Суспільство

20 років після СССР:

від Декларації до нинішньої ситуації (1)

Двадцятиріччя – це не просто вік дорослої людини, – це мало б бути нове покоління, народжене в умовах нового розуміння свободи і демократії, – це мали б бути громадяни незалежної держави. Мали б бути…


Але тут одразу виникає низка запитань: Наскільки нинішнє покоління Українців є насправді новим? Наскільки справжньою є свобода громадян і як її розуміє це нове покоління? Наскільки реальною є демо-кратіявлада народу?

Народу, який цю демократію встановив(?), чи навпаки – не наважився встановлювати(?) у власній незалежній (а наскільки справді незалежній?) новій державі.

Врешті, – чи може бути незалежною держава, якщо громадяни цієї держави залишаються залежними від вигадок, химер, забаганок і брехливих обіцянок політиків, а головне – призвичаїлись до цього і вважають цю залежність нормою? А що нова держава, – як апарат управління, із керівництвом на чолі?

Чи вона також йшла «в ногу» з новими можливостями незалежного (вітчизняного!) розвитку? Чи давала своїм громадянам можливості створювати позитивні новації та впроваджувати їх на шляху свого оновлюючого (патріотичного!) розвитку?

Та й взагалі, – як і в якій бік відбувався цей розвиток, якими тенденціями характеризувався в процесах і дійових особах?

Відповіді на ці запитання формували ми – дорослі й свідомі громадяни України. Формували згідно зі ступенем своєї дорослості, виходячи із відповідного рівня свідомості й розуміння своїх громадянських прав та громадянських обов’язків. Формували в динаміці подій, що також відбувалися за нашою участю. Тобто вони відбувалися не самі по собі, а ми самі їх відбували

Відправною точкою всіх наступних подій, що відображають динаміку розвитку незалежної України, безумовно, слід вважати Декларацію про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року.

Цей документ, прийнятий в умовах існування СССР, коли Україна була юридично і фактично невід’ємною часткою Совєцького Союзу, був виразом сміливості й рішучості прогресивних національно-патріотичних сил у тодішній Верховній Раді України.

Єдиним джерелом влади в УРСР Декларація проголосила народ України,  визначений як спільнота громадян республіки всіх національностей. Але на час прийняття Декларації була чинною Конституція УРСР, громадяни України вважалися громадянами СССР. Відтак народу України не існувало.

Джерелом влади при прийнятті Декларації була Компартія України, але не як самостійна партія України, а як регіональний підрозділ фактично російської КПСС. Отже, прийнятий документ не одержав статусу конституційного акту. Українська РСР залишалася у складі СССР, тому міжнародні організації та країни світу не визнали її державну незалежність.

Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, прийнятий у момент загального переляку з приводу здійсненої у Москві спроби державного перевороту (ГКЧП), був лише адекватною реакцією перед лицем загрози, що вважалася реальною. А тому відлік часу існування юридично незалежної Української Держави розпочався фактом підтримки цього основного прагнення Українського Народу на референдумі 1 грудня 1991 року.

Той історичний момент визначив лінію старту, з якої наше суспільство повинно було розпочати новий рух, створення нових політичних, економічних і соціальних умов та стосунків у власній державі, формувати нове законодавство й новий, прогресивний порядок організації життя Нації.

 

Перехід до аферизму

 

Чому Бог, маючи такі безмежні можливості впливу на хід подій в суспільстві (що Він переконливо продемонстрував до, під час і після виведення ізраїльського народу з Єгипту), все-таки впродовж сорока років водив той народ по пустелі?

Адже до обіцяної Богом (обітованої) землі можна було спокійно дійти пішки впродовж 2-3 місяців…

Ан-ні, – Бог не лише вчив обраний народ методам організації суспільного життя, зокрема й піддаючи «учнів» певним випробовуванням, а й чекав, аж поки відійде з цього світу покоління, яке пам’ятає життя в єгипетському рабстві…

Наприкінці 1980-х і на початку 1990-х, працюючи на посаді професійного аналітика (головного конструктора проекту з функціонально-вартісного аналізу, а потім керівника спеціалізованої науково-технічної фірми), я щиро дивувався і навіть обурювався, коли щоразу частіше чув прогнози щодо «40 років ходіння по українській державній пустелі».

