебатується питання: Чи можлива вільна Україна?

Бо й сьогодні керівництво України укладає з Росією ганебні для України договори та приховані від Українського Народу домовленості.

Бо й сьогодні ми так само неухильно наближаємося до національної катастрофи, бо багато Українців не усвідомлюють необхідності єднання на Національній Ідеї та будівництва економіки, культури і політики на національній основі.

У добре організованій системі працюють методи і факти; у поганій — характери і припущення.

Помаранчева революція була видатною подією в українській історії, але в нових шкільних підручниках про неї вже й згадки немає. Здобутки Помаранчевої революції було остаточно перекреслено одного вересневого дня 2005 року фактом підписання Меморандуму Ющенка–Януковича…

Цей Меморандум став точкою повороту і початком цілої низки небезпечних змін, за якими Україна почала втрачати свою національну, економічну, теріторіальну і реальну незалежність.

Згаданий Меморандум, який журналісти одразу прозвали «другим пактом Молотова-Ріббентропа» фактично став програмним документом, остаточно реалізованим під час президентських виборів 2010 року. Саме цього року безвідповідальні «націонал-демократи» підтримали заклик В. Ющенка голосувати «проти всіх» й цим привели до влади промосковську команду.

Команду, яка благородний Помаранчевий зрив Українського Народу проти фальсифікації виборів-2004 назвала «оранжевой чумой» і нині викинула із підручників історії будь-яку згадку про Помаранчеву революцію.

Ясно, що таке становище не є нормальним і для його ліквідації потребує зусиль від усіх національно-патріотичних громадян України.

Але скільки їх є – національно-патріотичних? Бо причина нашої недолугої «незалежності» знаходиться не в Москві, а в нас самих. В нас, в котрих вистачає розуму воювати з сусідом за межу, але поки що не вистачає відповідальності й громадянської та національної свідомості щоб боронити суверенітет своєї Батьківщини.

Євген ҐОЛИБАРД

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard