Нація, право і символи

 

Три очевидні й водночас неусвідомлені істини

На запитання – «Як з’являються великі відкриття?», А. Ейнштейн відповів: «Це дуже просто – всі знають, що воно таке, але раптом з’являються невіглас, який цього не знає. Він й робить відкриття».

У матеріальному світі, а точніше – у світі матерії, існують, як мінімум,  три очевидні речі, про які сучасна фізика і хімія начебто можуть дати вичерпну відповідь: земля, вода і вогонь.

Ця відповідь буде вичерпною, аж поки не стосуватиметься інформаційно-енергетичної складової зазначених понять. Бо саме в цій царині сучасна наука не може дати вичерпних пояснень ані про силу землі, ані про духовність води, ані про гіпнотичну властивість вогню.

Незрозумілого серед очевидностей стає ще більше, коли занурюємося у проблеми суспільства, зокрема стосовно права, моралі, обов’язків, відповідальності.

Візьмемо до розгляду такі важливі для громадян України й, здавалося б очевидні, три фундаментальні основи держави: Прапор, Гімн, Конституція.

Чи їх нинішня форма і зміст сприяють розбудові нашої держави?  Чи їх інформаційно-енергетичні властивості зміцнюють Українську Націю?

А головне – якими вони мають бути щоб сприяли і зміцнювали?

 

1. Основний Закон, як закон прямої дії

Слово конституція (від лат. constitutio – встановлення) почало широко застосовуватись під час заснування і організації діяльності чернечих орденів ще у XIV–XVI століттях. Наприклад, конституція відомого Товариства Ісуса (Ордену єзуїтів) була остаточно затверджена папою Павлом ІІІ 1544 року, тоді як першу в Європі конституцію держави (Королівства Польського) було прийнято Сеймом 1791 року.

І ще тоді, при перших спробах розробки і застосування конституції, одразу виникли дві проблеми щодо змісту і цільового призначення цього основоположного документу: Який характер повинна мати конституція – організаційний чи декларативний? А якщо організаційний для держави та її громадян, то кого і в якій мірі повинна стосуватися в сенсі розподілу прав, обов’язків, а головне – відповідальності?

Проста математика вказує, що в залежності від конкретного розв’язання цих проблем і відповідного наповнення документу, можливі, як мінімум, шість варіантів конституції у досить широкому діапазоні.

Тобто тут бачимо велику систему можливостей: од декларативної для пересічних громадян і водночас вільної для будь-якої діяльності влади до конституції громадянського суспільства, яка, маючи чіткий організаційний характер, у повній мірі гарантує виконання всіх її положень.

У першому крайньому варіанті чітко проглядається так звана сталінська Конституція СССР у другому крайньому – еталон Основного Закону для розвинутого громадянського суспільства.

А як на цьому тлі можна оцінити нинішню Конституцію України?

Критично оцінюючи дотеперішні варіанти Конституції України (включно із діючою), слід нам звернути увагу на певну «дрібничку» – на принципове значення форми дієслів у цьому дуже офіційному  документі.

Бо в будь-якому законодавчому акті (а в Конституції – особливо!) саме за дієсловами має стояти певна, чітко визначена дія, тобто конкретика виконання обов’язків не лише пересічними громадянами, а й тими громадянами, котрі мають статус службових та посадових осіб, а отже репрезентують собою відповідальність державних чи недержавних інституцій.

У нині діючій Конституції зразка 1996 року цієї конкретики виконання обов’язків і відповідальності немає зовсім!!!

Натомість використано формулювання, що повторюють комуністичні агітки сталінських часів: «Кожен має право…, Ніхто не може бути…, Не допускається…, Держава створює умови…, Охорона здоров’я забезпечується…, Держава сприяє розвиткові…, Держава забезпечує умови…, Народне волевиявлення здійснюється…» і т.д. і т.п.

Це не Конституція, а хвалебна пісня про те, що у нас вже все здійснено чудово і прекрасно, бо в ній використано дієслова у довершеній формі.

Нинішня Конституція (яку всі називають Законом прямої дії!) не вміщує жодного формулювання, в якому було б чітко вказано про те, хто (наприклад, яка державна інституція чи посадова особа) і що (які конкретні дії, заходи) в Україні повинні (зобов’язані!) здійснювати в інтересах громадян.