Обурювався, бо з мого професійного погляду було цілком очевидним, щó саме треба було першочергово і другочергово робити для швидкого формування нового суспільно-економічного устрою, його базису та його державно-управлінської надбудови в умовах самостійного господарювання й для здійснення самостійної (незалежної!) внутрішньої, зовнішньої і соціальної політики держави.

Про це тоді й писав, зокрема в системному циклі публікацій «Що і як реформувати», надрукованих у газеті «Вечірній Київ», до якої був запрошений на посаду редактора відділу суспільно-економічних проблем. 

Проте пануюча в Україні боярсько-московська система мислення і порядків у її більшовицько-комуністичному варіанті не давала громадянам можливості побачити в тих пропозиціях позитивні реальності.

Серед взаємопов’язаних між собою тенденцій, що цілком очевидно проявились у перші роки незалежності, були три:

1. Згуртований і корпоративно структурований постсовєцький апарат швидко зрозумів можливості дикого ринку. Почалось десятириччя відвертого аферизму, тобто перехід від виконання службових обов’язків до використання посад з метою особистого збагачення.

2. Як наслідок ініційованого високопосадовцями переходу від економіки виробництва до економіки торгівлі, відбувалось розгортання перепродувальних форм приватного збагачення, а водночас – швидке скорочення обсягів вітчизняного виробництва в усіх галузях економіки.

3. Після щойно пережитої ейфорії з факту утворення самостійної України, набувало поширення розчарування і розгубленість абсолютної більшості громадян, кинутих владою напризволяще.

Правляча постсовєцька (по суті – комуністична) бюрократія формувала корупційні зв’язки, будувала відверто кримінальні схеми у сфері тіньового господарювання і здійснювала фінансові оборудки, а пересічні громадяни мали щоразу більше нових проблем і ледве зводили кінці з кінцями.

Характерним прикладом «господарювання» в Україні наприкінці 1994 року було звичайне печиво, для виробництва якого не потрібно жодних комплектуючих з Росії (на брак яких, як на причину зупинення виробництва, тоді було модно скаржитись устами керівників).

Для виробництва печива потрібен маргарин (рослинна олія), цукор, борошно, кисле молоко і відповідна смакова есенція, тобто традиційні, суто українські компоненти.

Але автору цих рядків прийшлось тоді добре побігати, щоб знайти у продажу хоча б два різновиди вітчизняного печива і скласти порівняльну таблицю, в якій, крім українського фігурувало також печиво такого самого ґатунку з Туреччини, Польщі, Німеччини і Греції.

Причому, все це відбувалося на тлі штучно розкрученої гіперінфляції, коли один кілограм звичайного українського печива «Вівсяне» у грудні 1994 року коштував 60 тисяч карбованців!

Якщо ціну вітчизняного печива на той момент прийняти за 100 %, то ціни на імпортне тоді коливалися від 672,3 % до 914,3 %. Наприклад, один кілограм звичайного турецького печива «Петіт-Бюре» тоді коштував  556 тисяч карбованців!

Цілком очевидно, що ані високогірна Туреччина, ані острівна кам’яниста Греція, ні Польща з Німеччиною не можуть похвалитися зерновими, олійними і цукровими перевагами перед Україною.

Зрозуміло, що у справі печива йшлося не про раціональне використання вітчизняних ресурсів у національних інтересах, а про збагачення групи державних чиновників, які добре заробляють на імпорті.

І це ж тільки просте печиво. А що вже казати про насправді складну продукцію високого рівня технологічності…

Серед афер, організовано проведених державними чиновниками України у перші п’ять років незалежності, найбільш масштабними були:

– злодійське пограбування вкладників Ощадбанку України на користь Москви; за оцінками експертів, загальна сума зазначених вкладів в Ощадбанку і «Зовнішекономбанку» становила близько 320 млн. USD;

– пограбування загалу громадян за допомогою «наукового» проголошення і затим штучного розкручування гіперінфляції (розлоге інтерв’ю рекламованого на той час економіста В. Ланового було надруковано одразу в кількох центральних газетах);

– перетворення звичайної Кримської області в Автономну Республіку (державу в державі);

– проведення ряду грабіжницьких операцій у сфері державного майна та особистих фінансів громадян.

Серед зазначеного ряду афер, варто нагадати про сумнозвісну «операцію ЧМП», коли в умовах діяльності президента Л. Кравчука і прем’єр-міністра, а потім президента Л. Кучми, фактично ліквідовано Чорноморське морське пароплавство, у складі якого перебувало понад двісті суден.  Ліквідовано шляхом розкрадання.

Тривалий резонанс  у суспільстві викликала також «операція трасти», в якій пересічні громадяни втратили й те, що відкладали «на чорний день».

Наведу лише один характерний приклад із сотень тисяч у Києві, де діяло так зване довірче товариство «Меркурій-траст» (ліцензія Фонду держмайна №1), а потім його правонаступник ДТ «Аваль».

Отож громадянин В. І. Шевцов 17.02.1994 уклав договір із зазначеною фінансовою установою і передав їй для управління власні акції семи підприємств. Внаслідок використання його акцій впродовж 1994-1998 років, В. І. Шевцов отримав за чотири роки дивіденди одноразово в сумі 14 копійок!

Саме тоді з’явилося визначення кучмономіка, як особливий курс «реформ», а по суті – особлива форма державного аферизму.

Бо якщо впродовж чотирьох років розмір прибутку від «реформування» у сфері зміни власності та використання цінних паперів складає 3,5 копійки на рік на одного громадянина котрий має акції семи підприємств, то може варто замінити автора «реформ»?

Слово імпічмент з’явилося пізніше, але й це поняття не сприяло очевидному зростанню самосвідомості громадян України. Саме завдяки низькому рівню свідомості громадян було проведено так звану «грошову реформу» із введенням в обіг національної валюти – гривні.

Замість запропонованого фахівцями технологічного порядку впровадження гривні, за рішенням альянсу Кучма–Ющенко впродовж 2–16 вересня 1996 року було проведено просту заміну купонокарбованців на гривні у пропорції 100 000 до 1.

Правляча верхівка у яскравих фарбах радісних емоцій представила цю «грошову реформу», як надзвичайну подію для нашої держави, в результаті якої було створено один з невід’ємних атрибутів державності – національні гроші.

Проте, якщо насправді, сам по собі факт заміни одних папірців на інші не став (бо й не міг стати) стимулюючим засобом стабілізації і розвитку вітчизняної економіки, а лише прив’язав гривню до долара США і цим створив сприятливі можливості для потужних експортерів.

Проста заміна грошових знаків дала можливість олігархії продовжити процес «первісного нагромадження капіталу» за рахунок поглиблення прірви між багатими і бідними.

Якщо б гривню вводили технологічно (тобто якщо б вітчизняною гривнею оплачували лише вітчизняну продукцію та здійснювали обмін світових валют на гривні), з’явився б потужний стимул для активізації власного виробництва.

Тоді купонокарбованці мали б залишатися в обігу до їх повної природної заміни, багато що з награбованого впало б у ціні, зокрема за рахунок впровадження новацій, а можливості розвитку тіньового сектора одразу стали б обмеженими.  Натомість було проведено простий обмін на догоду формуванню корупційно-олігархічних схем, а отже втрачено серйозний шанс різкого піднесення з колін національного господарства.

Прикладом корупційної майстерності можновладців слід вважати також так звану сертифікатну (ваучерну) приватизацію, за допомогою якої наївні громадяни, у процесі створення так званих акціонерних товариств, допомогли «червоному директорату» стати приватними власниками нещодавно державного майна, а самі стали безробітними.

Технологія пограбування загалу працівників підприємств в інтересах вузького кола осіб була досить простою і принципово складалася з чотирьох етапів:

1. На папері створювали акціонерне товариство (АТ, ВАТ, ЗАТ, а ще «краще» – СП – спільне підприємство з іноземним капіталом) на базі державної, або колективної власності.

При цьому, як правило, ніяких акцій в натурі не виготовляли, а були лише записи в журналі обліку акціонерів (у сейфі директора) та подекуди бухгалтерія підприємства видавала «акціонерам» розмножені на ксероксі «сертифікати акцій». А отже про виставлення акцій на фондовій біржі не могло було й мови.

2. Керівництво АТ послідовно доводило підприємство до банкрутства  шляхом укладання заздалегідь невигідних угод і контрактів, що вимагають розгалуженого руху засобів платежу, отримання кредитів (бажано за рахунок бюджету), залучення посередників в інших (а краще – в третіх) країнах, завищення цін купівлі, заниження цін продажу (різниця готівкою ділиться між компаньйонами та контрагентами).