А поготів – у жодній зі статей нашої нинішньої Конституції немає й натяку на те, до якої відповідальності (і яким чином практично) має бути притягнута особа, котра НЕ виконує конституційних вимог відповідної статті.

Якщо в Основному Законі країни (який вважається Законом прямої дії, але не вміщує в собі якостей і можливостей для такої дії) НЕ передбачена відповідальність конкретних осіб, тоді хто цей закон буде виконувати?!

Тоді це Закон про Бездіяльність і Безвідповідальність, або, в кращому разі – протокол про наміри…

Конкретний приклад – ст.50 нині діючої (тобто, практично ніяк не діючої) Конституції проголошує:

«Кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація нікім не може бути засекречена.»

Написано так, щоб задовольнити дурнів. Бо як можна реалізувати це право на безпечне довкілля практично? Як отримати відшкодування завданої шкоди? І що робити, коли всупереч цій нормі інформацію буде засекречено? Питання риторичні, бо нинішня ст. 50 – це зовсім не юридична норма, а безвідповідальна декларація.

А от що, наприклад, декларує ст. 56:

«Кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.»

Ну й що з того? А як практично реалізувати це право кожного?

Як казав у подібних випадках Ходжа Насреддін, – «Скільки не кажи: халва, халва, у роті солодше не стане».

І ось такою практичною «відповідальністю» влади перед громадянами просякнуті майже всі статті нинішньої Конституції України.

А в разі, коли конкретний державний чиновник порушує Конституцію і завдає шкоди громадянам, а громадяни звертаються до порушника з вимогою виправити це порушення і відновити справедливість, тоді починається наступний етап цієї знущальної гри, бо чиновник лише поблажливо посміхається: «Звертайтесь до суду!».

При цьому знає, що в суді прийде відповідати не він, а замість нього – юрисконсульт цієї державної установи, який захищатиме свого начальника «всємі правдамі і нєправдамі» й судова тяганина триватиме роками…

Тому й ст. 55 Конституції сприймається як насмішка, як відверте глузування:

«Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб.»

Тут знову бачимо декларацію, яка по суті захищає державних чиновників від тих, кому вони як держслужбовці (або як обрані громадянами на відповідні посади) повинні служити.

А ще деякі статті конституції закінчуються ще й такими зразками бюрократичного лукавства: «врегульовуються окремим законом», «умови здійснення цього права визначаються законом» тощо. Тобто не цією Конституцією, а десь там в іншому документі.

Отакий у нас нині Основний Закон. Отож й інші закони наші законодавці формують відповідно.

Якщо хочемо, щоб наша Конституція була насправді Основним Законом, законом прямої дії, гарантувала її виконання та ще й направляла розбудову держави у напрямку створення громадянського суспільства, тоді кожна стаття Конституції України повинна бути юридичною нормою, яка главенствує над всіма іншими існуючими в державі законодавчими нормами, що стосуються предмету цієї статті.

Тоді будь-яке твердження законодавства не може вважатися дійсним, якщо воно суперечить Конституції.

Причому, кожна стаття Конституції повинна мати одну чітку (загальну для всіх статей Основного Закону) структуру з трьох частин:

1) Конституційна норма (норми).

2) Міра відповідальності конкретної особи (інституції) за виконання цієї статті, тобто санкції, що застосовуються в разі недотримання зазначеної норми.

3) Інституція (посадова особа), котра реалізує визначені у цій статті санкції за порушення статті.

Таким чином, кожна стаття Конституції України має бути закріплена за відповідною державною установою (тобто за найвищою посадовою особою цієї установи), яка повинна забезпечити безумовне виконання цієї статті й нести відповідальність в разі порушення норм цієї статті.

Відповідальність за безумовне виконання встановлених відповідною статтею вимог покладається на організацію (посадову особу), яка є вищою у службовій ієрархії для даної галузі.

Адже державні чиновники – вони також громадяни України…

Тоді ст. 50 має бути в такій редакції:

«Кожному має бути гарантоване право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди.

Кожному має бути гарантоване право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація нікім не може бути засекречена.

Відповідальність за дотримання вимог цієї статті повинен особисто нести (морально і матеріально) конкретний куратор (адміністратор, керівник, чиновник, службовець) у віданні якого знаходиться об’єкт, де відбувся факт порушення здорового довкілля або права громадян на вільний доступ до інформації.