3. Водночас відбувалось інтенсивне нагромадження капіталів на особистих рахунках керівників (зокрема й за кордоном) з одночасною прихватизацією державного і колективного майна в Україні, з широким залученням родичів державних чиновників та своїх власних, створенням мережі розподілу хабарів і тіньового прибутку, закладаючи колективне майно під кредити банків, а потім переведення грошей у готівку (нерідко із втечею власників).

4. Колективне майно збанкрутілого підприємства виставлялось на продаж за борги, відповідно з’являлись «інвестори», що купували майно за безцінь і на місці нещодавних виробництв створювались приватні фірми (компанії, товариства з обмеженою відповідальністю) із залученням колишнього керівництва, їх родичів, членів спостережних рад і ліквідаційних комісій.

Природно, що головною умовою успіху цієї технології була відповідна кадрова політика у вищих ешелонах влади, до якої щоразу більше залучали «фахівців» із кримінальним минулим, що мали «працювати» під «дахом».

А що на всі ці численні факти антинародної політики керівної верхівки, її апарату та функціонерів на місцях відповів Український Народ?

Народ виходив на мітинги і демонстрації з численними вимогами на транспарантах, брав участь у маршах протесту. Вчителі вимагали виплати зарплати, донецькі шахтарі били касками по асфальті перед Кабміном, «вибиваючи» чергову подачку, а можновладці виголошували чергові обіцянки проведення реформ і покращення життя.

 

У дикунському «ринку»

 

Тим часом на вулицях масово з’явилися авто дорогих іномарок, а в зелених зонах навколо міст побільшало котеджів тих, хто виголошував обіцянки.

У суспільстві, де лицемірне, облудне ставлення до правди не є винятком, добре себе почувають корупціонери. І вочевидь вони ще довго почуватимуться доволі комфортно до того моменту, коли (і якщо) громадяни, у своїй переважній більшості, зроблять відповідні висновки для себе і поєднаються на правді.

Бо корупція, як хвороба влади, бурхливо розвивається лише у тому суспільстві, члени якого свідомо чи несвідомо сприяють виникненню й існуванню цієї хвороби. Величезні масштаби корупції й хабарництва в Україні свідчать про те, що бацилу корупції (тобто готовність зрадити правду і погодитись з несправедливістю) досі носить в собі значна частина наших громадян.

На початку 1990-х пересічні громадяни почали «крутитися», розгортаючи перепродувальну торгівлю з газетки на тротуарі, багато хто взявся за вивчення бухгалтерії, з’явилися перші приватні кіоски.

Найбільш сміливі й підприємливі громадяни стали «човниками»: вивозили з України все, що можна продати за кордоном, там набували першого досвіду капіталістичної економіки, а назад везли долари й товар на продаж в Україні.

Натомість ті, хто були залучені як довірені особи до використання залишків партійної каси КПСС і ВЛКСМ (ЛКСМУ), а також ті, хто встиг урвати з державного пирога, одразу пішли «грати по-крупному»: засновували банки, торговельні, страхові та інші компанії, дипозитарії тощо.

Причому, на посади керівників новоутворюваних підприємств і організацій часто-густо ставили спортсменів, колишніх працівників партійного і комсомольського апарату, зокрема й спецслужб. Відповідно й з’явився рекет, а невдовзі – й перші прояви рейдерства.

Наприклад, у 1994-1997 роках набула розголосу в пресі й судах історія «Перкомбанку», який захопив будинок, що його збудували працівники Обчислювального центру на київському Подолі. Шість разів(!) судові виконавці приходили з відповідним рішенням суду про виселення нахабних зловмисників, але щоразу, в останній момент, Генеральна прокуратура забирала справу «на перевірку».

Характерним символом тих років «незалежності» стали «кравчучки» – возики на двох коліщатках, за допомогою яких пересічні громадяни (переважно безробітні, а то й беззарплатні) створювали вільний ринок між собою.

Заробітну плату тоді нерідко видавали не грошима, а продукцією підприємств. Наприклад, уздовж траси Київ–Одеса також був ринок: працівники цукрозаводу стояли як продавці з лантухами цукру, працівники шинного комбінату виставили на продаж стоси автошин, селяни – дари землі…

Розрахунки між підприємствами здійснювалися переважно без грошей, тобто методом так званого бартеру, або шляхом «взаємозаліків». Запам’ятався факт торгівельного обміну, озвучений по радіо під час трансляції із залу засідань Верховної Ради: цистерну російської нафти купували за цистерну української олії(!).

1995 року середня погодинна оплата праці у промисловості в Україні становила 0,61 долара США, тоді як у західних воєводствах Польщі – до 4,3 долара США. Здавалося б, таке перевищення (у понад сім разів!) одного з основних показників держави у наших безпосередніх сусідів, мало б спонукати керманичів України та їх дорадників-економістів до запозичення й впровадження позитивного польського досвіду реформування?

Та де там! Адже це у Польщі всі еліти об’єднані однією Національною Патріотичною Ідеєю. Натомість в Україні, як відомо, слово еліти варто писати лише в лапках.

Бо члени корумпованої «еліти» можновладців України завжди вважали, що зібрати сотню-другу мільйонів доларів для себе можна без усякого там реформування чи трансформування економіки всієї країни.

Тоді як провідні культуртрегери з «еліти» так званих націонал-патріотів переважно змагалися між собою за містечкове лідерство, задовольняючись подачками можновладців.

У течії такої «ринкової трансформації» держави, відповідно й «трансформувалися» засоби масової інформації. Наприклад, тираж популярної і впливової на той час газети «Вечірній Київ» впродовж 1991-1995 років зменшився у вісім разів(!) – з 550 000 до 68 000 примірників. Припинила існування й популярна газета «Независимость».

Натомість великого поширення (зокрема й за рахунок створення великих приватних мереж продажу) набувала російськомовна преса: «Киевские Ведомости», «Аргументы и факты в Украине», «Комсомольская Правда в Украине», «Известия в Украине» та десятки інших подібних видань

А що на те – пересічні громадяни?

Громадяни бідкалися у хаосі складних суперечливостей «розбудови» незалежної України, ледве животіючи, шукаючи порятунку на присадибних ділянках та в примітивній торгівлі. Вже тоді почали лунати голоси з відвертою злостивістю: «Что это они уцепились за украинскую мову и требуют её распространения?!   Сначала надо накормить народ, а потом за мову браться!»

Од 1995 року почалась (і тривала аж до Помаранчевої революції) організована під час президентства Л. Кучми державна афера проти «Градобанку», керівництво якого, на відміну од інших банків, не погодилось з вимогою сплачувати рекетирську «данину» державним керівникам високого рівня.

Тоді, щоб «наказать» (шляхом пограбування) непокірний банк, спочатку було інспіровано справу надання кредиту для фірми «Антарктика». А потім майстерно проведені («під дахом» можновладців) маніпуляції з грошима, призначеними для виплати остарбайтерам, дали можливість збагатитися високим посадовцям і перекласти провину за цей злочин на керівника «Градобанку» В. Жердицького. 

Тим часом, рейдерство «під дахом» державних адміністраторів поступово набуває ширшого розвитку. Це дуже безпосередньо відчули на власному досвіді працівники Васильківського заводу «Електропобутприлад», київської 6-тої взуттєвої фабрики (АТ «Славутич»), сільськогосподарського підприємства «Лісовичі», колективного підприємства «КИСПО», Київського м’ясокомбінату, ВАТ «Київгума», Борщагівського хіміко-фармацевтичного заводу (БХФЗ), ЗАТ «Медапаратура» та багатьох інших, які активно включилися у боротьбу за збереження своїх підприємств і робочих місць.

Працівники цих підприємств мужньо боролися за свої права. Зокрема на «Електропобутприладі» активісти створили ТКВР (Тимчасовий комітет з відновлення роботи підприємства), в АТ «Славутич» працівники захопили фабрику і організували безстроковий окупаційний страйк за прикладом польської «Солідарності».

Проте згуртований бюрократичний апарат, підсилений прокуратурою і судовою владою, вирішував справу, як правило, не на користь трудящих.

Державні аферисти першого періоду «первісного накопичення капіталу» за рахунок збіднення простих громадян не мучились докорами сумління. Проте якщо в столиці проти борців за чесний бізнес застосовували переважно «інтелігентні» форми (наприклад, так звані сертифікатні аукціони чи елементарне залякування), то на Донбасі – «рєшалі вопроси» методами відвертого бандитизму, із застосуванням вогнепальної зброї, тортур, підпалів і провокування шахтарів на масові виступи.