Такий керівник повинен бути покараний (на підставі скарги громадян) в адміністративному порядку його начальником, із вирахуванням матеріального відшкодування на користь потерпілого (потерпілих) за рахунок того, хто згідно із посадовою інструкцією відповідає за об’єкт на якому сталося порушення.

В разі незгоди з таким рішенням, куратор об’єкту може звернутися до міністра навколишнього середовища зі скаргою на свого начальника, але лише після відшкодування потерпілим громадянам (організаціям) 50% зазначеної шкоди, завданої довкіллю.

Рішення міністра є остаточним і не підлягає оскарженню працівниками його відомства.

Якщо розмір (масштаби) заподіяної шкоди виходять за межі адміністративного порушення, міністр повинен передати справу до прокуратури).»

Тобто замість того, щоб покладати на пересічного громадянина сумнівний обов’язок судитися з об’єднаними корпоративною солідарністю чиновниками (як це встановлено і відбувається нині), слід безпосередньо у конституційному положенні змусити самих чиновників розбиратися між собою: хто, що, де, коли, як і скільки нашкодив і має відповідати.

Тим паче, що не пересічні громадяни і не суддя, а саме ці чиновники є фахівцями з вирішення проблем, за які вони отримують заробітну платню і службово повинні відповідати.

Бо нині, якщо нашкодив пересічний громадянин, тут вже вся чиновницька рать вміє нападати, вимагати і стягувати. Тоді як чиновники фактично застраховані від жодного стягнення і лише використовують свої посади для самозбагачення через корупцію і хабарі при повній безвідповідальності перед громадянами за свою ділянку роботи.

Саме оцей архаїзм, який нам залишився від тоталітарно-комуністичної системи – поділ громадян на так званих пересічних (які мають лише обов’язки) і чиновників (які мають привілеї) – має бути ліквідований у першу чергу для створення в Україні громадянського суспільства.

Отже тільки тоді, коли кожна стаття Конституції буде закріплена за відповідним міністерством, відомством, державною установою, департаментом, управлінням, відділом тощо (а отже й за конкретною службовою особою згідно з її посадовими обов’язками), коли в цій статті будуть вказані санкції за її невиконання, лише тоді Конституція стане Основним Законом прямої дії.

І тоді не пошкодовані громадяни бігатимуть по судах для відновлення справедливості, а відповідні чиновники вияснятимуть стосунки між собою з приводу їх службових упущень.

Повторюю: для наведення порядку в державі має бути по-перше, проект, схема, запис цього порядку;  по-друге, кожне твердження цього проекту повинно передбачати конкретні дії, які гарантовано забезпечують виконання цього твердження.

А передусім – має бути усвідомлене і відповідальне ставлення громадян держави до цього основоположного документу в організації життя суспільства.

Саме для цього потрібен зрозумілий проект такого порядку – нова Конституція.

Патріотизм завжди є невіддільним від величезної самовідданої роботи, спрямованої на удосконалення всіх складових  життя народу, Нації, Держави.

Бо тільки Нація здатна побудувати Національну Державу.

Націю треба творити. Треба творити спільноту однодумців. Треба вчитися думати, мислити ширше і, не відкидаючи величного історичного минулого та традицій, зближуватися між собою на спільному розумінні складного комплексу проблем сьогодення і конкретних ефективних методів їх практичного розв’язання.

Проте ніхто не повірить, що Українська Нація вже доросла і самостійна, якщо Українці, співаючи нинішній Гімн, не уявляють про що співають!

 

2. Не сльозливий, а бойовий!

Гімн країни має бути наймобілізуючою, найпатріотичнішою, найурочистішою, найшляхетнішою піснею народу. Виконання Гімну має наповнювати серце кожного громадянина почуттям великої єдності Нації, гордістю за свою Батьківщину і усвідомленням відповідальності за її долю.

Переважна більшість гімнів у всьому світі побудована на сполученні урочистої мелодії і мобілізуючого тексту. Причому аранжування і темп виконання гімнів, як правило, несуть в собі певну військово-патріотичну інтенцію, підкреслену чітким маршовим ритмом ударних інструментів з характерними закличними акцентами труб-соло.

Супернадзвичайне значення для Нації має текст Гімну. За всіма існуючими канонами і вимогами до цього важливого державного символу, його текст, в ідеалі, має складатися з ключових слів, що відображають найфундаментальніші цінності Нації, готовність ці цінності боронити й утверджувати завжди і за будь-яких умов.

З огляду на головну функцію Гімну та на обставини в яких він виконується (зокрема й перед військом), його текст за своєю внутрішньою суттю має бути життєстверджуючим і стримано (а подекуди й суворо) оптимістичним.

У тексті Гімну не повинно бути слів, які можуть посіяти сумнів, непевність, а тим більше якісь побоювання.

А тепер вдумаємося у слова нинішнього Державного Гімну України:

Ще не вмерла України

І слава , і воля

Ще нам, браття-українці

Усміхнеться доля.

Згинуть наші вороженьки,

Як роса на сонці,

Запануєм і ми, браття,

У своїй сторонці.

Душу й тіло ми положим

За нашу свободу

І покажем, що ми, браття,

Козацького роду.

Звернімо увагу на виділені ключові слова і спробуймо за цими словами побудувати словесний портрет Нації та уявити, яке майбутнє на нас чекає.

«Ще не вмерла…» Тобто що – поки ще тримається, але вже дихає на ладан? Причому, разом зі «славою» і «волею».

«Ще не вмерла…» Ясно, що присутність поняття смерті в змісті такого важливого Державного Символу, як Гімн не віщує нічого доброго, закладючи у підсвідомість, як мінімум, страх, непевність і негативні очікування.

«Ще не вмерла…» Хіба це не початок реквієму?! Вдумайтеся: перше дієслово (слово про дію; а оскільки це Гімн Нації, то про нашу з вами дію) дає заявку на смерть: «вмерла». І це нормально? Хіба це Гімн новонародженої країни, яка хоче рости і розвиватися!?

Та такий «гімн» добре лише нашим ворогам співати. Тобто, добре для них, коли вони співатимуть для нас. Як попередження і погроза.

От приїде знову російський хор і співатиме перед нами, «браття-українці», з тріумфом, акцентуючи на тому, що ось-ось їхня «правда» візьме гору: «Ще не вмерла…», але вже невдовзі… 

Негативні очікування посилюються наступним повтором «ще нам…», який мав би формально заспокоїти – «ще нам… усміхнеться доля». Проте ця ніби обіцянка є настільки абстрактною, невизначеною в часі, а головне – непевною щодо джерела (раптом сама собою «усміхнеться доля»), що у поєднанні з попереднім «ще не вмерла», остаточно повертає нас до усвідомлення вже добре відомого: «не тратьте, куме, сили…».

Мовляв, зачекайте, «браття-українці», не так довго вам зосталося чекати і … співати. Тим більше, що і в Гімні вашому не закладено жодних реальних перспектив, а лише дитячі ілюзії та припущення:

  «Згинуть наші вороженьки

  Як роса на сонці…»

А що ж ми? Де наша власна сила і воля (яка «ще не вмерла», а отже терміново потребує мобілізації)?

Проте навіщо мобілізовуватися, якщо нам вже й так відомо, що колись (щоправда, невідомо коли!) «нам… усміхнеться доля» і тоді «згинуть наші вороженьки, як роса на сонці» (випаруються самі!). От тоді вже «запануєм і ми». А поки що нехай панують вони.

Невідомо, коли вони, кляті, самі випаруються, яких ми таким милим словом – вороженьки ( та ще й розспівуючи во-о-о-ро-жень-ки) – вшановуємо.

Але вже чітко відомо, що нам нічого не треба робити сьогодні, а лише сидіти і терпляче чекати(!).

Ох вже ця українська терплячість та нерухомість очікування на межі з байдужістю! То хто винен в тому, що ми, браття-українці, вже втратили 19 років незалежності на марне очікування?!

У приспіві Гімну начебто з’являється якась надія на готовність боротися за світле майбутнє: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу і покажем…»…

Але в контексті всього Гімну ця обіцянка вже сприймається як атрибут протокольної процедури.

Я вже не кажу про очевидну абсурдність антихристиянської обіцянки «душу ми положим». Душа дана Богом для вічного життя і належить Богові (коли людина помирає, кажуть «віддав Богу душу»).

Тому свідомо віддати (чи положити) душу комусь іншому – смертельний гріх.

На подібні критичні зауваження мені довелося почути лише одне заперечення: цей текст склався історично і з ним йшли на смерть цілі покоління Українців.

Проте, схиляючи голови перед героями, котрі йшли на смерть, все таки маємо дбати про торжество життя над смертю:

Піднімаймо Україну,

Її славу й волю,

Щоб нам жодна вража сила

Не зламала долю.