І при цьому кожен прошарок, кожна група суспільства залишались переважно на рівні переконань совєцької епохи.

Досвідчена посткомуністична бюрократія не могла змиритися з розпадом СССР, а їх молоді нащадки побачили можливість «ринкового» дерибану й активно будували тіньові схеми, причому, не стільки у сфері виробництва, скільки у сфері управління фінансовими потоками.

Розвиток приватного сектора стимулював попит на охоронців і юристів, у лави яких залучали колишніх працівників міліції, спецслужб і хлопців спортивної статури для виконання «спецзавдань».

Одним зі «спецзавдань» було вбивство 22 квітня 1998 Вадима Гетьмана, котрий був застрелений у ліфті київського будинку, де він мешкав. Вбивство відомого українського фінансиста викликало значний резонанс у суспільстві, проте мотиви злочину довго залишалися невідомими для широкої громадськості.

Значно пізніше з’явилися публікації з натяками на те, що вбитий міг би багато розповісти про подробиці банкрутства АКБ «Україна», в якому В. Ющенко перебував на посаді першого заступника голови правління.

Як голова правління НБУ (1992), В. Гетьман міг бути поінформований про пограбування українських вкладників Сбербанку, а як голова біржового комітету УМВБ (од 1993 року), добре знав «кухню» великих оптових валютних операцій…

Підозрюваного в його вбивстві було затримано лише 2002 року. Ним виявився 29-річний (на момент убивства) Сергій Кулєв, член так званої «Банди Кушніра», донбаського злочинного угруповання.

Натомість так звані націонал-патріоти тоді «розкручували» у своїх (наскільки полум’яних, настільки й пустопорожніх) виступах теми минулого: трипільська культура, козацтво, голодомор, акція «Вісла», гніт німецьких окупантів, тощо.

Пропаганда славно-трагічного минулого не допомогла. Комуністи та їх перелицьовані брати-соціалісти швидко оговталися і, спираючись на проросійський ностальгічно налаштований електорат (зокрема ветеранів), почали «активну ідеологічну роботу в масах».  

Побільшало квітів і комуністичних мітингів біля їх ідола навпроти Бесарабського ринку, комуністи почали приводити до цього ідола на поклоніння також дітей і підлітків. І хоча про ліквідацію символів епохи торжества комуністичного маразму було ухвалено відповідний закон, його виконання було практично припинено за негласної підтримки керівництва держави.

Також за негласної підтримки вищого керівництва держави, Києво-Печерську Лавру було віддано Російській Православній Церкві й невдовзі перетворено на форпост антиукраїнської ідеологічної роботи. РПЦ оголосила Україну своєю канонічною територією і почала активно зводити храми своєї конфесії по всій Україні.

Тим часом кучмономіка активно руйнувала сільськогосподарське виробництво і культуру сільського життя, зокрема встановлюючи такі закупівельні ціни на сільгосппродукцію, які не давали можливості нормально організувати виробництво і господарювати на землі.

Колгоспи було реорганізовано у КСП (колективні сільгосппідприємства), потім землю було «розпайовано» за правилами арифметики, віртуально, без зазначення ділянок в натурі. Відповідно, створювались приватні підприємства (ПСП), куди селяни несли свої «паї», але виробнича діяльність на селі відбувалась у нестерпних умовах тиску з боку не лише районної та обласної бюрократії.

Кількість площ зайнятих сільгоспвиробництвом постійно скорочувалась і в  1998-му вже становила близько 70 % від рівня 1990 року.

Процес «реформування» щороку ставив перед селянами України комплекс одних і тих самих проблем, серед яких найбільші: Як відремонтувати стару та придбати нову техніку і добрива? Як забезпечитись паливно-мастильними матеріалами перед весняною посівною? Як зберегти врожай та розрахуватись за підсумками року? Вирішення цих питань ставало чимдалі складнішим.

Безробіття збільшувалося, а можновладці й привладна бюрократія надалі використовували ринкову економіку для збагачення за рахунок працюючих.

Ось наприклад, контракт від 24 вересня 1997 року між бурякосіючим ПСП «Лісовичі» і цукрозаводом, де вказано, що ринкова ціна… «встановлюється міжгалузевою комісією з питань регулювання ринку…». От такий «ринок»!

Тут таки подано й розрахунок: завод купує у селян цукрові буряки по 84 грн. за тонну, а потім продає селянам цукор по 1190 грн. за тонну. Оскільки з тонни буряків виробляється 130 кг цукру, то завод має на кожній тонні буряків 70,7 гривні прибутку.

Вочевидь, той, хто організував міжгалузеву комісію з питань регулювання ринку, дуже хотів, щоб в Україні зовсім не сіяли цукрових буряків й не виробляли власного цукру. І не лише цукру, а й всіх видів промислової і сільгосппродукції, якою завжди пишалися українські трударі.

Наприклад, Київський завод «Авіант» (кияни завжди називали його завод Антонова), до 1985 року виготовив понад 1300 літаків лише однієї моделі Ан-26, не кажучи про знамениті «Руслани», Ан-70, унікальну «Мрію» тощо.  Серед чотирьох найпопулярніших моделей, лише однієї Ан-32 завод продав за кордон 224 літаки і… раптом припинив їх виготовляти.

Залишилось лише виробництво запасних частин (переважно для Росії) і так званий ширпотреб (дитячі коляски). Робітників заводу спочатку перевели на неповний робочий тиждень, а потім на «роботу за викликом».

Вільна профспілка заводу почала активно боротися за відновлення виробництва, організувала кілька протестних акцій. У відповідь на це керівництво вирішило не викликати на роботу деяких активістів протесту.

Нікому нічого не пояснюючи, невдовзі були порізані на металобрухт стапелі(!) для складання «Русланів», а конструкторсько-технологічну документацію на виготовлення цих гігантів передано в Росію, зокрема на літакобудівний завод у Самарі.

Про цю очевидну аферу, яка більше нагадувала диверсію, та інші цікаві подробиці, написала у березні 1999 року газета «Вечірній Київ», внаслідок чого газету притягнуто до суду «за образу честі й гідності керівництва заводу, яке виступає від імені колективу».

Керівництво заводу «Авіант» зажадало від газети спростування фактів, наведених у публікації, а також вимагало матеріальну компенсацію на суму 5 000 000 грн. «за образу честі й гідності».

Судовий процес, що тривав впродовж року, після розгляду справи у всіх судових інстанціях та у Верховному Суді, призвів до зниження «ціни гідності» позивачів у 1000 разів і закінчився виплатою їм символічних 500 гривень.

Водночас широка громадськість дізналася багато подробиць про діяльність тих, хто намагався сховати свої оборудки за хитрим формулюванням «комерційна таємниця» і практично вивів із ладу одне з потужних стратегічних підприємств України. Нажаль, подібним чином було виведено з ладу тисячі інших підприємств.

А що ж патріотично-демократичні сили суспільства, – його інтелектуальна еліта? Їх протести, мітинги, організовані ними страйки, походи на Київ час од часу збуджували зі сну напівсонних громадян, викликали чергову хвилю емоційної активності, але практично не мали реальних позитивних наслідків для суспільства.

Не мали, бо їх діяльність базувалася переважно  на емоціях, гаслах обурення і вимогах кращого життя під вигуки «Ганьба!».

Гасла і вимоги, як правило, не вміщували конкретних конструктивно-технологічних складових, за допомогою впровадження яких це покращення було б можливе. Натомість не бракувало «вождів», а тому кількість зареєстрованих політичних партій переросла за сотню і продовжувала рости.

Наближались президентські вибори 1999 року. Доволі високим авторитетом у середовищі українських патріотів користувався відомий дисидент В’ячеслав Чорновіл, якого певна частина націонал-демократів вже приміряла кандидатом на посаду Президента.

Проте 25 березня 1999 року він гине в автомобільній катастрофі, обставини і подальші наслідки якої дають підстави вважати, що зіткнення автомобіля, в якому перебував В’ячеслав Чорновіл, було заздалегідь підготовлене.

 

Євген ҐОЛИБАРД

    (Далі буде).





[Kto MY jesteśmy? / Хто МИ такі?] [Szukajcie – znajdziecie / Шукайте – знайдете] [Schemat strony internetowej / Схема Інтернет–сторінки][Log In]
2017 © Wszelkie prawa zastrzeżone - Eugeniusz Gołybard