Нумо, браття, до роботи

Дружно маєм стати,

Разом з Богом, зла супроти

Щастя добувати!

Текст нашого Гімну має бути не сльозливий, а бойовий!

 

3. Жовто-блакитний, а не синьо-жовтий!

У часи моєї юності, читаючи журнал «Перець», я дізнався про людей, яких називали жовто-блакитниками.  Автори карикатур і текстів намагалися щоразу дошкульніше і ніщівніше висміяти і виставити на глум людей, яких я тоді в житті не зустрічав: Симона Петлюру, Євгена Коновальця, Миколу Плав’юка, Степана Бандеру, Славу Стецько та інших.

 

Інформація про цих осіб подавалася переважно не в формі тексту, а карикатур. Інколи у “Перці” з’являлися вбивчі рецензії на закордонні публікації жовто-блакитників. Власне з цих осуджуючих рецензій я дізнавався про існування постатей і точок зору, що їх нам – совєцьким людям – треба було засуджувати, нічого про них – а тим більше про їх творчість – по суті не знаючи.

Мабуть, саме тоді, на тлі совєцьких комуністичних реалій в мені почали з’являтися сумніви і цікавість щодо жовто-блакитників, котрі, як я починав розуміти з тих осуджуючих текстів і малюнків, прагнули бачити Україну суверенною, самостійною державою. Тим більше, що ці два слова – самостійники і жовто-блакитники – подавалися однозначно, як синоніми.

Тому, коли Український Народ, нарешті отримав незалежність від Москви і до Нації повернулися її правічні символи, прикметник жовто-блакитний став гоноровим для прихильників самостійності нашої держави, пов’язуючи історичне минуле з новітньою епохою.

А тепер звернімося до Конституції України, ст. 20, абзац 2-ий якої чітко зазначає: “Державний Прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього і жовтого кольорів.”

Отже, жовто-блакитний раптом перетворився на синьо-жовтий.

Як відомо, диявол ховається у дрібницях. І якщо уважно придивитися до прапорів, які сьогодні бачимо на майданах і над колонами людей під час демонстрацій, то жовтий нерідко відтінює зеленкуватим, як лан пшениці у період молочної стиглості зерна, а зверху його притискує соковитий синій з темним відливом, як небо проти ночі.

Відомі українські дослідники і знавці національної символіки ( і не лише О. Братко-Кутинський в його славнозвісній книзі «Феномен України») виводять жовтий (в точніше – жовтогарячий!) колір від Сонця, від дохристиянського Ярила. Житкйське море під сонячним небом – споконвічний символ України.

Жовтогарячий – це колір світла, символ вічності, символ енергії від вічного джерела, яке наповнює життям землю, людину і кожне створіння. Жовтогарячий йде згори і наповнює життям блакить неба і піднебесні обшири. Тому й жовтогарячий (золотий) Тризуб наш є головним верхнім кольором порівняно з блакитним (тлом піднебесним).

Заміна блакитного на синій і перевернення прапора таким чином, що синій колір «давить» природну енергетику вічності, відбулися нібито непомітно. У кожному разі, помітних обурень з цього приводу не було.

Більшість Українців задовольнилися відомим натуралістичним поясненням, широко проілюстрованим на великоформатних календарних листах: великий лан жовто-золотистої пшениці до самого обрію під синім небом.

Між тим, таке пояснення не задовольнило деяких незалежних дослідників, в тому числі й зарубіжних. Зокрема відома китайська художниця Мао-Мао вважає своїм обов’язком «пояснити Українцям їхню велику помилку». Як стверджує художниця, серед 64 триграм, вміщених у «Книзі Перемін", нинішньому Прапорові України відповідає триграма № 12 («Пі»), яка відтворює сполучення небо-земля.

У поясненні до триграми зазначено, що таке сполучення означає повну відсутність основних зв’язків країни у контексті всесвітньої системи сил і основних субстанцій. У підсумку стверджується, що таке розташування сприяє відходу Великого Світла і приходу Малої Темряви, а в наслідку – хаос і занепад. Мао-Мао переконана, що незворотні позитивні зміни в Україні настануть лише тоді, коли жовтогарячий запанує над блакитним.

Про те, що жовтогаряча смуга має бути розміщена над блакитною, вважав також Михайло Грушевський.

Наведені міркування – це зовсім не дрібниця, якою можна знехтувати.

Євген ҐОЛИБАРД

 

 





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard